Запанувала тиша.

— Ну, добровольці...

При згадці про людину, що продає біля поїздів рибу, Олег підняв очі та зробив якийсь нерішучий жест. Зав це помітив.

— Гаразд, пишіть мені... — наче байдуже промовив Олег.

— Пишу. Якби щось — кличте зразу мене, робитимемо відповідний запис і виганятимемо на всі чотири. У лікарні потрібно лікуватися, а не бешкетувати. Валентине Івановичу, хворого після зняття витяжки «по Савчуку» дивився. Усе гаразд. Ви згідні? Якесь божевільне везіння... Прогриміли б ми... І останнє. Тарасе Васильовичу, тобі сьогодні перекривати прийом. Савчук зайнятий важливою справою — гастролює у складі районного хору.

Голоюх на це лише скривився.

— Нічого не поробиш, — долив масла у вогонь Малевич, — честь району потрібно захищати. Вважай, таким чином і ти береш у цьому участь.

Підморгнувши Голоюху, шеф попрямував до себе.

— Ну, що, Лідо, йдемо на обхід? — підвівся з місця Беженар.

— Так, Валентине Івановичу.

За кілька хвилин всі лікарі порозходилися, й Олег залишився на самоті. Глибоко зітхнувши, він витяг мобільний і набрав номер. Обличчя його у цей момент висловлювало повне нерозуміння: як він може займатися таким ідіотизмом?

— Володю, це я.

— Можеш не казати цього щоразу, — відповів Якимець, — я ж і так бачу, хто телефонує.

— Ще не звик до цієї техніки, — пожалівся Олег. — Слухай, тут несподівано знайшовся один... добродій... Ну, пияк без певного роду занять. Схоже, це той, хто примусив тебе вийти з поїзда у Тачанові.

— ...Не зрозумів... — насторожився Якимець. — Кого ти маєш на увазі?

— Продавця з рибою, звісно.

— З рибою?!

— Так... ти ж мені розповідав... Я тепер його лікар. Може, будуть якісь міркування з приводу? Ну, я там знаю...

— Так, так... — почав «схоплювати» Якимець. — А це... точно він?

— Під опис твій, у крайньому разі, підходить. Худий, неголений, лисуватий спереду.

— Гм-м... Можливо. Давай так. Я поміркую на рахунок цього, а ти зв'язку з ним не втрачай. Я і не думав якось у цьому напрямку... Дякую, що подзвонив, я з тобою зв'яжуся.

Похитавши головою, Олег сховав телефон.

Під кабінетом хірурга назбиралося досить людей. Побачивши лікаря, що похмуро сунув коридором, усі загомоніли і присунулися ближче до дверей.

— Добрий день, доктор...

— Доброго дня.

— Ой, приймайте вже, давно чекаємо...

Кивнувши всім без особливого настрою, Тарас увійшов до кабінету. Валентина, якій уже наперед було відомо про відсутність Савчука, сяяла, наче сонце.

— Доброго дня, доктор! Ви чого такий невеселий сьогодні? Не дивіться, що там стільки хворих, ми з вами скоро справимося. Може, вам настрій підняти? Розказати, що тут було учора?

— Дякую, не треба, — сухо відповів Голоюх, сідаючи за стіл. — Прошу, заходьте.

Увійшла сільська жінка і з нею дівуля-акселератка у шкіряній спідниці з претензією на моду. Щока та вухо дівчини були перев'язані білою тканиною на один бік.

— Слухаю вас. Що сталося?

— Та ось, — невдоволено почала жінка, — учора хлопці потягли її з собою рибалити... Я казала — не йди! Гачком її зачепили. Не дає подивитися — і все! Ось так замоталася та сиділа цілу ніч. Зранку ледве притягла сюди.

Дівуля вже починала рюмсати.

— Ну, давайте глянемо, — запропонував Тарас. — Валю, розмотай.

Сестра, завівши «жертву рибальства» до перев'язочної, почала знімати саморобну пов'язку.

— Вічно швендяєш, де не треба, — продовжувала буркотіти її матінка поруч із Голоюхом.

— Доктор! Ходіть сюди! — пролунало з перев'язочної. — Такого ще не бачила! Жах!

У дівчини, яка тихенько скиглила у носову хустку, у мочці вуха поруч із сережкою висів доволі великий рибальський гачок з обрізаним шматком жилки, а на ньому вже дещо підсох хробак — жирний, розкішний за рибальськими мірками. Глянувши без особливих емоцій на це явище, Тарас промовив до медсестри:

— Обробляйте все спиртом, йодом, зараз витягнемо.

