Він чомусь вважає, що в дитинстві я писала. А може, й справді? Чогось же я пішла на філологію, всупереч волі батька. Чомусь же я опинилася в редакції, а не в лікарні чи аптеці. Щось вело мене сюди. Тоді сон, що наснився мені цієї ночі, можна пояснити дуже просто. Це витвір моєї творчої уяви. Відомі ж випадки, коли уві сні приходили і розв’язки складних математичних задач, і сюжети художніх творів, і навіть геніальні наукові відкриття. Вранці треба було тільки записати те, що приснилося, і все — шедевр готовий.

Десь читала, що мозок людини задіяний лише на десять-п’ятнадцять відсотків. Подумати тільки — всього на десять-п’ятнадцять відсотків! А що ж приховано в тих вісімдесяти п’яти чи дев’яноста? Який величезний потенціал! Вочевидь, інколи, у виняткових випадках, посеред сну, мозок раптом вмикає часточку отих своїх незадіяних нейронів і видає те, до чого людина не могла додуматися вдень. Може, і мені варто записати свій сон? Трохи дофантазую, і вийде пристойне оповідання. Його можна назвати, скажімо, «Перша зустріч». Або «Не та невістка». Або «І краялося серце навпіл». І все-таки… все-таки… Творча уява, якою б дивовижною та фантастичною вона не була, випливає з життєвого досвіду, з побаченого, почутого, пережитого. А я ніколи не бачила цих людей, цього села, цієї дивної дерев’яної хати. Я ж народилася і виросла в місті.

— Енно, сьогодні часом не повний місяць? — Вікторіо вбігає до кабінету і падає на стілець. — Бо вже почалося. Якийсь псих так дістав, що я пригрозив його з’їсти, як аборигени Кука.

Гортаю настільний календар. Ні, до повні ще два дні.

— Уявляєш, зайшов якийсь тип, потоптався біля порога, як голодна коза на прив’язі, покахикав нервово в кулак, а тоді з таємничим виглядом промекав, що приніс сенсаційну статтю. Я вже й вуха, як локатори, налаштував — думав, справді щось цікаве. А він починає вішати на мої персональні локатори третьосортну локшину: мовляв, даремно Коперник сорок років писав свою роботу «Про обертання небесних сфер», його теорія про геліоцентричну систему світу — повне фуфло, і Галілео Галілей також помилився — Земля не обертається навколо Сонця, це Сонце крутиться довкола Землі. Він, тобто цей тип, гарненько все дослідив, проаналізував і тепер може стверджувати…

Я порадив йому відправити цю «сенсаційну бомбу» в журнал «Ненаукова фантастика». А він тоді: «А ваша кореспондентка казала, що це дуже цікаво і ви надрукуєте». — «Яка ще кореспондентка?» — запитую. «Ірис-с-с-ка… М-м-м… Хвамілії не помню. Може, підкажете?» — «Не пам’ятаєте, — кажу, — бо такої в нас немає». — «А куди ж ви її поділи?» — «Зварили, — кажу. — В борщі. І з’їли. Навіть кісточки обгризли».

Бачила б ти, як він на мене витріщився! Як на живого Лектера Ганнібала. Але, думаєш, пішов із приміщення? Аякже! Йду собі коридором від шефа, а він — назустріч, із приймального відділення друкарні видибує. Мабуть, і там пропонував свій спізнілий донос на Коперника і Галілея. Побачив мене — голову в плечі і бочком-бочком, попід стіною та й до виходу. А я зубами йому вслід — клац-клац-клац, ніби збираюся вкусити! Цирк на дроті! То це не ти його обіцянкою обдарувала?

— Ти про що? Хіба я схожа на іриску? Мабуть, то таки наближення повні так на редакцію впливає.

— Я подумав, може, ти й справді назвалася Ірискою, щоб збити його з пантелику. Ну хто ще міг би так назватися? Ти ж у нашому прагматичному колективі — єдиний романтик і вигадниця. До того ж дійсно на солоденьку цукерочку схожа.

«Еге ж, — думаю, — оближися, тореадоре! Ніби я не розумію, що ти зайшов, аби побазікати зі мною». А вголос:

— Шановний Вікторе Георгійовичу! Доводжу до вашого відома, що, по-перше, я ніколи нікому не рекомендувала особу Енни Сніжницької як кореспондента нашої славної газети, по-друге, ніхто до мене не звертався із жодною статтею, а по-третє, моєї освіти цілком достатньо, щоб вибрати правильний варіант між геліоцентричною системою світу Коперника та маячнею якогось психа.

