— А він і справді був невмирущим? — запитав Ромка.

— Та ні, звичайно. — Я почув, як під Ренатом скрипнуло ліжко. — Просто колись жив чоловік, він був придворним ученим, і одного разу король наказав йому створити якийсь особливий закон на честь закінчення всіх воєн, бо того року він переміг усіх своїх ворогів і об’єднав увесь світ в одну країну. Цю війну розпочав ще прапрадід короля. Ось тоді вчений і вирішив, що нехай тепер залишиться лише одна людина, яка матиме право вбивати. Адже хтось усе одно повинен страчувати злочинців, ґвалтівників та вбивць. І створив Закон про Страту. Але королівський учений навіть не здогадувався, що цей закон зможе проіснувати так довго — кілька сторіч. Він лише хотів, щоб закон діяв до смерті короля.

Найскладнішим виявилося тримати в таємниці, хто ж насправді та людина, яка має право вбити, бо Закон про Страту забороняв це знати навіть королю. І тоді вчений придумав спеціальну систему, щоб зберегти Закон якомога довше. Наприклад, він передбачав, що обов’язково віднайдуться люди, які спробують вирахувати Ката. Або хтось випадково зверне увагу на людину, яка завжди кудись щезає під час страт. Або ще щось. Тому той учений вирішив, що Кат не має мати родини, близьких родичів і друзів, але й жити усамітнено теж не буде. А страти завжди відбуватимуться в ті дні, коли весь народ святкуватиме якесь велике свято, ніхто не працюватиме й кожен може піти туди, куди захоче. Ще він склав дуже жорсткий звід вимог, яким повинен відповідати Кат. Дуже жорстоким, бо треба було мати особливі якості, щоб стати Катом. Одним із правил, приміром, було: коли Кат стане старим, то має передати своєму спадкоємцеві всі секрети, а сам відразу померти. Двох людей, які б знали таємницю Закону про Страту, існувати не могло. Ось чому чинний Кат довго вибирав спадкоємця, випробовував його і придивлявся, щоб не помилитися.

Потім учений побудував за своїм власним проектом той самий замок біля Плахового майдану і провів до нього глибокий підземний тунель завдовжки тридцять кілометрів. Він мав таємний вхід, заплутаний хитромудрий лабіринт усередині й безліч смертельних пасток, пройти через які міг тільки Кат, який знав їхні секрети. Робітники, які п’ять років будували замок і тунель, постійно жили під землею, туди їм приносили їжу і все необхідне. Це були переважно бурлаки й каторжники. Вони швидко помирали від важкої роботи і хвороб, і тоді на їхнє місце приходили нові. Їх треба було так багато, що незабаром почало не вистачати. Вчений умовив короля, щоб йому привозили робітників із дальніх провінцій. Коли будівництво закінчилося, він пообіцяв робітникам, що залишилися живими, величезну нагороду й волю. Запросив їх на бенкет у заздалегідь викопану під землею велику залу, а коли всі там зібралися, то влаштував обвал…

— Поховав усіх живцем? — не стримався Тхорик.

— Так, усі загинули. Учений настільки захопився своєю ідеєю, що, зрештою, сам він і став першим Катом. Але спочатку переконався, що відповідає всім вимогам.

— От псих! — подивувався чийсь голос у темряві.

— Так, зовсім поїхав мізками, — згодився Ренат. — Родини і близьких друзів у нього теж не було. Він навіть про всяк випадок убив короля, щоб трон посів його син, який узагалі нічого не знав. Але вчений усе ж таки думав, що секретна нитка обірветься зразу після його смерті і, звичайно, навіть думки не припускав, що створений ним Закон проіснує стільки століть.

— У нас вечорами розповідали зовсім не такі історії, — забурчав один із «привидів». — Я хочу про мерців.

Йому ніхто не відповів. А може, не встиг, бо цієї миті я запитав:

— А ким був той Кат, про якого ти говорив спочатку?

— Ким він був? Він був… бухгалтером. Простим бухгалтером у конторі.

— Моя бабуся теж бухгалтер, — вагомо зауважив Тхорик.

— Минуло вже десять років, як старий Кат зробив його своїм спадкоємцем. І ще десять років перед цим він за ним спостерігав, навіть став його близьким другом. Коротше, знав про нього все. І вирішив зупинитися на ньому. Щоправда, про всяк випадок старий Кат тримав на прикметі ще двох-трьох.

— А якби той відмовився? — запитав Ромка.

— Тоді старому Катові довелося б його вбити. Іноді таке траплялося й раніше. Тільки рідко, бо той учений, який створив Закон про Страту, хоча і схибнувся на своїй ідеї, але був дуже розумною людиною, і його система вибору спадкоємця майже ніколи не давала осічок.

