— Дірка? Де? Ось ця?— Голоюх байдуже скривився.— Дрібниці, нехай собі буде. Ой, вибач, я не хотів... Будь ласка, заходьте.

Хворий увійшов, сідаючи на запропонований лікарем стільчик. Закусивши губу, ледве стаючи на п'яту, з перев'язочної до коридору прокульгала Валентина, тихо зачинивши за собою двері.

У реанімації було тихо. Щур із Малевичем вийшли з палати, де вже десять хвилин ритмічно гудів апарат керованого дихання.

— Ну, ви бачите, — розвів руками Щур, — зроблено все. Строго, як домовлялися.

— Скільки вже? — похмуро запитав Малевич.

— Буде п'ятнадцять хвилин. На дофаміні постійно, і тиск не тримається.

— Що за життя... — зітхнув Малевич. — Родичі знають?

— Так, я казав, що справи погані. Вони були тут.

Із коридору почувся голос Мед від я:

— У вас шеф?

— Що там — приїхали вже?

— Так.

— Значить, займайся перевіркою. Приймай. Скажеш — я біля хворого. Зараз прийду.

— Доктор, зупинка! — вигукнула у палаті медсестра.

Обоє кинулися туди.

— Адреналін!

Щур почав непрямий масаж серця.

По коридору відділення йшло двоє поважних чоловіків у костюмах. Медвідь вів їх до ординаторської, пояснюючи:

— Розумієте, район у нас сільськогосподарський. Восени та весною дев'яносто відсотків людей день і ніч у полі. До нас їдуть уже у крайньому випадку, якщо серйозно притисне. Звідки ж візьмуться планові операції у цей період?

— Ну, це як то кажуть, ваші проблеми. З населенням потрібно працювати. Ставте роботу так, щоб до вас ішли круглий рік, інакше навіщо тримати у районі лікарню з таким хірургічним відділенням? Будемо вас скорочувати.

— Так справа у тім, що літом і особливо зимою у нас тут завал! — виправдовувався Медвідь. — Людей у коридорах кладемо. Що ж ви, не розумієте: якщо селянин не посадить весною картоплю, бо грижу в нас оперуватиме, то зимою з голоду вмре? Він мусить посадити та зібрати врожай, а тоді вже піде лікуватися.

Але, як відомо, чиновники — специфічна категорія людей, яким не притаманна звичайна логіка.

В ординаторській, куди вони увійшли, Беженар відбивався одразу від двох.

— Ну, припустимо, — доводив він, — а куди ж мені подіти цього хворого?

— Як куди? — здивувався інспектор. — Нехай лікується у поліклініці. Ви лікуєте хворих із усякими «подряпинами» у стаціонарі. А знаєте, скільки коштує державі один ліжко-день? Якщо спровадити всіх цих хворих із дрібницями до поліклініки, — він струсив пачкою відібраних історій, — то у вас залишиться рівно половина таких, які дійсно повинні лікуватися у відділенні. Тобто, говорячи інакшою мовою, вас потрібно скорочувати.

— А тим хворим, як ви кажете, з дрібницями, перев'язки що — не потрібні? — запитав Беженар.

— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.

— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки... А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд... Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?

— Ситуація однакова в усіх районах, — обрубав перевіряючий, — і ми її знаємо, не треба нам відкривати Америку. Ситуація важка в усій країні, й не потрібно на цьому спекулювати. До того ж, зараз розмова йде не про неї, а про те, що ви штучно завищуєте потребу району в травматологічних ліжках.

— Що ж я — відмовити їм повинен, цим хворим? Не будуть вони щодня їздити у поліклініку — нереально це!

— Ви повинні правильно організувати роботу. Амбулаторний хворий у стаціонарі лікуватися не повинен. А як — це ваші проблеми.

— Ну, звісно, — розвів руками Беженар. — Організую я, відмовлю їм. А у нас в селі кожен як не пенсіонер, то реабілітований, то чорнобилець... Завтра після вас приїде комісія як не по тих, то по інших. Тоді й спитають із мене, чого це я вшановані категорії ображаю. Як не зроби — будеш винний, виходить.

— Валентине Івановичу, давайте без демагогії, — попросив гість, — ми приїхали працювати, а не дискутувати.

