Изменить стиль страницы

— Я не розумію, — обурювалася Оксана Євстахіївна — дама середніх років, повна, з високою зачіскою та широкими манерами — завідуюча гінекологією, — повинна кінець-кінців бути якась межа, якийсь здоровий глузд! Шкода, мене там не було! Якби не ці пологи — я б їм показала «брудні пелюшки»...

— Оксано Євстахіївно! — перебив головний. — Показуватимете ви вдома чоловікові, а тут ви нікому... — він карбував кожне слово, — нічого... не покажете! І не доведете. Якби отак говорив припустимо, Савчук, я би ще зрозумів, але ви... Ви ж не перший рік завідуєте, ви ж розумна жінка! Ви що, не знаєте, що наші чиновники — обмежені та недалекі люди? Це що — новина для вас? Ви не знаєте, що вони вічно пхають носа туди, де не компетентні?

— Це я знаю, — сухо відповіла вона.

— А якщо знаєте, то чому на цей день не заклали якихось новіших пелюшок? Тепер нас поминатимуть на всіх рівнях, а мене взагалі вчора дурним зробили. Ви що, не розумієте, що наш бюрократизм давно переплюнув усі свої попередні форми? Шановні, якщо ви хочете працювати далі, робити свою справу, лікувати хворих, то мусите до цього пристосуватися. Так, і не зітхайте важко. Потрібно на цей день мати і покласти блискучі пелюшки — нехай вдавляться! Лабо перевів подих. Усі мовчали.

— А хірурги взагалі вчора свиню підклали. Миколо Прокоповичу, чому ви тримаєте у стаціонарі хворих, у яких вистачає здоров'я на бешкети? Для таких є поліклініка. Нам постійно тикають, скільки обходиться державі один ліжко-день, а ви тримаєте слабих, здатних за півгодини засвинячити територію!

— Один із бешкетників, — спокійно відповів Малевич, — лежить на скелетному витязі, двоє інших мають ускладнені переломи.

— То дивіться за ними! Бо сьогодні вони під ліжком літачки штабелями складають, а завтра склад зброї або наркоти організують! І ви також не знатимете?

Малевичу довелося лише проковтнути пігулку.

— Щойно дзвонили, — продовжував головний. — Післязавтра буде комісія обласної санстанції.

Усі обурено загуділи:

— Скільки можна!

— Чи не щодня якісь перевірки!

— Дістали...

— Щоб усе було вилизано і нафарбовано, — перебив це гудіння Лабо. — Начищено і підписано. Ну, не на шкоду, зрозуміло, робочому процесу і хворим, — додав головний.

Із палати всі вийшли мовчки. Малевич після наради виглядав сердитим.

— Ходімо до кабінету, — сказав він. — Я вже казав, два дні мене не буде. Завтра обласне товариство хірургів, післязавтра засідання КЕК. Два дні в області засідатиму...

Усі увійшли до кабінету і розсілися хто де.

— Ну, особливих проблем у нас зараз немає, — продовжував зав. — Травматологія — там один серйозний хворий, учорашній стрибун із даху. Операція пройшла нормально, зі стегном повинно бути все гаразд. Але перелом шийних хребців... Валентине Івановичу, ви розумієте — йому особлива увага.

Беженар мовчки кивнув головою.

— І архаровців своїх контролюйте — літунів отих... Бо головний переживав, що вони не спиняться — ще якийсь кримінал організують. Тепер хірургія. Тут найсерйознішою залишається Мельниченко. Кровотечу зупинено, але хвора важка. Олег Вікторович, їй особливу приділіть увагу. Тримайте зонда, скільки вважаєте за потрібне, — тут я вам не порадник.

Олег так само лише кивнув головою.

— Замість мене, як зазвичай, залишається Ілля Петрович.

Олег лише розвів руками на знак своєї повної згоди.

— Але! — завідуючий підняв вказівний палець догори. — Прошу вас надавати йому допомогу в усіх необхідних випадках.

— Ну, з Іллею Петровичем ми якось не посваримося, — посміхнувся Олег.

— Радий це чути, — сказав Малевич.

— Еге! — згадав завідуючий, коли всі вже підводилися, — Валентине Івановичу, я тебе прошу, наглядай за Савчуком, аби чого не викинув — ти ж знаєш... А ти, Тарасику не нехтуй прийомом, зазирай туди періодично, щоб завполіклінікою не плакав, а хворі сюди не бігали.

