Вони познайомилися позаминулого літа, коли їхали в одному купе потяга. Їхня приязнь тривала й надалі — як з’ясувалося незабаром, в обох була мета потрапити на заключний третій день рок-фестивалю в Києві. Тоді мали виступати такі круті команди, як «Монстер Магнетт» і «Металіка», і ще старі добрі динозаври на кшталт «Світ» і «Смокі». Щоправда, потім більше часу вони з Батутом провели в різних компаніях. Після цього ще кілька разів бачилися мигцем у Львові. Але зараз Макс легко його впізнав із тридцяти кроків за зібраним у хвіст хаєром і характерно вим’ятою сорочкою з закасаними до ліктів рукавами, що вилізла ззаду з штанів і звисала над його широкою задницею, як пародія на прапор Країни Вранішньої Свіжості. Вік Батута з однаковою імовірністю визначався в межах від двадцяти до тридцяти років чи трохи більше.

Макс підійшов до нього ззаду і плеснув по плечу. Батут підскочив від несподіванки, ледь не звівши нанівець працю кількох останніх хвилин, але все одно, здавалося, був радий його бачити.

— Нова команда? — запитав Макс, розглядаючи афішу з чотирма патлатими відрубаними головами в стилі «Діп пепл».

— Ага, — розплився в усмішці Батут і витер тильним боком долоні лискуче від поту обличчя. Макс раптом сповнився впевненістю, що зобразити на афіші групу «Драглайн-2» під «Діп пепл» було саме його ідеєю.

— Післязавтра лабають у «Роксі», — Батут тицьнув пальцем у рядок, який великими синіми буквами проступав під «головами», де вказувалося місце й час проведення концерту. — А наступного дня виступатимуть у збірному проекті з «Білою зоною» і «Мертвим півнем» у залі політеху. Тому приходь.

— Чому б ні, — сказав Макс. — Якщо влаштуєш на шару, а так…

— Без проблем. У «Роксі» точно влаштую.

Батут знову витер обличчя й продовжив займатися плакатом.

— До речі, як тобі ідея? — він кивнув на четвірку голів.

— Твоя? Нічого, тільки мені здається, я це десь уже бачив.

— Справді? Чорт… знаєш, мені тепер теж так починає здаватися.

— Давно тут мудохаєшся?

— Не так щоб дуже, але ця спека… уф-ф!.. просто остогидла, — зізнався товстун. Однак цього разу йому вдалося приліпити як слід кутики афіші, а може, це клей устиг підсохнути на сонці й нарешті взявся до справи. — Якщо так піде далі, до вечора не розклею і половини.

— Угу, — погодився Макс, підкурюючи сигарету.

— Слухай… — зірвався Батут, якась раптова думка проступила на його обличчі, як форма начинки через тісто.

— Навіть не проси, — сказав Макс, посміхаючись і відступаючи на крок. — Нізащо цього не робитиму.

Батут теж посміхнувся й подався за ним.

— І не подумаю!

— Мені сьогодні ще треба встигнути домовитися про апаратуру, — почав умовляти Батут. — І зустрітися з…

— Ні.

— Ну, будь…

— Не буду я бігати по всьому місту з твоїми дурнуватими головами!

Товстун шморгнув носом і зупинився.

— Чому ж дурнуватими? Нормальна заморочка, — він оглянувся на приклеєний плакат, витираючи пітні долоні об штани. — Слухай, мені справді до зарізу треба… Добре, я тебе зрозумів, — і назвав суму.

— Ні.

Той додав.

— Усе одно ні, — сказав Макс.

Батут подумав і додав іще.

Макс відкрив рот, щоб послати великого ділка шоу-бізнесу за Камчатку, а самому піти додому, але вчасно згадав про свої фінансові труднощі. Тому уточнив суму.

Батут закотив очі й додав ще трохи, заявивши, що це межа його можливостей, поваги до себе, здорового глузду й найвищих показників на торгах Лондонської біржі, і за більше він сам згоден лазити по місту хоч до наступного ранку.

Зручний випадок поповнити спорожнілу скарбницю сам, здавалося, йшов Максу в руки, хоча щодо крайніх меж Батут явно переборщив, та й роль розклеювача його анітрошки не радувала. Але, подумавши ще мить, він погодився.

— Розрахуємося на концерті, — підсумував Батут.

Коли Макс відмахнувся і зробив вигляд, ніби йде, він знову якось одразу посмутнів і з важким зітханням поліз до кишені по гроші. Потім передав Максу рулон з афішами, банку клею й оснастив усілякими ЦВ, що становили безсумнівну цінність для дебіла.

