Улас злегка скривився, ніби у нього раптом защемів зуб.

– На превеликий жаль, у наших лавах немає єдності щодо методів боротьби за незалежність. Частина побратимів, які підтримують Бандеру, за радикальні методи, частина, промельниківська, навпаки, за більш компромісні і виважені. Та ви й самі це знаєте…

Якусь мить він помовчав, а затим, дивлячись нам у вічі, переконливо сказав:

– Сподіваюсь, війна покладе край цим протиріччям. Наш волинський очільник Тарас Бульба-Боровець чітко задекларував: головна мета патріотичного супротиву в умовах війни – боротьба з німецькими і совєцькими окупантами за незалежність України. І для досягнення перемоги у цій боротьбі згодяться будь-які методи. Окрім тих, що вартують винятку. Як казали древні римляни: exseptis exsipiendis…

– Де ж то наш Йосько? – раптом згадав про ще одного нашого друга Тарас. – Ти нічого не чув про нього, Уласе?

– Ще перед наступом гітлерівців його тітка Рівця, ота, що живе біля гімназії, під великим секретом розповіла мені, що після того, як німці окупували Варшаву, їхній Йосько перебрався до Хелма. Каже, сидить там і чекає, коли гітлерівські війська нападуть на нас, щоб легше було повернутись додому. Так це чи не так, не знаю, але щось мені підказує, що Йосько скоро, як ото і ви, постукає в моє вікно. І тоді всі ми зберемось докупи.

– І наш квартет, – мрійливо мовив я, – знову заспіває «Ще не вмерла Україна…»

М

У Красиве зі Звенигородки ми з мамою і молодшою Вірусею добралися за дві доби. Ночували у бабусиних знайомих у Кременчуці. Увечері тітка Наталка, господиня будинку, в якому ми зупинились, звела мене, як і попереджала бабуся Уляна, з керівником місцевого осередку ОУН Іваном Щербою. Він виявився літньою людиною з гарними манерами і вимовою, які нагадували мені мого шкільного вчителя Федора Овсійовича. Власне, Іван Щерба і був педагогом. За добродушною посмішкою цього милого чоловіка, однак, вгадувалась неабияка внутрішня сила.

Не гаючи часу, побратим Сивий, як попросив він мене називати його відтепер, розповів, що зв’язок з організацією я підтримуватиму через Оксану на псевдо Ружа з Петриківки, котра якраз і потурбувалась про легалізацію нової медсестри в Красивому. На зв’язок вона вийде сама, тож шукати її мені не доведеться.

– Наше завдання зараз, – тихо розповідав Сивий, – максимально оберегти потрібних людей від мобілізації, аби потім вони могли згуртуватись і діяти на окупованій території. А в тому, що німці швидко захоплять Україну, особисто у мене сумнівів немає. Думаю, що до осені все закінчиться. І тоді почнеться новий етап нашої боротьби.

Він пильно глянув мені у вічі і ледь-ледь усміхнувся.

– Твою бабусю, Уляну, я давно знаю як вірного товариша і віддану нашій справі людину. Сподіваюсь, що й онука у неї така ж. Псевдо Уляни – Пташка. Яке обереш собі ти… пташеня?

– У мене вже є псевдо, – так само тихо відповіла я, – Рись. Сподіваюсь, таким воно і залишиться.

Сивий підвівся і, щиро посміхаючись, простягнув мені правицю.

– Що ж, пильнуй свою нову територію, побратиме Рись. І нехай тобі щастить… Усім нам хай щастить у боротьбі за нашу землю.

У Красивому ми оселились у старій дідівській хаті, за якою весь цей час доглядала двоюрідна сестра мого покійного батька.

За рік по тому, як ми втрьох перебрались у Звенигородку, ця жінка на прохання бабусі перепоховала на сільське кладовище Тарасика, закопаного тієї голодної зими в кінці городу. Мама довідалась про це вже згодом, тож перше, що ми зробили, приїхавши в село, це провідали могилку Тарасика. Там, на кладовищі, ми спільно вирішили, що будемо шукати поховання батька в Петриківці.

Провівши сповнену печальних спогадів безсонну ніч, ми з мамою вранці пішли у сільську раду. Бабуся казала, що є домовленість з обласним медичним начальством про прийняття мене на роботу медсестрою в міжсільський медпункт. Однак голова сільради повідомив мамі, що її старша донька, як тільки її зарахують у штат персоналу медпункту, повинна відбути у петриківську районну лікарню для участі в роботі медкомісії, яка вже почала проводити огляд мобілізованих в армію. І додав, що самі члени медкомісії під мобілізацію поки що не підпадають.

