Це не Бука з його дитинства. Це вона…

— Я… не винний!.. — Маркевич спробував відповзти убік. — Це в-випадковість! Цього не повинно було…

Гостя багатозначно мовчала.

Маркевича трусило, наче він тримався за оголений провід. Він уже чітко зрозумів, що не побачить наступного ранку.

— Щ-що… ви хочете… зробити? Я… — Маркевич швидше відчув, аніж почув, як вона наблизилася. Воно…

І скулився, коли почув голос:

— ТИ ВІДКРИВАВ АРХІВ…

Маркевича пересмикнуло. До чого тут архів?!

І раптом згадав молодого чоловіка, який на днях приходив у лікарню, коли він чергував. Хотів з’ясувати деякі деталі, навіть заплатив гроші… І він його впустив.

Це й був той Гріх, за який він зараз розплатиться? Адже він навіть не зрозумів, що саме цікавило візитера.

— Я не винний! — зненацька промекав Маркевич пронизливим голосом. — Він… він змусив мене!

— ТИ МЕРЗОТНИК… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ! — прохрипіло Воно, нахиляючись іще ближче.

— Ні! Це не так… Не так! — Маркевич здогадався: він бовкнув зовсім не те, що слід.

— МЕНІ ТРЕБА ЗНАТИ ІМ’Я ЛІКАРЯ, ЯКИЙ РОБИВ ПЕРЕЛИВАННЯ… ТОГО ЛІКАРЯ!

Переливання? Чого… Крові? Так, справді, в паперах щось таке було.

Але лікар…

— Я не знаю… не пам’ятаю… — благальним тоном пролепетав Маркевич.

Погана відповідь, дуже погана — він буде покараний.

— ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗНАТИ!

— Зараз… зараз… — Маркевич гарячково напружував пам’ять.

Він зобов’язаний знати.

Це правда. Бо він справді прочитав прізвище того лікаря. І він не хотів померти смертю, яку йому міг заподіяти Гість. Як покарання за погану пам’ять.

Маркевича раптом осінило: це ж удача!

— Лозинський… Точно — Лозинський! — але як і раніше він не наважувався підняти голову.

Справді, у стаціонарній карті тієї людини стояло прізвище Лозинського. Як можна було таке забути! Тепер він поквитається з ним, — незважаючи на переляк, Маркевич відчув зловтіху — він поверне борг цьому необтесаному солдафону.

— АДРЕСА! — голос Гостя був, як шелест жуків, що копошаться в труні.

На щастя, Маркевич міг легко пригадати потрібну адресу, хоча приходив додому до Лозинського лише один раз, кілька років тому, коли вони ще не встигли стати заклятими ворогами.

— ВРАХУЙ: ЯКЩО ТИ ЗБРЕХАВ — Я ПОВЕРНУСЯ! Маркевич ні на мить не сумнівався, що Воно може виконати свою обіцянку.

— Клянуся! Правда! — простогнав він, закриваючись, щоб не бачити Гостя.

На нього нахлинула божевільна радість: Воно збиралося піти… Воно просто хотіло з’ясувати, і нічого більше… Воно не збиралося його ВБИВАТИ!

— ТИ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ?

Воно знову опустило свою величезну руку Маркевичу на плече. І стиснуло з жахливою силою. Лікарю здалося, що його рука вилізе разом із плечовим суглобом. Маркевич видав судорожні свистячі звуки й відчув, як спорожняється його кишечник, немов у штани полився розтоплений пластилін…

— ТИ Ж… ДОБРИЙ ЛІКАР? — Воно прохрипіло йому це в саме вухо.

— Н-ні!.. Ні! — заплакав Маркевич. — Я… Я поганий… я дуже поганий…

Воно відпустило його плече.

І Маркевич почув, як Гість… іде!

Полегшено зітхнувши, він продовжував дивитися в підлогу скляніючими очима.

І лише наляканий скрип кватирки порушував тишу…

Розділ 4

За межею

Смерть, що наступала, Герман сприйняв як подарунок-звільнення.

Страху не було.

Усе пережите за останні дні віднеслося кудись у темряву минулого, не залишаючи ні болю втрати, ні жалю… нічого. Картина власної смерті, безліч варіантів якої Герман малював у своїй уяві, зовсім не була схожою на те, що відбувалося з ним зараз.

Він просто заплющив очі, чекаючи розв’язки.