Але повня цього разу явно не збіглась з календарем. Або ж до календаря вкралася помилка. Бо у другій половині дня до редакції валом повалив дивакуватий люд. Двоє активованих місячним світилом візитерів дісталися й мені. Жіночка передпенсійного віку у вишневому, в стилі тридцятих років капелюшку з вуаллю, заколотою над крисами, принесла віршовану подяку лікареві, який врятував її від атипової ангіни. Вірш нагадував пародію, до того ж написану суржиком. Я порадила їй подякувати своєму рятівникові прозою — краще нормальна проза, ніж погана поезія. Вона страшенно образилася. Я, наївна, не зразу збагнула, що для неї було не так важливо висловити вдячність, як продемонструвати свій поетичний талант, досі не визнаний людством.

Зрештою відвідувачка гордо заявила, що поскаржиться головному редакторові. Якщо вже вона платить за оголошення, то може писати в ньому що завгодно, і мої поради їй — як лисому гребінець. Вона грюкнула дверима і таки пішла до шефа. Але від нього не повернулася. І я подумки подякувала нашому Чистикові, що він став на мій бік.

Дідусь, що зайшов наприкінці робочого дня, обурився вже тому, що за оголошення треба платити. «Як? Газета ж для того, щоб допомагати людям. Я кров проливав, я це місто будував, а тепер ви з мене два рублі за оголошення требуєте? Капіталізм хочете завести?! Не пройдьоть, буржуї!»

Тут уже мені довелося йти до головного, щоб поставив на дідусевому тексті своє факсиміле — як дозвіл в особливому випадку на безкоштовну рекламу. Дідусь ще довго скаржився комусь біля входу до редакції на нові порядки. Я обійшла його і побігла до автостоянки.

— Привіт, «Ладуню»! Скучила за мною? Тоді біжимо!

Сірий «жигулик» тільки того й чекав. Позадкував до дороги, розвернувся і приклеївся до моєї «Лади». Здається, пінкертон за кермом і не приховує, що стежить за мною. А може, навіть навпаки: хоче, щоб я його помітила і першою заговорила? Може, це якийсь новітній спосіб знайомства? А дзуськи!

Цього разу від нього ніяк не відірватися. Він наче передбачає всі наші з «Ладою» повороти до проміжних вуличок, спритно маневрує на перехрестях, вискакує навперейми, коли скошуємо шлях навпростець через двори. Під час першого такого зіткнення я побачила в дзеркалі заднього огляду зосереджене обличчя водія — не усміхнене, здається, навіть сердите, але досить симпатичне. Зазвичай таким чоловікам нема відбою від жінок. Чого б він гасав за мною, мов якийсь відторгнутий прекрасною половиною людства збоченець?

Вдруге придивилася пильніше. Незнайомець років тридцяти п’яти — очі сховані за модними сонцезахисними окулярами, випнуті вилиці, прямий ніс, повняві губи, насунутий на чоло сірий у клітинку англійський картуз — чоловіки «запали» на цей головний убір після того, як Соломін-молодший знявся в такому самому картузі в ролі доктора Ватсона. Маніяк? Злочинець? Біс його знає.

«Ну що ж, — подумала, — не розминемося, містере Ікс, з тобою в місті — позмагаємося за містом. Тим більше, що швидка їзда мені зараз не зашкодить — зазвичай вона допомагає зняти стрес. А сьогодні день був хоч і короткий, але вельми стресовий».

І ось зі свистом миготять зустрічні машини, у два суцільні зелені сувої зливаються дерева обабіч. Ще кілька кілометрів — і я виїду з центральної траси на міжрайонну дорогу, заверну біля найближчого села на схід, мину ще одне село, навпростець виберуся знову на автостраду і повернуся нею до міста з іншого боку.

Не розумію, як він мене обігнав. Як він устиг це зробити?! Коли? Сірий «жигуль» замаячів метрів за двісті попереду. Водій висунув руку у вікно і подав знак, щоб я зупинилася. Зупинитися? Оце вже ні! Нізащо! Різко гальмую, вивертаю кермо вліво, виїжджаю на зустрічну смугу, щоб зробити розворот, і бачу, як прямо на мене мчить бордовий легковик. Залишається єдиний варіант: із траси — на узбіччя. Моя автівка летить насипом униз, просто на дерево.

«Дівчинко моя, «Ладонько»! Прости, що так підвела тебе!»