Вона чекала його біля виходу з концертної зали. Її глибокі красиві очі блищали тим щирим юним блиском, від якого пронизувало наскрізь і пробирало тремтінням. Він не міг встояти перед спокусою екстазу від злиття з юним тілом, не міг не насолодитися радістю самозабуття. Це ж яку силу волі потрібно мати, щоб устояти перед такою благодаттю, котра сама проситься тобі до рук!

А чому, власне, він має стримуватись? Хіба він не вартий того, щоби брати йому належне?

Вони зустрічалися з Юленькою через день. Влад підносився на розбурханих хвилях енергії, яка нестримними потоками точилася з юної шанувальниці, забувши геть-чисто про клятви, котрі дав самому собі ще якихось кілька місяців тому, починаючи нібито нове життя.

Зрештою, які можуть бути клятви чи правила для геніїв? Вони вільні від будь-яких правил і обмежень! Та й насолода гостріша у стократ, коли смакуєш забороненим плодом.

Отже, докори сумління були одним махом відкинуті. Жодні докори не варті уваги, коли йдеться про мистецтво. Велике Мистецтво. А він – Маестро, Майстер, Геній. І крапка.

Утім, одного чудового дня Влад відправив Юленьці повідомлення, а отримала його Віра. На щастя, він не вказав імені. Це порятувало його. Усе ж Віра була йому дорога, попри потужне бажання підноситись на хвилях юної енергії.

Тож Влад мусив рятувати ситуацію. Він сказав Юленьці, що має відрядження на два тижні, й узявся розвіювати Вірині підозри. Він розумів, що, попри осліплення від його неповторності, вона таки не дурна.

Після поїздки до Києва Влад відчув, що Віра йому не просто дорога. Він любить її. Справді любить. Ті поцілунки на Парковому мості були чимось більшим, ніж просто поцілунками. Поміж ними зародився якийсь особливий ніжний зв’язок.

Він навіть грішним ділом подумав про те, що міг би одружитися з нею. Але злякався тієї думки і швидко її відкинув. Одягати кайдани вдруге, ще й так швидко, йому зовсім не хотілося. Тим паче тепер, коли життя виплеснуло його на гребінь тріумфу.

І раптом трапилося те, чого він потайки боявся…

Побачивши перед собою Катерину, першої миті Влад подумав, що це мара. Але це таки була вона.

Невже ця психопатка знову з’явилась у його житті? От же ж зміюка! Причаїлася, а тепер виповзла в зовсім недоречний час!

Вони вийшли з кав’ярні, лишивши оторопілу Віру.

– Маєш щасливу пику. Але повір, це омана, – злісно кинула йому Катерина. – Думаєш, ця нікчемна простушка здатна зробити тебе щасливим? Ти помиляєшся!

– Що тобі потрібно? – прошипів Влад.

– Мені потрібне твоє серце!

– Звідки ти взагалі взялася?

– Що значить «взялася»? А я нікуди і не зникала, щоб ти знав. Думаєш, ти так легко мене позбувся? Ні, голубе мій сизокрилий, маестро доморощений! Думаєш, ухопив Бога за бороду? Та таких, як ти, «маестрів» – хоч греблю гати на цьому світі! Нічого особливого! І не думай, що, якщо якась випадкова дівуля із залу вскочила у твою постелю, це якось вивищує тебе з-поміж інших. Це не доводить твою винятковість, лише підтверджує твою нікчемність! – репетувала вона.

– Ти божевільна! Божевільна!!! – скрикнув Влад, озираючись на двері кав’ярні, де на нього чекала Віра.

– Так. І це ТИ довів мене до божевілля! Я любила тебе, дурню. Справді любила. Але ти розтоптав мене, знищив. Ти просто розважався зі мною, грався, як з усіма своїми численними курвами. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! І повір мені: я знищу тебе, на порох зітру! Я змету з твоєї пики самовдоволену посмішку, оцю твою зверхність. Якби ти ще був людиною, чорт із тобою. Але ж ти нікчемний покидьок! Насолоджуватись тобі лишилось недовго. Хочеш ти того чи ні, але тобі кінець! Чао!

Катерина різко розвернулась, нервово черкнувши підбором по асфальту, і швидко пішла геть.

Влад розлючено дивився їй услід і усвідомлював: це не порожні слова. Мав рацію Паганіні: геніїв не люблять, геніїв ненавидять! Ох і мав… Ця божевільна жінка із зачепленим самолюбством і жагою помсти не дасть йому спокою. І все через те, що він саме такий. Вона готова на все, може, взагалі хоче вбити його, – хто знає, що у божевільної на думці!

