– Але це не міняє справи, так? – розсміялася жінка, щоправда, сміх її був нервово-приречений.

Катерина щось іще додала, але Влад не розчув слів. Затим запала тиша.

Невже вони її зараз уб’ють? У Влада похолонуло в грудях. Йому раптом стало шкода цю жінку, яку, правду кажучи, сам ще якихось десять хвилин тому хотів убити.

Та, на жаль, він нічого не вдіє. Хоробро увірватися до квартири і героїчно порятувати її з рук цих головорізів він не зможе. Він усього лише названий геній детективу, зовсім не оперативник міліцейської гвардії.

Це не так просто, як у книжках і фільмах: убігти до квартири з бандитами й порятувати жертву. Та вони ж його вб’ють, не змигнувши оком! Тож нічого не лишалось, як тікати. І то бігом!

Влад знову дослухався: за дверима було тихо. Крадькома відійшовши від дверей, він хотів було спускатися сходами, але у дверях почулось вовтузіння: хтось намагався їх відімкнути. Непомітно вийти і зникнути йому не вдасться, часу було обмаль, тож Влад прожогом вискочив на поверх вище і заховався за сміттєпроводом, ледь дихаючи. Серце шалено загупало в грудях.

Двері відчинились і за мить захлопнулись. Почулись швидкі стишені кроки сходами вниз. Гримнули вхідні двері під’їзду.

Влад постояв якийсь час, дослухаючись до биття власного серця, й обережно визирнув з-за сміттєпроводу. Ніби тихо. Він поволі спустився на сходовий майданчик перед квартирою. Ну що, містер Недоумок? Дорозслідувався? Маєш тепер!

Що, що робити?! Зайти туди, подивитися, що з Катериною, чи тікати геть, від гріха подалі? Влад розгублено стояв і ніяк не міг зважитись. Одна частина його «я» під назвою «егоїзм» наполягала на тому, щоб негайно тікати, рятуючи свою геніальну дупу; інша ж, котра відповідала за сумління, вимагала пересвідчитися, чи жива Катерина. Може, вона стікає кров’ю і потрібно негайно викликати «швидку» чи міліцію?

Ці дві частини запекло змагалися між собою, полишивши бідолашного Влада стояти там, як укопаного бовдура. Не вистачало лише втрапити на очі сусідам: тоді, якщо Катерина виявиться мертвою, він буде першим, на кого впаде підозра. І їм точно вдасться довести його провину: у філармонії всі знали, що він нею цікавився, а вже Марія Степанівна, з її пристрастю до підозрілих деталей, одним махом засадить його за ґрати. Вона ж бо знає, що Катерина шантажувала Влада, зруйнувала його сім’ю – чим не мотив для вбивства?

Пре-чу-до-во!

Паніка. Це все паніка, чорт забирай! Він мусить зайти до квартири, все ж це його квартира, поки що. Мусить!

Влад рішуче наблизився до дверей. Обережно прочинивши, він увійшов. Ноги механічно понесли його на кухню, де, судячи з усього, відбувалась нещодавня розмова.

На стільці, обіпершись головою об стіну, сиділа Катерина. Вона дивилася на нього якимсь дивним безпристрасним поглядом. Влад умить пригадав вираз її обличчя зі свого сну. Точно так вона дивилась на нього уві сні: дивно.

– Привіт, – сказав він. – Ти жива! Не повіриш, але я думав, тебе вбили.

Катерина не ворухнулась.

– Чого мовчиш? Усе гаразд? Хто ті мужики?

Катерина лишалась непорушною.

Влад здивовано дивився на жінку й підійшов до неї ближче.

– Ей, ти чого?..

Він нахилився над нею і пильно подивився в її спітніле обличчя, в широко розплющені очі. Спиною поповз крижаний холод: її очі були неживі. Страшний здогад знов упав на його спантеличену голову.

Він обережно притулив пальці до її шиї, щоб намацати пульс. Пульсу не відчувалось. Катерина була мертва.

– Чорт! – вилаявся Влад, облизавши пересохлі тремтячі губи. – Чорт!!!

«Швидка» їй уже не знадобиться. Витягнув із кишені мобільний і машинально набрав «102».

– Чергова частина міліції. Черговий Петренко слухає, – почув він у слухавці.

– П… потрібна ваша допомога, – затинаючись, видихнув у відповідь Влад. – Тут… тут мертва жінка… Здається, мертва…

– Де ви перебуваєте? Що у вас трапилось?

– Я… я не знаю, що трапилось… я прийшов, а вона тут сидить… мертва…

– Кажіть адресу!

Влад, знов затинаючись, сказав адресу.

