— Ох, і де такі Георгії-Гоги-Гоші-Жори водяться? На край світу поїхала б, у тундру чи в пустелю, аби знала, що там зустріну. В нас такого навіть удень зі свічкою не знайдеш.

Єва тяжко зітхає. Мабуть, новий бойфренд також не той, кого вона шукає. Та за кілька хвилин моя подруга вже умиротворено посопує. Може, хоч уві сні зустріне свій ідеал. За нею засинаю і я. І мені одразу ж являється… Ні, не Георгій-Гога-Гоша-Жора. Я в жодному фільмі не бачила тих людей, які наснилися мені цієї ночі…

…Іду зеленою сільською вулицею. Крізь завісу хмар ледве просіюється сонце. Дорога вогка після дощу, але без калюж, бо воду ввібрав пісок. Підходжу до подвір’я, відчиняю хвіртку. На землі лежать яблука — це дощ із вітром обтрусили гілку, що перехилилася із саду через невисокий паркан. З дерев’яної хати, фарбованої вохрою і критої червонясто-рудою черепицею, виходить жінка. Вона в зеленій безрукавці поверх тонкої полотняної блузки та в грубій сірій спідниці, з-під картатої хустки вибилося пасмо сивого волосся. Слідом за нею видибує кіт — мордочка, хвіст і лапи білі, а спинка чорно-біло-руда. «Триколірний кіт — на щастя», — ніби чую чиїсь слова. Кіт мружить на мене зелені очиська, сідає біля стіни і починає вмиватися правою лапкою. Жінка збирає яблука у фартух і ніби не бачить мене. Чи робить вигляд, що не бачить? Я підходжу до неї, вітаюся. Вона випростується, дивиться повз мене і крізь сльози дорікає комусь:

— Кого ж ти привів у нашу хату, сину? Кого? Нащо нам цея чужаниця? Хіба ти забув, де наші тато й Іванко? Вже ж вони з землі не встануть, вже ж своє словечко не мовлять.

— Мамо, що вите таке говорите? Отямтеся, мамо! До чого тут вона? — чую в себе за плечима. — А що чужаниця… Була чужаниця, а стане мені жінкою, а вам невісткою. Я люблю її й іншої не хочу.

Я озираюся. Молодий чоловік, русявий, високий, у темно-синьому піджаку та світлій сорочці, несе позаду невелику руду валізу з блискучими металевими кутиками і дивиться на мене такими закоханими очима, що аж серце мліє і ноги підкошуються.

— Гиншої, кажеш, не хочеш? Не хочеш гиншої? А я цеї не хочу! Не хочу-у-у! — плаче жінка і випускає з рук кінці фартуха.

Яблука падають на траву, котяться подвір’ям, довго-довго котяться, зупиняються біля моїх ніг у чорних черевиках-«румунках» із сірим смушком на коротких халявках.

— Любиш ти її! А мене? А батька і брата свого? — жінка витирає сльози і вперто не дивиться на мене.

Я ось-ось упаду. Мені шкода цю жінку, яку вперше бачу і якій нічого не зробила — ні доброго, ні злого. Жаль проймає мене, як сивий осінній протяг, і гострою скалкою застрягає під ребром зліва. Але ще більше мене проймає страх, що цей високий чоловік чи хлопець може її послухатися і зректися мене. А я так його люблю! Так люблю! Боженьку, як же я його люблю! Якщо він відступиться зараз від мене, якщо віддасть валізку з блискучими металевими кутиками і скаже йти геть, — впаду поміж цими яблуками в траву і помру. Помру просто на їхніх очах. І хай тоді знають! Бо як же мені без нього жити? Навіщо мені без нього жити?

Відчуваю, як холодний листочок яблуні падає мені на груди і починає проростати, розростатися, збільшуватися, випускати корінці та пагони, перетворюватися на дерево, що проникає галузками в кожну клітину тіла. Я також ніби стаю деревом. Те перетворення таке болісне, що я ледве тамую крик. Проте не кричу. Тільки сльози підступають до горла, обпікають його і перекривають дихання. Стою і тихо плачу. І жінка плаче — голосно, надривно, наче на похороні. Розумію, що це плач за кимось. За кимось, кого вже не вернути. Але в чому моя провина? Що я зробила її чоловікові і синові, яких уже немає? Я люблю ось цього, який стоїть тут, поруч, зовсім близько.

Хлопець кидає валізу на землю, підходить до мене, обнімає лівою рукою за плечі, міцно пригортає. Так міцно, що я чую запах свіжого чоловічого поту з-під його пахви і стукіт його серця. Він підводить мене до жінки, пригортає її правою рукою, а тоді нас обох тулить до грудей.