— Що там? — злякано кинулася до хірурга жінка.

— Та нічого, — відповів Тарас, — у вусі гачок, на гачку хробак. Зараз витягнемо — можна буде знову закидати. Може, на нього ще й клюне. Ідіть у кінець коридору — там аптечний кіоск. Купіть новокаїн, шприц, рукавиці.

Віддавши їй список, Тарас узявся писати картку.

— До-октор! — почулося з перев'язочної. — Докто-ор! А хробака також йодом мастити?

— А як же? Хробак знаходиться в операційному полі — отже, мастити. Йому це не зашкодить, здох давно.

— Докто-ор... А я ніколи ще хробаків йодом не мастила, — продовжувала «співати» Валентина. — Може, ви самі?

Важко зітхнувши, Тарас підвівся з-за столу і повернувся до перев'язочної. Взявши поданий сестрою пінцет, а потім і змочену в йодному розчині серветку, він почав мастити вухо разом із гачком та хробаком. Валентина ж, витягши з бікса нову серветку, підійшла до лікаря і знову, наче ненавмисно, ніжно стала йому тапочкою на ногу, від чого Голоюх доволі різко висмикнув свою.

— Ой, пробачте, доктор, я не хотіла... Не боляче?

Нічого не сказавши, Тарас висмикнув у неї другу серветку і помастив «рибальське господарство» повторно.

— Кусачки дістань. І ще — бікс із інструментами закривати положено...

Розчаровано погойдуючи пишними стегнами, медсестра пішла виконувати вказівку.

Беженар збирався відлучитися на деякий час.

Лікар застібав блискавку шкіряної куртки. Ліда відволіклася від знімка і кинула погляд на його кремезну, хоч і з животиком, постать.

— Що, щось не так? — не зрозумів він.

— Ой, та ні... Усе гаразд, — почервоніла дівчина.

— А я злякався — гадав, куртку задом наперед вдяг, наче халат. Ні, ну всяке буває! Запрацювався, або на тебе задивився... Ти, коли що, то кажи, бо піду по вулиці, а всі сміятимуться.

— Скажу, — просто відповіла вона.

— О! — Беженара наче осяяла цінна думка. — А ти ще довго сидітимеш?

— Ну... Ще трохи буду. А коли ви повернетеся?

— Хвилин за сорок. Я морозиво куплю, хочеш? Ти ж мене пригощала пряником. Я не забув. Ти яке любиш?

— Біле в шоколаді.

— Дві, звичайно? — уточнив він.

— Ні, одну, — засміялася Ліда.

— Ну, як хочеш...

Усе це Беженар говорив таким тоном, що Ліда остаточно переконалася — посміхатися цей лікар не вміє взагалі.

— Олег Вікторович, — виглянув зі свого кабінету Малевич, — чую ваш голос... Зайдіть на хвилинку.

Віддавши останні настанови черговій, Олег увійшов і присів, як було запропоновано, на канапу.

— Олег Вікторович, ви розумієте, звичайно ж, роль паперової роботи, якою нас уже замучили, але від якої ми нікуди не подінемося. Так ось, це «щастя» ми стараємося ділити приблизно порівну. Не знаю, як було у вас, а наша служба чотири рази на рік складає звіт по різних показниках. Я думаю, вашою частиною звіту буде робота з операційним журналом. Ось маємо ми таку форму... — Малевич простяг підлеглому друковані аркуші паперу. — Все це потрібно підрахувати із операційних журналів та заповнити.

— Сьогодні зроблю, — відповів Олег та підвівся.

Не встигли за ним зачинитися двері, як задзвенів телефон завідуючого. Це був головний.

— Микола Прокопович?

— Слухаю, Геннадію Андрійовичу...

— Миколо Прокоповичу, що ви вирішили зі зняттям телефонів у відділенні? Який віддаєте на ліквідацію?

— А що я дам зняти? — обурився зав. — У нас і так два зняли — в травматології і в ординаторській. Лишився у моєму кабінеті та на посту в хірургії. Який я дам зняти?

— Який хочете. В усіх відділеннях знімаємо.

— Ну, це ж несерйозно! — Малевич навіть підвівся з місця. — Що мені до всіх? Тут хірургія! Ви що, не розумієте? Що мені один телефон? Я що тут — розірвуся?

— Миколо, Прокоповичу, я з вами спокійно говорю, — вів своєї Лабо. — Телефон зняти мусимо. Нам бюджет урізали — не потягнемо ми оплатити усі телефони!

— Тоді в бухгалтерії знімайте, старшим медсестрам познімайте, а тут лишіть...