Віра підійшла до вікна і, прихилившись до скла, подивилась у темінь за вікном. У повітрі висіло те важке напруження, що нависало над ними в їхній останній ранок разом. Що могло би порушити його? Нічого! Анічогісінько не зможе порушити це напруження, розплутати цей клубок брехні, в якому заплутався цей нещасний чоловік. І як би сильно вона не любила його, як би сильно не хотіла бути з ним, дозволити собі цього вона не зможе. Нехай їй буде каюк, нехай вона помре від туги за ним, але жити в цьому клубку вона не зможе. Небажання бути зануреною в брехню було сильнішим від бажання бути з НИМ. Вона вже ніколи не повірить йому. Якщо чоловік зраджує, він робитиме це завжди, навіть якщо у хвилину каяття сам вірить у можливі зміни. Бо така чоловіча сутність, така їхня кобелина природа. І як би він не виправдовувався зараз, як би не каявся, насправді це нічого не змінить. Усе обірвалось у той момент, коли вона опинилась попід під’їздом того злощасного будинку. Тоді, коли він поспішав у своє розпусне лігвище, не зауваживши її, ту, якій обіцяв свою вірність. А тепер прийшов і все: «Я-я-я-я!» Ніби все має обертатися довкола нього – ну хіба не егоцентричний покидьок?

Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла… Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія…

Хвилини мовчання перетворювались на вічність. Влад і далі сидів за столом, важко похиливши голову. Його долала втома. Він страшенно втомився скочуватися з гори й втрапляти в клубок брехні знов і знов. Він задихався. Треба негайно щось із цим робити. Дорогою сюди він був сповнений рішучості нарешті раз і назавжди покінчити з цим. Бо жити так він більше неспроможний. Він мусить очиститись. Цей тиждень без Віри був жахливим. Він думав, коли заллє своє розпачливе обурення коньяком, усе владнається. Так, того вечора справді прийшло полегшення: Віталій розділив із ним його гірку чашу розпачу, натомість наповнивши її несподіваною розрадою. Утім, уже наступного дня разом із похміллям прийшло страшне усвідомлення. Усвідомлення самотності й нікчемності. Він гадав, те, що трапилось із Катериною, найжахливіше, з чим він будь-коли стикався. Як же він помилявся! Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока і безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності, хай їм чорт!

– Я тобі вірила, – озвалась Віра, порушивши нарешті тяжку мовчанку. – Ти знаєш, що для мене означала віра? Це була не просто якась порожня сліпа впевненість у чомусь. Це була віра в тебе. Ти породив її в моєму серці. А тепер її немає. І вже не буде. Усе вже зітліло. Остаточно. Тому, що б ти не казав, це нічого не змінить. А казати тобі, очевидно, нема чого.

– Тієї жінки вже нема. Вона вмерла.

– Якої жінки? Ти про що?

– Жінки, яка подарувала тобі спасіння від мене – найбільшого у світі поганця, – вже нема. Вона мертва. Її передсмертним бажанням було знищити мене, стерти на порох. І їй це вдалося – вона завжди була успішною жінкою, окрім, звісно, останніх хвилин свого життя. Але про що це я? Я ж сам себе знищив, сам стер себе на порох! Вона просто пришвидшила цей процес.

Віра спантеличено дивилась на Влада.

– Хай там що, це нічого не змінить, – усе ж кинула вона. – Жінку, звичайно, шкода. Але я тут ні до чого.

– Ти не уявляєш, що я пережив, коли побачив її мертве тіло, – провадив Влад. – Я побачив її через кілька хвилин після вбивства, вона була ще тепла. Повір, коли людина бачить смерть зблизька, це змінює її.

– Що ти верзеш?

– Вірунь, я розумію, тобі важко повірити в те, що я вже не той, яким був раніше. Але це так. Я інший зараз, повір.

– Люди не змінюються. Ти мене за дурепу маєш? Дурепою я була, коли пішла з тобою на каву минулої весни! Ти мене засліпив, такий винятковий і неповторний, куди твоє діло! Але тепер я прозріла. І жодні плаксиві історії мене не проймуть, не старайся.

