— Як тебе звати? — раптом запитує тато.

— Енна. Енна Сніжницька, — кажу. — Не хвилюйся, я все пам’ятаю. Аварія була не такою вже й страшною.

— Ти пам’ятаєш, хто штовхнув машину з мосту? — його очі стають майже білими.

— Я не падала з мосту. Тільки з’їхала з дороги і вдарилась у дерево. На тій дорозі взагалі немає ні річки, ні моста.

— У тебе був колись собака?

— Ні, ніколи. В мене не було собаки.

— Хто був із тобою в машині?

— Нікого не було. Я сама їхала.

Навіщо це тестування? Чого він так хвилюється? Ні, про сон йому говорити не треба. Що, як у мене роздвоєння особистості? Що, як я шизофренічка? Але я десь читала, що коли людина може так думати про себе, то вона не шизофренік. Все одно тато може забрати мене у свою лікарню, і якщо я стану його пацієнткою… Я не маю сил додумати, що буде після того, як стану пацієнткою доктора Сніжницького. Перед очима клубочиться туман, на мене накочується така важка втома, що я заплющую очі, заперечливо хитаю головою і провалююся в сон.

Прокидаюся вже в іншій палаті. Без медичного обладнання, без пультів і блимавок. Поруч — ліжко, стандартна тумбочка і стілець. На тумбочці — маленький радіоприймач, на стіні — осінній пейзаж: над синьою, як аквамарин, річкою схилена верба і з неї журавлиним ключем падає на воду помаранчеве листя.

«Примітивна мазанина, — відвертаюся від річки з вербою, — мабуть, якогось місцевого живописця-аматора. І чому в лікарнях завжди вішають такі «шедеври», від яких ще більше захворіти можна?»

У палату зайшла медсестра.

— Ми перевезли вас із реанімаційної, — повідомила. — Потрібно було звільнити місце, нагальний випадок. А ви так гарно спали — шкода було будити. Так і залишили на реанімаційному ліжку. Зараз я допоможу вам перебратися на інше, а це треба відвезти назад. До вас якийсь чоловік приходив. Але я сказала, щоб він навідався згодом. Глибокий сон — це найкращі ліки, його нізащо не можна переривати. То він казав, що почекає внизу і зайде трохи пізніше.

— Хто? — перепитую неуважно.

— Чорнявий такий, на цигана схожий. Сказав, із редакції.

Вона вийшла, але за кілька хвилин повернулася.

— До вас тут… Ні, не з редакції. Це той чоловік, який доправив вас у лікарню після аварії. Він нібито був свідком…

Я хочу крикнути, щоб його не впускали. Нізащо! Ніколи! Але мій переслідувач уже в палаті. Рвучко підсовує до ліжка стілець, сідає, уважно розглядає моє обличчя, відсовує бинт над правою бровою — там, у брові, в мене малесенька родимка у формі зірочки. Хто про неї не знає, той і не помічає. Але звідки він знає?..

— Привіт! Не впізнаєш? Владислав, Романів однокласник. Пробач, заради Бога! Не хотів, щоб так сталося. Чесне слово! А що в редакції вар’ята розіграв… Якось же треба було підійти, а я ж — актор, недавно переїхав у ці краї, до славного міста Одеси. Зараз ми ставимо в театрі «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Вживаюся в образ Медічі. А це… такий собі експромт на тему. В принципі, я й не був упевнений, чи ти в редакції працюєш. Побачив, що заходиш у той будинок, вирішив перевірити.

— Я вас не знаю, — кажу. — Ви приймаєте мене за якусь іншу людину.

— Ну це вже чортзна-що! Знаєш! Не викручуйся! — підвищує голос чоловік. — Я вже п’ять днів у вашому місті — приїхав у гості на день, а зачепився он на скільки. Коли випадково тебе побачив… Ладен був задушити. Як ти могла так вчинити? Як? Він же не змушував би тебе… Він… Йому головне було — знати, що ти жива, що з тобою все добре, а будеш ти з ним після цього чи ні — це вже, як тобі совість підкаже. А ти повісила на нього такий тягар. Такий тягар… Він же хотів на себе руки накласти. Розумієш? Ти розумієш?! Роман після того жити не хотів, казав, це він мав загинути. Я тільки хотів дізнатися, як ти живеш, чи є в тебе сім’я. Роман не повірив, коли я йому зателефонував. Сказав, це неможливо, це не можеш бути ти, бо ж ти померла, майже кожна людина має двійника, отож і я, мабуть, зустрів такого. Але ж ти — не двійник. Ти — це ти. Тепер я це точно знаю. А він наказав: навіть якщо це справді ти, але в тебе хтось є…

Відчуваю, як у голові наростає біль. Виник десь посередині черепа, там, де сходяться всі нервові закінчення, і повзе, повзе на скроні, на чоло, на потилицю.

