Усе-таки я звернув увагу на те, що училка, йдучи попереду, повела нас трохи праворуч від корпусів санаторію, зробивши гак. Це не через намір зрізати шлях, а, швидше, щоб випадково не потрапити на очі керівництву з виводком учнів у сиру погоду та ще й під час занять (хоча навіть мені було зрозуміло, що від тутешнього навчання користі майже ніякої).
Було ще не дуже холодно, проте в повітрі вже витало передчуття снігу, мокрого й важкого, як завжди цієї пори року. Ми обігнули будівлі й попрямували до лісу й довгої кілометрової доріжки.
Я йшов пліч-о-пліч із Ренатом.
— Дощ… — мовив він так тихо, що його більше ніхто не міг почути, і глянув на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, й кивнув у відповідь.
…Ромка лежав у кінці бігової доріжки обличчям униз, за кілька кроків від білої позначки «900». Сумнівів, що це саме він, не було: усі знали його синю з яскраво-помаранчевими смугами курточку. Ми угледіли його ще здалеку і рвонули щодуху. Училка спробувала зупинити нас окриком (хто би слухав!), та зрештою побігла й сама, але, звичайно, безнадійно відстала.
Мені пощастило прибігти третім, легко обігнати Тхорика і (сам здивувався) на два-три метри випередити Рената. Ігор із Андрієм опинилися на місці значно раніше за інших. Вони схилилися над Ромкою і про щось переговорювалися між собою. Я намагався визначити за виразом їхніх облич, наскільки все погано, але розгледів лише характерні жести, від яких зразу ж полегшало.
Виходить, що Ромка принаймні був живий.
Кроків за десять я помітив спершу, як здригається його спина, а потім почув і його плач — неголосний, але якийсь тягучий, із надривом. І подивився на захеканого Рената, який прибіг після мене. Мені чомусь здавалося, він першим зможе у всьому тут розібратися.
Коли до нас приєднався Тхорик, ми все ще продовжували тупцювати біля мокрого від дощу Ромки, не наважуючись щось зробити, і чекали училку. Ігор з Андрієм присіли обіч Ромки і поклали руки на його плечі, що судомно здригалися. Ця картина мимоволі нагадала про той вечір, коли вони майже так само обступили його, смертельно наляканого шторою, що ворушилася.
— Що з ним? — істерично вигукнула училка, підбігаючи до нас. Вона, схоже, була в стані напівнепритомності.
Ми розступилися, пропускаючи її.
— Господи, як ти мене налякав! — жінка (думаю, не тільки я тієї миті перестав сприймати її як нашу училку) підняла Ромку з мокрого асфальту, її розкрита парасолька давно валялася десь біля смуги із цифрою «400». — Коли я побачила, як ти тут лежиш…
Погляд хлопчика був цілком осмисленим, але спрямованим кудись далеко, у сіру завісу дощу.
— Чому? Навіщо ти прийшов сюди?
— Ви не розумієте! — раптом заверещав Ромка тоненьким дівчачим голосом. — Він помер! Помер! Мені сказали, тобі теж треба кинути землю… туди… Він помер!
Ромка знову заплакав, але вже тихо, майже без сліз.
— Хлопці, що відбувається? — училка глянула на нас безпомічним поглядом розгубленої восьмирічної дівчинки. — Ви знаєте?
Ми знали. Але що ми могли їй відповісти?
— Адже ви знаєте, так?
Ми мовчали. Навіть Ромка затих. Я стояв під зливою й відчував, як об’єднує нас таємниця, така різна для кожного і спільна для всіх. Таємниця, яку ми не вибирали й нікому не присягалися її зберігати, яка пов’язала нас і водночас розмежувала загадковими табу. І зараз вона оточувала нас з усіх боків.
— Знаєте…
Жінка, яку попросили бути вчителькою… Вона теж це відчула.
Ми не могли відповісти.
Я абсолютно не пам’ятаю хлопця, який зайняв місце Шкелета. Завдяки вигадливій вибірковості дитячої пам’яті у моїй свідомості дуже яскраво засів образ тих хлопців, з якими я познайомився на початку й розділив першу половину свого життя у «Супутнику». Навіть Антона, який виїхав наступного дня після мого приїзду. Але нічого не можу сказати про тих, хто приходив їм на зміну, — вони немов тіні, бродять у моїй пам’яті серед останніх «наших». Цих «примар» з часом ставало все більше, а «наших» усе менше.