— Кльово… — гмикнув хтось.

Мені теж подобалася історія Рената, хоча вона зовсім не була схожою на всі ті, що я чув раніше, навіть на його власні. До того ж Ренат дуже рідко дозволяв комусь себе перебивати, а тут… Немовби він сам бажав, щоб його перебили, провокував деталями, неначе ставився до неї якось по-особливому. Я думаю, він і нас примусив. Принаймні того вечора.

— Однак старий Кат порушив одне правило: він знав, що його майбутній спадкоємець колись мав родину — дружину й сина, — хоча вона давно й розвалилася. Дружина від нього пішла до іншого й забрала із собою сина. Потім несподівано померла, а вітчим віддав хлопчика до інтернату. Багато років його справжній батько стежив за життям сина, поки той виріс. Але ніколи не спілкувався з ним, тільки спостерігав здалеку. Старий Кат про все це, звичайно, знав і все одно вибрав його. Можливо, тому що йому було вже багато років і він боявся спізнитися, а кращої заміни собі не бачив. І ось він привів майбутнього Ката в підземний лабіринт, щоб показати дорогу до замку й навчити проходити через усілякі пастки. Коли вони йшли (а дорога тривала дев’ять годин), то іноді наштовхувалися на…

— Мерців? — з надією спитав той самий «привид».

— Мертвяки, мертвяки… — передражнив його другий (утім, цього я пам’ятаю — вогненно-рудий здоровань років п’ятнадцяти, який дуже швидко захопив верховенство після від’їзду наших «вождів»). — Та заткнися ти зі своїми мерцями! Некрофіл довбаний!

Я ледве не вліз, щоб збагатити свій словниковий запас новим надбанням. Однак вчасно зметикував, що моя допитливість буде дуже невчасною. Тож просто вирішив запам’ятати незрозуміле слово, щоб пізніше проконсультуватися з Дімою або мамою (коли я таки запитав маму про це, то вона спершу окинула мене дивним-дивним поглядом, а потім відповіла, що мені зовсім не варто цікавитися такими речами).

Ренат терпляче перечекав, поки кінчиться перепалка між новенькими.

— Так, були, були там мерці, — заспокоїв він «некрофіла». — Але небагато. Просто час від часу хтось випадково знаходив, вхід до лабіринту: заблукала дитина, різні п’яниці чи ще хтось. Та ніхто не міг вибратися звідти живим, усі гинули або в пастках, або від голоду. Одного разу молодий Кат навіть почув чийсь голос, коли йшов до замку на чергову страту. Це був чоловік, який заблукав у одному з хибних ходів; а їх у лабіринті було безліч.

— І що, залишив того помирати?

— Звичайно, — відповів Ренат. — Він не мав права його рятувати, бо відразу виказав би себе. Він не міг цього зробити в лабіринті, ясно?

Ренат ненадовго замовк, а потім продовжив свою історію:

— Коли старий Кат передав йому всі знання, то помер того самого дня — кинувся під потяг. Нібито впав на рейки випадково, щоб його зникнення ні в кого не викликало підозр. Адже хтось би міг здогадатися, ким він був, і почати стежити за всіма, з ким той спілкувався. А так виходило — звичайний нещасний випадок.

— А як же розвідка? — раптом засумнівався Рудий. — Невже навіть там не знали, хто Кат?

— Залишилися тільки звичайна поліція й таємний відділ, що займався розшуком кримінальних злочинців. Але ж Кат не був злочинцем, — не спиняючись відповів Ренат. — А розвідка… фьюі-іть!.. Бо вже давно ніхто не воював. Просто іноді хтось із людей хотів викрити Ката, щоб прославитися або… Або з нічого робити. Але їм нічого не вдавалося.

— Добре, вибач, — сказав Рудий. — Це я так.

— І от якось років десять по тому Кат вийшов для чергової страти. На помості стояли п’ятеро засуджених. Троє чоловіків, одна жінка й зовсім молодий хлопець. Кат раптом упізнав у ньому свого сина. Але й оком не змигнув. Він, як завжди, почав свою роботу, тільки влаштував так, щоб син у черзі був останнім. А потім… Оглушив його, вдаривши по голові рукояткою меча, перекинув через плече і щез за броньованими дверима замку. Спочатку народ нічого не зрозумів, усі завмерли — і на Плаховому майдані, й біля телевізорів, адже ніхто такого не очікував. А коли дехто з них кинувся до дверей, що вели на ешафот, їх скосили лазерні пушки. На майдані почалася паніка, багато людей загинуло в тисняві. Уже наступного дня по всьому місту спалахували заколоти й почався безлад. Незабаром усі провінції, які багато століть тому король об’єднав в одну країну, відокремилися, і почалася велика війна.