ТИ — НА МЕЖІ

Він чув, як тріскають, немов міхурі в киплячій смолі, набряклі судини й вени; все тіло пекло нестерпно. Вогнища пульсуючого болю переміщалися від кінцівок до грудей, спини й обличчя, а потім поверталися назад, захоплюючи нові ділянки. Це тривало доти, доки все тіло стало нагадувати шматок агонізуючого м’яса, зануреного в кислоту.

Біль здавався неймовірним, шокуючим — витримати таке катування у звичайному стані було б неможливо, — але Герман сприймав події відчужено, мов спостерігач, що стежить через підзорну трубу за розвагами середньовічної інквізиції, коли та присмажує на багатті мученика, що звивається, як хробак.

Потім у його відчуттях щось змінилося.

Кінець?

Чи…

ТИ ПЕРЕСТУПИВ МЕЖУ, ГЕРМАНЕ

ТИ — ЗА НЕЮ

Герман раптово зрозумів, що біль кудись зникає. За якийсь час він несподівано усвідомив, що продовжує… жити…

Біль замінило якесь оніміння, що створювало відчуття підвішеності в НІДЕ.

Нарешті Герман розплющив очі і побачив, що досі лежить на підлозі вітальні. Крізь штори в кімнату вже проникали перші нерішучі промені сонця.

З кухні чувся звук води, що лилася в раковину; очевидно, з вечора кран залишився незакритим. У вітальні горіла люстра. Усе виглядало надто буденно: господарі дуже квапилися на вечірній потяг і забули закрити крани й виключити світло.

Герман поворухнувся — стиснув долоню в кулак. Це вдалося на диво легко. Наскільки він міг судити, м’язи скорочувалися нормально. Одночасно він відзначив, що цілком позбавлений відчуття дотику.

Герман узявся розглядати руку — вона мала дивний, дещо гротескний вигляд: нагадувала надуту гумову рукавичку й за розмірами була вдвічі більшою. Шкіра натягнулася, як барабан, і покрилася розпливчастим візерунком червоно-синьо-лілових плям.

Неймовірно: він залишався ЖИВИМ!

Намагаючись переконатися в реальності того, що відбувається, Герман, важко підводячись, сів. Болю не відчував, точніше, не відчував абсолютно нічого, немов його тіло було накачане новокаїном.

Але в цю мить щось нестерпно стисло його череп. Герман захрипів, до горла підкотився величезний клубок болісної нудоти, що, здавалося, піднімалася з бездонних глибин його власного тіла.

Приступ нагадував той, що схопив його в машині пам’ятної ночі Похоронного Турне…

Через декілька секунд Герман знову пpoвaлився в чорну прірву…

Щось надоїдливо дзижчало біля самого вуха.

Герман розплющив очі. В кімнаті досі горіло світло, за вікном — темрява…

Скільки він був без свідомості?..

П’ятнадцять-двадцять великих мух із зеленими блискучими черевцями кружляли над його головою, як малюсінькі бомбардувальники. Герман незграбно махнув рукою, щоб їх відігнати. Однак мухи не збиралися його покидати і продовжували роїтись над головою, не зважуючись сідати, немов щось у ньому і притягувало їх, і лякало водночас.

Піднятись на ноги вдалося легше, ніж він очікував Утім, Герман одразу ледь не простягся долі, як людина, що вперше стала на ковзани. Він зовсім не відчував свого тіла. Воно начебто перетворилося на людиноподібного робота-андроїда, що втратив керування.

А взагалі, Герман почувався на диво стерпно. Принаймні фізично.

Він зробив два невпевнені кроки, немов учився ходити. Розгублений погляд упав на годинник. Була майже п’ята ранку — він пролежав без свідомості близько двадцяти годин!

Потім його очі повільно сковзнули тілом… Видовище було моторошним.

Господи…

Але після секунди вагань Герман знову глянув на свою оголену плоть. Потім попрямував у ванну, де висіло велике дзеркало.

Побачивши себе в дзеркалі, Герман голосно застогнав.

А потім його губи, як у надувного клоуна, розтяглися в широченній усмішці.

Розділ 5

Гера (II)

Заняття в школі починались о пів на дев’яту, тому, коли Гера рівно о восьмій стояв на порозі квартири Алекса, часу було вдосталь, щоб середнім темпом устигнути до дзвоника на перший урок.