— Мамо, це моя Віра. Вірочко, це моя мама. Не рвіть мені серце, не крайте навпіл, бо воно в мене одне, а вас двоє.

Прокидаюся в сльозах. У грудях ще отой м’ятний холодок страху і така щемка любов, така болісна та палюча, що якби мені хтось сказав, де той русявий чоловік у темно-синьому піджаку і світлій сорочці, я б зірвалася зараз із постелі й побігла посеред ночі його шукати. Але я не знаю, де він. І не знаю, хто він.

Чого мені наснилися ці люди? Я ніколи не була в селі, не бачила такої дивної дерев’яної хати кольору вохри з вікнами, поділеними на шість квадратних чарунок, і блакитними віконницями. І я не Віра. Не Віра! А коли так, то як можу мати любов якоїсь Віри до того чоловіка? Це ж неможливо — так відчувати у своєму серці чиюсь любов, щоб вона аж спопеляла тебе!

Єва спить. Тихесенько прокрадаюся до кухні, дивлюся у вікно. На небі — ні зірнички. Поки заварюю чай, починається дощ.

Понеділок — день короткий. Виїжджаю з дому на годину пізніше. В запасі ще хвилин сорок — до одинадцятої Вікторіо буде робити вигляд, що не помічає моєї відсутності. Можна заправити «Ладу» і заїхати в кондитерську за свіжими булочками до чаю.

Поїздка на автозаправку через усе місто — така собі міні-екскурсія ранковими вулицями. Біля міської ради пригальмовую. Натовп заповнив сходи, що ведуть до «білого дому», і щось скандує. На те скандування виходить міський голова — плечистий, з прямо посадженою великою круглою головою, розчервонілий, знервований. І почет, звісно ж, разом із королем: перший заступник, просто заступник, секретар, завідувачі відділів… Плечі зіщулені, на обличчях — розгубленість. Хтось розмахує синьо-жовтим прапором перед самісінькими їхніми носами, хтось щось зачитує, троє чоловіків і жінка, худюща, в довгій спідниці, роблять обхідний маневр і прориваються до вхідних дверей. З міської ради з’являються два дебелі міліціянти в синіх одностроях — охорона мерії.

Коли їду назад, на сходах міськради тільки валяються білі аркуші з якимись петиціями та клапті старих газет. За квартал наздоганяю мітингувальників — ідуть у напрямку обласної ради: хода рішуча, обличчя суворі. Треба повідомити своїх — хай пошлють когось висвітлити.

Вікторіо не дуже хапається за моє повідомлення.

— До п’ятниці ще далеко. Встигнемо. Та й послати нікого. Лора приїде після обіду — хоч би до літучки встигла, а то й мені перепаде на горіхи від шефа, що без його відома відпустив. Льоник у ЖЕКу — скаргу перевіряє. Добре, якщо не похмелиться після тієї перевірки. Людмил знову на лікарняному.

Чомусь у нас ніхто й не дивується, що ця Людмил, потужна, як борець сумо, через що вочевидь, її ім’я і переінакшено на чоловічий манер, так часто хворіє. Важко точно встановити, коли вона справді підхоплює застуду, а коли просто «косить» від роботи. Недавно бачили її, офіційно болящу, з важезною «кравчучкою» в руках біля автобуса, серед «торбешників», що вирушали до Польщі на базар. Але якщо в тебе троє дітей і безробітний чоловік, також схожий на безпорадну дитину… Редактор — теж людина. От і дивиться наш Чистик крізь пальці на те, як бідна Людмил метається між роботою та комерцією. Дай Боже їй сил витримати ці метання і витягти на собі сім’ю.

— Енн, а може, ти сама напишеш? — Вікторіо виходить з-за столу, скрадливо, мов кіт, наближається до мене, бере за руку, намагається обеззброїти своїм жагучим цигансько-іспанським поглядом.

— Ні-ні, — вириваю руку і поспішаю з його кабінету. — Це не мої обов’язки. Я не журналіст. У мене інша освіта…

— Та до чого тут освіта?! — Вікторіо дивиться на свою долоню, ніби в ній мав залишитися відбиток моєї руки. — Он у Льоника диплом, а він знає тільки двадцять три літери і ті переставляє на папері, як шахіст-початківець фігури на шаховій дошці. Отака журналістська освіта, до того ж заочна. А в тебе органічне чуття слова і професійне знання мови, творче мислення. Б’юсь об заклад, що ти в дитинстві писала вірші чи оповідання. Зізнавайся — писала? Правда ж, писала? Чи й зараз пишеш у шухляду?