– Ти жорстока.

– Так, я жорстока. Життя мене вчить такою бути. Тому краще забирайся. Нічого в нас з тобою не буде! – Вона знов відвернулась до вікна.

Влад дивився на жінку незмигно. Відтак встав з-за столу й підійшов до неї.

– А якщо мене завтра не стане?

– Що?

– Подивись на мене! – Він шарпнув її за плечі і розвернув до себе. – Якщо мене завтра не стане?! Якщо я помру, що тоді? Плакатимеш за мною?

– Що ти верзеш безперестанку?! Облиш свою маячню і відчепись від мене!

Віра спробувала відштовхнути від себе Влада, проте той міцно загарбав її в обійми.

– Ти ж любиш мене, Вірко! Я це знаю! Ну прости ж ти мені нарешті! Чи людина не має права помилитися?

– Усе твоє життя – суцільна помилка! А ти – егоцентричний покидьок, оточений дівулями, за рахунок яких самостверджуєшся!

– Що?

– Те, що чув. Усі ви такі, мужики! Носитесь зі своїми причандалами, як із безцінним скарбом, думаєте, що все крутиться довкола вас. Але ви помиляєтесь! Усе це я чудово знала й до тебе, ти просто зайвий раз підтвердив цю істину. Підтвердив, я би сказала, яскраво! Запам’ятаю це на все життя!

– Сучка ти, Вірко. Незадоволена життям сучка! Відштовхуєш від себе те, що насправді тобі потрібне! Нащо ти це робиш? Ти ладна лишитись на самоті і з’їдати себе своєю ж злістю, аби тільки не вибачити мені! Гордячка хрінова!

Віра, стиснувши губи, мовчала.

– Знаєш, я читав колись у якійсь розумній книжці, що в кожній жінці насправді є дві жінки. Подумав тоді: маячня якась, чи я не знаю жінок? Тепер-то я розумію, що мав на увазі автор. У тобі справді їх дві! Одна – та, яка вміє любити, дозволяє любити себе, вона ніжна і пристрасна. А інша – холодна й неприступна, якій наплювати на почуття інших. І як вони уживаються в тобі, ці дві жінки? Не розумію…

Віра поглядом ошпарила Влада, утім, і далі мовчала.

– Я люблю ту, першу. Відпусти її, будь ласка…

– Йди до біса! – зрештою вибухнула жінка, відштовхнувши від себе Влада. – Я відпускаю тебе, чуєш, тебе! Дай мені спокій нарешті!

– Ти невблаганна…

– Забирайся геть!

Вона підійшла до дверей і різко їх прочинила.

– Я не здамся, Вірко. Що б ти не казала і не робила, ти мене любиш. І рано чи пізно ми будемо разом. Я в це вірю.

– Тіш себе, якщо тобі так добре з цього. І забери своїх курвочок! Мені вони тут не потрібні!

Влад згріб зі столу фотокартки, зім’явши їх, і рушив до дверей.

– Я буду терплячим. Я завинив і розумію це. Тому чекатиму, скільки буде потрібно тій, іншій, – холодній і злій – жінці в тобі.

Віра зачинила за Владом двері й припала до них, вдихаючи його запах, що лишився в повітрі.

«Він буде чекати… Він буде чекати!» – прошепотіла вона, ковтаючи сльози, що нестримно покотились лицем.

«Та нехай собі чекає!» – химерно ошкірилась інша.

Частина ІІ

Крізь безодню до Світла

Розділ І

Мар’яна. Мить забуття

1

Тієї ночі в батьківському садку співав соловей. Співав по-особливому, як тоді, колись… Із прочиненої кватирки до кімнати просочувались солодкі пахощі бузку, що квітнув під вікном. Мар’яна лежала у своєму старенькому ліжку, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя, і не стримувала потік розбурханих думок. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого змусив зануритись у далекі спогади. Спогади п’ятнадцятирічної давнини, коли і їй самій було п’ятнадцять. Півжиття вже минуло з тих пір! А здається, ніби все те було лише вчора…