— А медсестра сумно не зітхала... — додав Медвідь.

Голоюх тільки жартома замахнувся на нього кулаком, але той встиг першим вискочити з кабінету.

***

У травматологічній палаті стояла тиша. Обоє хворих на витяжках біля дверей читали газети, а пацани тихо шепотілися у кутку біля вікна. Той, що до вчорашнього дня також був прикутий до витяжного пристрою, тепер уже лежав із загіпсованою ногою, а біля ліжка його стояли милиці.

— Мужики, — доводив іншим самий прудкий із компанії, Вітюня, — добазаримося завтра на десяту вечора. За трупаркою. Там тихо й нікого нема. Вони також утрьох прийдуть.

— Вони на ногах усі... — промимрив Серьога, лише вчора відв'язаний.

— То й що? — вимахував загіпсованою рукою Вітюня, — зате у них шви! Ти бачив, як отой кирпатий ходить — зігнутий, за живіт тримається. Ти його костилем завалиш — більше не схоче.

— А як скажуть костилі повикидати?

— Ні хрена! Вони вже казали. А я їм — без костилів наші взагалі стояти не можуть. Ну, погодилися. Костилі при нас лишаються. А ти чого розлігся? Давай, тренуйся ходити!

— Та у мене вже під пахвами болить! — обурився Серьога.

— Нічого, завтра вночі відпочиватимеш.

Той закректав і невдоволено підвівся з койки.

***

До ординаторської обережно постукали.

— Так!

Валентин Іванович Беженар, який перебував там на самоті та щось зосереджено писав, підняв голову. У дверях з'явилася доволі миловидна дівчина, можливо, трошки над міру пухкенька, у короткій спідничці, з пакетом у руках.

— Можна?

— Так. Що ви хотіли?

— Як мені знайти завідуючого відділенням?

— А у нас зараз кожен сам собі завідуючий, — пробуркотів Беженар.

— І... ви також? — не розгубилася вона.

Лікар здивовано глянув на дівчину і запитав:

— То що ви хотіли?

— Мене на практику прислали, до хірургії. Я була у головного, сказав іти сюди, до завідуючого.

— Зав у командировці, — коротко пояснив Беженар. — А виконуючий обов'язки вже в операційній. Халат є у вас?

Вона кивнула.

— То вдягайтеся і... Чекайте, — він схаменувся. — Може, вам підписати щоденника і відпустити додому? Чи хочете чогось навчитися?

— Навчитися... — несміливо промовила практикантка.

— Тоді вдягайтеся і ходіть до шістнадцятої палати. Там новий хворий поступив. Подивіться його, розпитайте. Потім напишете його історію хвороби — і мені легше буде. Чого не знаєте — я підкажу.

Дівчина квапилася, вдягаючи халат, плутаючись у ґудзиках і поглядаючи на лікаря. Він тільки раз зиркнув на неї з-за своєї писанини.

— На все про все у вас сорок хвилин. Потім я їду на призовну комісію. Якщо хочеш — візьму із собою. Там також багато корисного, ще й писанини вистачає.

— Гаразд, — відповіла дівчина, — а як до вас звертатися?

— Ой... — наче вибачаючись, зітхнув Беженар, — зовсім запрацювався. Валентин Іванович.

Він підвівся з цілком серйозним виглядом і доволі галантно простяг практикантці свою «граблю».

— Ліда, — посміхнулася вона.

— Ну, вперед, Лідо! — наставницьким тоном промовив лікар, повертаючись до столу.

***

У передопераційній було неспокійно. Олег, уже в піжамі, мив руки по лікоть щіткою під струменем води з крану. З роздя— галки, натягаючи на ходу сорочку піжами, не звертаючи уваги на санітарок, вилетів Медвідь. Швидко витягши з бікса маску та шапочку, вдягав, кинувши черговій сестрі, що зазирнула сюди:

— У темпі, чого чекаєте?

— Так голити хворого потрібно.

— Тут поголите! Анестезіологи вже чекають. Завозь вже, вдягайте маски, бахіли і голіть тут. Послав Бог на нашу голову сьогодні...

— Як тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Чорти б...

— Нічого, викрутимося. Усе буде гаразд.

Хворого вже завозили.

— І чого вона його тримала?— продовжував «стогнати» Медвідь. — Діда кінь копнув так, що старий зразу вирубився, а вона, зараза, чекає чогось. Та дзвони, бабо, на «швидку», поки ще живий...

— Селезінка, напевно... — сказав Олег.