Це його прокляття. Розплата. За все в житті треба платити, чорт забирай. Усі розплачуються, а генії у стократ. Адже до них підвищені вимоги: їм-бо дано більше.

Ну чому, чому він не може жити так, як хоче, чому?! Чому хтось повсякчас висуває до нього якісь вимоги, якісь претензії? І чому саме тепер, коли він видерся із протоптаної стезі на широкий шлях, увінчаний лаврами, йому заважають ним іти?

Влад повернувся до Віри, глянув на її спантеличене обличчя і відчув сморід, що був йому знайомий: це невблаганно насувалася безколірна і нестерпно смердюча лавина брехні, котра накривала його з головою. Він почав задихатись. Знову.

Вона, ця лавина, змітала всі його екстази, приборкувала всі хвилі піднесення. Бо була потужною і нарощувалась роками.

Погрози Катерини тут насправді ні до чого. Це було його особисте надбання. І з ним треба щось робити. Негайно.

Здається, вихід у нього є. Один-єдиний вихід…

…Влад дійшов фіналу своїх спогадів. Він допив рештки коньяку, розплатився і, похитуючись, побрів з кафе.

2

Місячне проміння розсіювалось по кімнаті прозорою синявою. Влад лежав у ліжку й дивився в стелю. Поряд лежала Віра. Її дихання було рівним і спокійним. Його ж мордувало безсоння.

Ну чому, чому він такий слабкий? Чому не може плюнути на все й жити, як колись? Це ж так просто! Він же вільна людина, котра вільна робити все, що йому заманеться! Чому ця жінка так запала йому в серце? Чому він боїться її скривдити?

Скільки їх у нього було, тих жінок! Скільки розривів, болісних і не дуже – для жінок, певна річ, бо він устигав насолодитись і збайдужіти до них усіх, – і що? Що тепер?

Так. Тепер він залежний від неї. Бо любить. Тож мусить усе їй розповісти. Він просто викладе перед нею всі карти. Що буде – те буде.

Звісно, він зробить це якомога делікатніше і згладить надто гострі кути, полегшивши потрясіння. Інакше не можна. Якщо вона його любить – пробачить і буде з ним. Якщо ж ні – отже, так мусить бути. Він намагатиметься не втратити її, але скине нарешті з себе цей важелезний панцир брехні.

Потім Влад начебто задрімав. І марилось йому щось химерне, сіре й усе в якомусь тумані. Спершу з туману зринуло обличчя Катерини. Воно було потворним і безформним. Потім, по черзі, являлись обличчя Юленьки, Надійки, Тетянки, Ганнусі. Десь віддалік, окремо від усіх, виднілося лице Людмили. Влад дивився на них і відчував, що не вистачає когось іще. Кого ж? Він озирався, очікуючи побачити когось, але нікого більше не було. Лиця оточували його щільним колом, шкірились йому хижими посмішками й підморгували. Обличчя Катерини спотворила дивна гримаса. Влад кинувся навтьоки. Бігти було важко, але він намагався не сповільнювати швидкості. Раптом удалині з’явилось ще одне лице – Вірине. Він озирнувся. Шість облич лишились далеко позаду, поступово розчиняючись у мареві. Він рушив далі, щоб дістатись нарешті Віри, але не встиг: попереду вже була порожнеча. Влад остовпів. Куди ж іти? Що він має робити тепер?..

Влад розплющив очі й обтер спітніле чоло. Марення було неприємним і лишило недобрий осад. Із вікна вже прозирали сонячні промені. Віра ще спала. Влад підвівся з постелі й побрів на кухню. Зварив міцну каву, сів за стіл і замислився.

Що ж його робити? Може, не варто поспішати з одкровеннями? Цей сон йому не сподобався. Хоч він не вірив у якесь значення снів – точніше, вважав їх продуктами перетравлення щоденних подій та емоцій, – цей сон йому видався віщим.

А раптом він зараз відкриється перед Вірою, розповість про всі свої гріхи, а вона лишить його, гримнувши дверима? Він не може її втратити. Не може. Зачекати, чи що… Так. Він зачекає. І добре все обдумає ще раз. Ну навіщо поспішати?

А може… А може, почати збирати «досьє» на Катерину?! Бити її – її ж картою? Це гарна ідея, чорт забирай! Хтозна, які секрети має ця мегазірка і від кого вона їх приховує?