У кабінеті шефа папери перекидало зразу троє. Малевич був увесь червоний, знервований, із розстібнутим коміром. Головний хірург обласного управління Іван Іванович Вовк похмуро гортав сторінки історії хвороби щойно померлого хлопця, прооперованого з приводу шлункової кровотечі. Він мовчав. Говорили інші.

— А чому ви не викликали бригаду по санавіації? — домагався сухий, в окулярах — замначальника управління.

— Я ж пояснюю — у нас не було часу. Це була профузна кровотеча. Бригада прибула би за дві години. У нас на цей час основний етап операції було вже зроблено. Операцію проводила бригада з хірургів вищої та першої категорій. Тож ми не перевищили своїх повноважень. Хіба не так, Іване Івановичу?

Малевич повернувся до обласного шефа, шукаючи підтримки.

— Ну, загалом так, — погодився той.

— А хворий помер, — їдко додав замначальника. — Хлопець двадцяти семи років...

— Він поступив у геморагічному шоку третього ступеня, — зауважив Малевич, — таких хворих за даними ведучих клінік помирає до п'ятдесяти відсотків.

— Ну, звісно... Але цей випадок ми будемо вивчати. Так, Іване Івановичу? Ні, ми далекі від того, щоб вас зараз звинувачувати, але випадок розбиратиметься...

— Звичайно... — розвів руками Малевич.

До кабінету зазирнув Медвідь:

— Пробачте... Можна вас на хвилинку, Миколо Прокоповичу?

Поруч із Медвідем у коридорі стояла старша.

— Що там іще?

— Вимагають показати запас медикаментів для ветеранів, інвалідів і так далі...

— А де ми візьмемо? — обурився Малевич. — Нам що, дають щось? Навіть аптеки вже безкоштовно не дають для ветеранів, хоч по закону і повинні. Що, самі маємо купляти?

— Роздеруть, — похитав головою Ілля, — зараз перед виборами будуть землю рити копитами. Таку петицію напишуть, що ми за ветеранів не дбаємо — мало не здасться.

— Ну, то покажи їм щось! Покажи екстрений набір медикаментів.

— Ви що? Там у них такий перелік — я за голову взявся... Тисячі на три.

— От горенько...

— О! — несподівано сяйнуло старшій медсестрі. — А що, як покажемо їм платний кіоск?

— Ти що? Хоча чом би й ні? Табличку здери, не забудь.

— Молодець Люба, — похвалив Ілля, — хоч одним «жучком»

менше буде. Дістали вже...

— Дістали, — погодився Малевич. — Ох, Іллюшо, недоречно він помер... Хоча... Хіба ж таке буває доречно? Але тут подвійно...

А тим часом на Беженара насів інший перевіряючий:

— Ось дивіться, — він посунув до лікаря пачку історій, викопаних із архіву. — Ну, це вже взагалі смішно... Ви пам'ятаєте такого хворого?

— Звісно, пам'ятаю, — відповів Беженар.

— А як ви поясните, що в діагнозі разом із травмою констатовано алкогольне сп'яніння середньої важкості? Я правильно читаю?

— Абсолютно.

— Ось аналіз крові на алкоголь, — перевіряючий перегорнув кілька сторінок, — чорним по білому: п'ять і одна десята про— міль! А ви тут пишете — середня важкість. Такий хворий повинен лежати в реанімації. Це ж взагалі смертельна доза! А ви? Чим ви його виводили? Де інтенсивна терапія?

— Ігорю Петровичу, — незворушно відповів Беженар, — вам же відомо, що аналіз крові на алкоголь оформляється лише наступного дня. А хворий цей прийшов у відділення власними ногами і цілком вправно рухав язиком. Травму отримав за годину до цього на циркулярці, стругаючи дошки. А ви кажете — смертельна доза...

— Ви що, серйозно?!

— Читайте в історії, — показав пальцем Беженар, — «орієнтується у просторі та часі». Так що смертельна доза у наших людей для кожного індивідуальна.

А у хірургії з'явився головуючий грізної комісії у супроводі головної медсестри. Тут він і зустрівся з трьома, що прямували до ординаторської.