— Що вам від мене треба? Чого ви мене переслідуєте? Я не знаю ніякого Романа! Ви що, з іншої планети з’явилися чи з божевільні утекли? Дайте мені спокій!

На порозі палати — Вікторіо.

— О! Яка несподівана зустріч! Це ж той самий псих, що обмовляв Коперника й Галілея і брехав, що наша кореспондентка обіцяла надрукувати його маячню в газеті. Як він тут опинився? Ану вимітайся звідси, псевдовчений! Чого причепився до дівчини?

Чоловік, що назвався Владиславом, ніби не чує Вікторіо. Хапає мене за руку, благально дивиться і вперто повторює:

— Роман. Ро-ман! Чуєш? Роман Ружин! Із молодіжної газети «Грані». Ти не могла його забути! Не могла! Такого не забувають! Ти просто прикинулася, що забула. Ти корислива і хитра, як лисиця.

— Ні! Не прикинулась! Я не знаю ніякого Романа! І вас не знаю й не знала ніколи! — кричу йому в обличчя і хапаюся за голову, що ось-ось вибухне від болю.

— Нікчема, як і твій таточко! — він обвів мене зневажливим поглядом і пішов до дверей. Вікторіо — за ним.

У коридорі якась колотнеча.

— Що сталося? Хто це? — чую татів голос.

— Та псих один, — гарячкує Вікторіо. — Він уже до нашої редакції приходив, статтю про велику астрономічну помилку приносив. Уявляєте, Коперник і Галілей — невігласи від науки: насправді не Земля крутиться навколо Сонця, а Сонце довкола неї! А тепер чогось тут опинився, до Енни чіпляється, каже, що вона не Енна. Забирайся звідси! І спробуй ще хоч раз з’явитись у мене на горизонті!

— А ви, шановна, навіщо впускаєте чужих до палати? Хочете залишитися без роботи? — татів голос аж скрипить — знак, що він дуже сердиться.

Медсестра ледь не плаче, намагається виправдатися: цей чоловік просився побачити врятовану ним дівчину, сказав, що привіз її до лікарні після аварії. Нібито бачив, як вона виконувала розворот і заїхала в дерево. Врятував, значить. Бо якби вчасно не доставив, то вона справді могла б стекти кров’ю і загинути.

— А це ми ще побачимо — врятував він її чи сам мало не вбив! Може, для того й прийшов сюди, щоб довершити свій задум. Не випускайте його! Затримайте! Затримайте і негайно викличте бригаду з психіатричної лікарні! Негайно! — суворо наказує тато, вже не стримуючи люті.

— Руки геть від підданого її величності Мельпомени! Свободу мистецтву і митцям! — волає на всю лікарню дивакуватий чоловік, і його черевики вже відбивають прискорений ритм десь на нижньому поверсі.

Псих чи справді актор?

— Наша поранена журавочка прилетіла, нам весну-красну принесла! — радісно сповіщає Вікторіо, і враз стрімко відчиняються двері кабінетів, випускаючи в коридор увесь пишучий народ.

— Привіт, журавочко!

Журавочка — це я. Вже без милиць і гіпсу, але ще з ціпком. Ціпок ексклюзивний — із різьбленим узором по всій довжині та пташиною голівкою замість ручки. Єва замовила його в майстра, який проходив реабілітацію в її фізкабінеті. Лікарняний листок мені поки не закрили — тижні два-три треба походити на масажі та гімнастику. Але я так знудьгувалася за своїми, що тільки-но пригріло сонечко і місто скинуло льодяний панцир, — вирушила до редакції. Звісно ж, хочеться всіх побачити. Проте мій ранньовесняний візит має й інший мотив — мені потрібна автівка. Дуже-дуже потрібна.

Моя «Ладуся» вже відремонтована — спасибі Вікторіо, він справжній друг. Але кермувати самій та ще й у таку далечінь… А їхати доведеться неблизько — до стольного града Києва. Ні, не в гості до тата. Він навіть не здогадується про мій намір. А якби здогадався, то, мабуть, не дуже б зрадів. Сказав би своїм скрипучо-суворим голосом, що ще не час, що нічого мені там робити — якщо хочу з ним зустрітися, то краще вже він до мене приїде. Але зустрітися я планую не з ним.