«Боже, ну і вляпався ж я», — думав Макс, спостерігаючи, як Батут заскакує на ходу в трамвай і махає йому на прощання рукою.

Випереджаючи сонце

Єдиною реальною проблемою виявилася спека. Близько полудня, коли Макс зустрівся з Батутом і уклав угоду століття, невидима доменна піч тільки починала розігріватися, але до третьої години задихала на всю потужність. Тому Макс наслідив лише в ортодоксальних місцях, львівською периферією вирішив знехтувати й поїхав додому. Нова футболка наскрізь промокла, а синій текст КОНЦЕРТ ВІДБУДЕТЬСЯ останні чверть години очевидно тяжів до кабалістичних пермутацій. Шість афіш з восьми, що залишилися, Макс викинув у найближчий смітник.

До-ре-мі-до-ре-до, хлопці.

Одну афішу він вирішив залишити собі на пам’ять, другу — повісити біля будинку, в якому мешкав, — радше заради розваги, аніж задля чистоти сумління. Підходяща місцинка визначилася ще дорогою — дитячий майданчик під його балконом на другому поверсі, звідки він спостерігатиме за реакцією народу і зможе внести свою лепту в забруднення атмосфери. Цікаво, чи чуваки з «Драглайн-2» вже в курсі, який плакат для них зварганив Батут? Ха-ха…

Утім, через спеку Макс ледь не відмовився від свого наміру. Справжнє пекло — здавалося, сонце навмисне женеться за ним по п’ятах, поливаючи мегарентгенами термоядерного кошмару.

Макс вийшов із розпеченого тролейбуса й купив у найближчому магазині літрову пляшку мінеральної води, незважаючи на те що до будинку залишалося не більше сотні кроків, і залпом випив її. Полегшало. Потім, блаженно відригуючи, попрямував додому. Обійшов його з фронту, де був дитячий майданчик, точніше, те, що претендувало на цю назву: двійко скрипучих, як пружинне ліжко старої повії, гойдалок, пісочниця та перекособочена гірка, яка пам’ятала сотні маленьких задниць сьогоднішніх батьків.

Максові руки були липкими від поту й дурнуватого канцелярського клею, який йому дав Батут, через що довелося добряче поморочитися, щоб розпрямити й намазати куточки афіші. Двоє шестирічних дітей, які гралися в якусь тільки їм зрозумілу гру, кинули своє заняття й підбігли до Макса, дивлячись з відкритими ротами на чотири патлаті голови, коли афіша, нарешті, зайняла місце на ліхтарному стовпі, ледь обігнувши його прямі кути з обох боків. Виглядало, на думку Макса, не так щоб дуже, але терпимо.

— Дядьку, а хто таке з ними зробив? — запитав один із хлопчиків, зачаровано розглядаючи голови. Незважаючи на липневу спеку, він шмаркав і говорив у ніс.

Макс спершу не зрозумів, а потім посміхнувся:

— Один страшний шоумен на ім’я Батут.

— Я так і думав, — зі знанням справи кивнув інший хлопчик. — Шумен…

Макс закрутив ковпачок на банці з клеєм і зібрався йти, але раптом помітив, що один бік афіші обвис, хоча клей на спеці тужавів досить швидко. Щось під плакатом, у самому центрі, утворювало невелику опуклість, що створювала натяг. Макс відгорнув відклеєний край афіші й побачив чиєсь оголошення, яке не помітив раніше, тому що був цілком поглинутий боротьбою липких пальців з папером. Оголошення, напевно, провисіло тут не менше місяця. Воно віддавало жовтизною і з боків скручувалося в трубочку, мабуть, неодноразово побувало під дощем. Якщо Максу не зраджувала пам’ять, останній раз накрапало з неба десь три тижні тому. Він зірвав оголошення (швидше воно само прилипло до пальців — ще трошки, і його просто відніс би легкий подув вітру), спробував струсити, однак виявилося, що простіше запхати його в кишеню джинсів, щоб спекатися цього клаптя паперу без допомоги іншої руки, в якій Макс тримав ідіотську банку з клеєм і вже добряче пом’яту останню афішу. Папір, жмакаючись, хруснув у кишені, як древній пергамент часів Хеопса, і затих.

Афіша завдяки підсохлому клею знову оповила стовп міцними обіймами дружини Потифара, і Макс швидко попрямував додому з мрією про холодний душ.