У середу поїхав Андрій. У четвер ми попрощалися відразу з двома — Ігорем і маленьким Богданом. У п’ятницю вранці виписався Тхорик. Отже, на кінець другого тижня мого перебування в «Супутнику» залишилися тільки Ренат та Ромка.
А може, в усьому винне було моє сприйняття, перекручене гарячкою, крізь яку я спостерігав за цими від’їздами і приїздами. У вівторок я добряче намок і промерз під дощем, коли ми шукали Ромку, і, звісно, вже наступного дня зліг у ліжко — мої мигдалини, як завжди, не вибачили мені вуличної фривольності. Я дуже хвилювався, що мене запхають одного в якийсь ізолятор, але моя лікарка сказала, що в мене звичайна застуда, і залишила з усіма.
У четвер уже стало ясно, що на вихідні я залишуся в санаторії. Основне лікування припинили до тих пір, поки я не видужаю, зате поточне нічим не відрізнялося від звичного лікарняного. Мене відвідувала директриса, потім приїжджали мама і брат, але всі їхні гостинці я б із радістю проміняв на одну годину перебування вдома.
Навіть на півгодини проміняв би.
Іноді мені кращало, і тоді все навколо на якийсь час переставало бути схожим на сон. Один із таких моментів трапився у четвер увечері. Світло вже погасили, а в грубці, як завжди, затишно гудів вогонь.
Тхорик, для якого ця ніч тут була останньою, з ностальгією у голосі говорив про те, які гарні історії знає і вміє розповідати Ренат. Думаю, йому самому хотілося наостанок почути ще одну, але чомусь не наважувався попросити.
— Ренате, може, і нам розповіси? — запропонував один із «привидів».
— Якщо, звичайно, твій таємничий голос не проти, — зрадів Тхорик.
— Таємничий… що? — запитав другий «привид», який займав тепер місце Ігоря.
— Пусте, — відповів Ренат. — Головне, щоб я не був проти.
Я вже знав на той час — він із того самого інтернату, що й близнюки (мати Рената померла від зараження крові під час операції, а батько досиджував довгий строк у в’язниці), і опинився у «Супутнику» відразу після закінчення піонертабірного сезону. Тому чомусь подумалося: скільки ж таких, як ми, встигло пройти цієї осені через його історії, коротаючи довгі дощові вечори й хоч ненадовго тамуючи тугу за домівкою.
— Я розповім вам про одного ката, який жив у світі, дуже схожому на наш, — почав Ренат. — Може, він там і зараз живе.
— Це як… у паралельному світі? Я в книжці читав… — устромив слівце хтось із «привидів».
— Точно, — відповів Ренат. І продовжив: — Головне, що ніхто не знав хто він такий і звідки, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Бо таким був Закон про Страту, зрозуміло? Найдавніший із законів, який зберігся ще з часів Середньовіччя. Все змінювалося, цивілізація розвивалася, поки не стала схожою на нашу, навіть у чомусь розвиненішою. Але люди чомусь вирішили не змінювати той закон. Важко сказати чому. Може, він просто виявився надійнішим за інші, і час нічого не зміг з ним удіяти. А може, людям подобалася багатовікова таємниця, яка дожила до їхніх днів, і не хотілося її вбивати. З покоління в покоління люди звикли вважати Ката безсмертною істотою, яка вже кілька сторіч живе в своєму замку біля Плахового майдану, де завжди скоювалися страти. Більшість справді у це вірила, тому було написано тисячі книг, а потім і знято сотні фільмів про загадкового Хазяїна замку, в який ніхто не міг потрапити. За старою легендою, цей замок збудував сам Кат, а коли будівництво завершилося, він особисто вбив усіх, хто там працював. Із тих пір, згідно з законом, більше ніхто не мав права позбавляти життя, крім Ката. А Держава створила особливу службу, яка постійно охороняла всі підходи до замку. Тільки Кат міг вийти звідти або потрапити назад. Але ніхто не знав, як і коли це відбувається. Люди могли бачити його тільки на помості під час страт. Він з’являвся в чорному вбранні з прикритим обличчям із-за величезних броньованих дверей, які б не протаранив і танк, робив свою справу (за давнім звичаєм — мечем) і йшов назад. Автоматичні лазерні пушки розстріляли б навіть короля, якби той спробував напасти на Ката. Вже декілька століть його зображення було на гербі Держави — людина в чорній сутані, яка спирається на довгого дворучного меча.