Коли, вийшовши від голови, радісно схвильована мама розповіла про це мені, я відразу зрозуміла, що ця робота і є результатом участі у моєму влаштуванні тут побратима Ружі, про що говорив Сивий. Те, що їх організація турбувалась про долю своїх членів навіть у віддаленій місцевості, свідчило про її міць і неабиякі можливості. Це дуже мене тішило, і я з нетерпінням чекала того часу, коли нарешті матиму змогу долучитись до спільної справи. Втішало і те, що, працюючи в петриківській лікарні, де взимку 1933 року помер мій батько, у мене буде набагато більше можливостей розшукати місце його поховання.

Коли я приїхала в Петриківку влаштовуватись на роботу в медкомісії, мене прийняв сам головний лікар районної лікарні Іван Федорович. Строгий на вигляд, змучений клопотами воєнного часу, які охопили вже і це віддалене містечко, він одразу подобрішав, як тільки згадав про мою бабусю. У мене складалось таке враження, що мою кохану бабусю знають і шанують в усіх медичних установах.

– Віддаю тебе в добрі руки нашої старшої медсестри Оксани Марківни, – доброзичливо звернувся до мене Іван Федорович. – Оксана все розповість тобі про обов’язки в медкомісії і лікарні загалом. Вона ж зголосилась взяти тебе до себе на постій. Зараз я вас познайомлю, а назавтра, Маріє Іванівно, вже маєте приступити до роботи.

Це офіційне звертання зайвий раз нагадало мені, що безтурботна юність для мене закінчується і починається доросле життя, яке збіглось у часі з початком війни.

Оксана Марківна виявилась міцно збитою жіночкою десь віку моєї мами з вольовим обличчям і напрочуд великими сумними очима. Вона офіційно відрекомендувалась мені у присутності головного лікаря і повела знайомити з лікарнею і роботою медичної комісії. Все це зайняло кілька годин і закінчилося з кінцем робочого дня. Прямуючи з лікарні до будинку Оксани Марківни, що стояв неподалік у тихому зеленому провулку, ми говорили тільки про майбутню участь нової медсестри в роботі медичної комісії. Лише коли зайшли в будинок і, роззувшись у просторій веранді, сіли на кухні пити запашний чай з домашнім варенням, господиня раптом подала мені руку і з дружньою посмішкою тихо мовила:

– Ну, будьмо знайомі, побратиме Рись. Я Ружа.

За кілька днів я повністю засвоїла коло своїх обов’язків у медичній комісії районної лікарні і заслужила схвальні відгуки від лікарів, з якими стала працювати. Найпершим моїм обов’язком було формувати списки і документувати епікризи, тобто медичні висновки, тих, хто за станом здоров’я не міг служити в армії і підлягав звільненню від військової служби. Оскільки таке рішення ухвалювала саме медкомісія, то і звільнених від військової служби називали «комісованими». Серед них були і члени ОУН, котрі мали залишитись у підпіллі. Однак про те, хто вони і яким чином змогли уникнути мобілізації, я не знала. Цим займалась побратим Ружа. Та до ще однієї досить небезпечної справи Ружа залучила і мене.

Ще того першого вечора Оксана Марківна розповіла, що одним з найголовніших їх завдань є накопичення найбільш необхідних медикаментів, які доведеться використовувати під час підпільної діяльності чи у військових таборах. Найперше йшлось про бинти, вату, антисептики, знеболювальні препарати, а також хірургічні інструменти. Останні були суто в компетенції старшої медсестри, а ось все інше з цього довгого списку я щодень потроху приносила з лікарні. І хоча з допомогою Оксани Марківни, яка за своїми службовими обов’язками і вела облік медичних препаратів та матеріалів, робити це було значно легше, все ж ризик був великий. За законами воєнного часу за таке могли розстріляти.

Тим часом німецькі війська були вже під Києвом. Одного дня головний лікар петриківської районної лікарні зібрав зранку весь медичний персонал і оголосив, що потрібно готуватись до евакуації. Спочатку в Полтаву, а потім, ймовірно, далі на схід. Проте евакуюватись ми не встигли. Незадовго по тому, як у вересні під Полтавою під час спроби вирватись із оточення загинуло командування радянських військ, які чинили опір гітлерівцям на київському напрямі, німецькі солдати з’явились і в Петриківці. А за якийсь тиждень тут вже були комендатура і бургомістр.