– Лишайтесь на місці, нічого не чіпайте! Зараз до вас виїде наряд.

– Т… так… лишаюсь…

Розмову було завершено. Він обтер спітніле чоло.

Треба заспокоїтись. Він мусить негайно заспокоїтися, доки не приїхала міліція. Але як тут заспокоїшся, коли це, чорт забирай, найгірший день у його житті!!!

Влад знову подивився на Катерину. Точніше, це була вже не Катерина, а її бездиханне тіло, що сиділо, обіперте об стіну.

Він ніколи не бачив мертвого тіла, принаймні так зблизька. Лише по телевізору мигцем: якось не цікавили його мертві тіла. А тут – Катерина, до якої він колись усе-таки був небайдужий.

Його долали дивні суперечливі відчуття. Із одного боку, до кінця не вірилось, що перед ним мертва жінка, голос якої він чув ще кілька хвилин тому. З іншого ж, насувалось страшне усвідомлення якогось кошмарного божевілля.

Чому її вбили? За що? І головне: ЯК?! У неї точно не стріляли, її не душили й не били по голові. Узагалі, все було тихо і дивно. Дуже, дуже дивно.

Він чув, як вона просила не чіпати когось. Мабуть, мала на увазі його, Влада? Це ж треба… Сама на днях погрожувала стерти його на порох, а тут раптом, на порозі власної смерті, благала не чіпати його. Мабуть, справді любила… У грудях стиснулось.

Влад зітхнув і підійшов до вікна. Хотів відчинити кватирку, але згадав, що нічого не можна чіпати. Він увесь спітнів. Ліпше би пітнів на сцені! Який чорт потягнув його сюди?

Усе. Годі панікувати! Він набрав повні груди повітря і повільно випустив. На другому вдихові у двері постукали. Влад видихнув і швидко вийшов у коридор.

За дверима стояло двоє міліціонерів.

– Добрий день. Це ви викликали міліцію? – спитав один з них, високий худорлявий чоловік в окулярах.

– Так, я. Не знав, кого викликати, тому вирішив вас, бо «швидка» їй точно вже не знадобиться…

– Старший сержант Миколайчук, – представився чоловік.

– Молодший сержант Карпенко, – відрекомендувався другий, теж високий, трохи міцнішої статури.

– Будь ласка, прошу. – Влад пропустив їх до квартири і вказав кивком на кухню. – Вона там…

Міліціонери мовчки пройшли до кухні. Влад посунув за ними, щосили намагаючись урівноважити дихання.

– Ви її знаєте? – уважно оглядаючи тіло, спитав старший сержант Миколайчук.

– Так. Це моя колишня колега, Катерина Марченко. Деякий час ми працювали разом у нашій філармонії.

– Це ви виявили тіло? – спитав Миколайчук і витягнув з кишені блокнот.

Влад ствердно кивнув.

– Як це сталось?

– Справа в тому… Можна, я відчиню кватирку?

– Так, будь ласка.

– Справа в тому, – вів далі Влад, відчиняючи кватирку, – що це помешкання я винаймав упродовж кількох років, воно було потрібне мені в особистих цілях. Творчих цілях, – швидко додав він. – Я музикант… Цього місяця термін оренди закінчується, я прийшов забрати речі, щоб лишити квартиру в порядку… а тут… ось… Я просто шокований! Я не розумію, як таке могло трапитись! Це якесь суцільне божевілля!

– То ви не жили тут постійно, я правильно розумію?

– Ні. У мене є власна квартира. Узагалі, я давно тут не був, – зітхнув Влад. – У мене купа різних справ і клопотів. Було не до цієї квартири…

Старший сержант Миколайчук ретельно занотовував у блокноті. Молодший сержант тим часом оглядав усе довкола. Він нахилився і підійняв з-під столу шприц.

– Як вам таке? – задоволений знахідкою, звернувся він до свого колеги. – Схоже, вона вирішила піймати кайф.

– Усе може бути, – погодився Миколайчук. – Але стверджувати напевне ми цього не можемо. Це підтвердить чи заперечить лише експертиза. Залучіть до справи. – Він перевів погляд на Влада. – Підемо далі. Скажіть, як тут опинилась ця жінка? Вона тут жила?

Влад опустив очі.

– Ми зустрічалися тут час від часу. Вона також мала ключа, але я не очікував застати її тут.

– Це була ваша подруга?

– Ну-у, не зовсім подруга. Кажу ж, ми просто іноді зустрічалися. Репетирували, знаєте. Я скрипаль, вона співачка, нам потрібно було більше часу, аніж ми мали у філармонії. Але ці зустрічі припинилися місяців чотири тому, бо вона зникла. Отже, необхідність репетицій відпала.