Мені пощастило здобути на трьох континентах дружбу не одного з прихильників Фенікса, і я переконався, що таємниця спочатку здавалася їм нікчемною, непривабливою, вульгарною (що дивує ще більше), такою, в яку неможливо повірити. Вони не могли зрозуміти, як їхні батьки опустилися до такого банального марновірства. Тому можна тільки подивуватися, що Таємницю досі не втрачено; попри всі мінливості земного існування, попри війни та вигнання, вона приходить до кожного вірного й залишається з ним, непохитна й грізна. Дехто не вагається стверджувати, що вона перетворилася на інстинкт.
Південь
Чоловік, який зійшов з корабля в Буенос-Айресі 1871 р., мав ім'я Йоганнес Дальман і був пастором євангелічної церкви; 1939 року один з його онуків був секретарем муніципальної бібліотеки на вулиці Кордова й почувався аргентинцем на всі сто відсотків. Його дідом по матері був той самий Франсиско Флорес із другого лінійного піхотного батальйону, який помер на околицях Буенос-Айреса, прошитий списом у сутичці з індіанцями з Катріеля[255]. З цих двох різних ліній Хуан Дальман (можливо, до такого кроку його підштовхнула німецька кров) обрав цього романтичного предка або романтичну смерть. Футляр з бляклим дагеротипом бородатого чоловіка, стара шпага, вдача й мужність, які він іноді чув у музиці, читання «Мартіна Ф'єрро», роки, млявість і самота розвинули в ньому креолізм, який він цінував, але яким ніколи не хизувався. Коштом деяких самообмежень Дальман зумів зберегти рештки садиби на півдні, яка колись належала Флоресам; одним з тих спогадів, які найбільше збереглися в його пам'яті, був гайок бальзамічних евкаліптів і довгий рожевий дім, який колись був яскраво-червоним. Справи, а може, й ледачість утримували його в місті. Минало літо за літом, а він усе задовольнявся абстрактною думкою, що володіє маєтком, і впевненістю в тому, що його дім чекає його на своєму місці на рівнині. Але наприкінці лютого 1939 року з ним сталася дуже прикра пригода.
Доля, сліпа до людських провин, може бути безжальною до найменших виявів необережності. Того вечора Дальман десь роздобув випадковий примірник «Тисячі й однієї ночі» Вайля; підбурюваний нетерпінням якомога скоріше роздивитися своє придбання, він не став чекати, поки спуститься ліфт, і побіг нагору сходами; щось у темряві дряпнуло йому лоб — кажан, пташка? Проте на обличчі жінки, яка відчинила йому двері, він побачив вираз жаху, а рука, якою він доторкнувся до свого лоба, стала червона від крові. Він розкраяв собі лоба гострим краєм щойно пофарбованих дверей, які хтось забув причинити. Дальманові пощастило заснути, але він прокинувся вже вдосвіта, й від тієї хвилини все навколо стало для нього нестерпним. Його тіпало в лихоманці, а ілюстрації з «Тисячі й однієї ночі» стали декораціями до його кошмарів. Друзі та родичі відвідували його й, силувано посміхаючись, повторювали, що вигляд у нього чудовий. Дальман вислуховував їх у стані якогось слабкого отупіння й дивувався, чому вони не бачать, що він перебуває в пеклі. Вісім днів розтяглися для нього на вісім століть. Одного вечора лікар, який його лікував, прийшов зі ще одним, новим лікарем, і вони повезли його в лікарню на вулиці Еквадор, бо треба було зробити йому рентгенівський знімок. Коли Дальман сидів в екіпажі, який їх віз, йому подумалося, що в помешканні, яке йому не належало, він зможе нарешті заснути. Його опанувала радість, і він став балакучим; коли вони приїхали, його роздягли, поголили йому голову, примочували його до санітарних нош, світили йому в очі до сліпоти та запаморочення, прослухали йому груди, й чоловік у масці встромив йому в руку голку. Він прокинувся з відчуттям нудоти, весь перебинтований, у крихітній лікарняній палаті, схожій на колодязь, і протягом тих днів і ночей, які настали після операції, зрозумів, що досі він перебував лише перед дверима пекла. Лід не залишав у його роті найменшого відчуття свіжості. У ті дні Дальман люто себе зненавидів; він зненавидів свою особистість, зненавидів свої тілесні потреби, своє приниження, зненавидів бороду, яка лоскотала йому обличчя. Він стійко витримував процес лікування, який був дуже болючим, та коли хірург сказав йому, що він мало не помер від зараження крові, то Дальман заплакав від образи на свою лиху долю. Фізичні страждання й безперервне очікування страшних ночей не дозволяли йому думати про щось таке абстрактне, як смерть. Та ось одного дня хірург йому сказав, що він одужує й може поїхати поправляти здоров'я у свій маєток. Неймовірно, але обіцяний день настав.
Реальна дійсність полюбляє симетрію та всілякі анахронізми. Дальман приїхав до лікарні в найманому екіпажі, а тепер найманий екіпаж привіз його на площу Конституції. Перша свіжість осені після такого тяжкого для нього літа була наче природним символом його долі, яка здолала смерть і лихоманку. Місто о сьомій ранку ще не втратило того вигляду старого будинку, якого надала йому ніч. Вулиці були схожі на довгі коридори, площі та майдани — на патіо. Дальман упізнавав їх з відчуттям глибокої радості та легкого запаморочення; за кілька секунд до того, як усе це бачили його очі, в його уяві поставали перехрестя, афішні тумби, скромні та особливі ознаки Буенос-Айреса. У жовтому світлі народжуваного дня все поверталося до нього.
Усім відомо, що Південь починається по той бік вулиці Рівадавіа. Дальман любив повторювати, що це не просто звучна фраза і що кожен, хто переходить через цю вулицю, потрапляє до більш давнього й надійнішого світу. Сидячи в екіпажі, він шукав і знаходив поглядом між новими будівлями то заґратоване вікно, то дверний молоток, то арку над дверима, то тихий під'їзд, то затишне патіо.
У вестибюлі вокзалу він довідався, що його поїзд відходить лише через півгодини. Зненацька йому пригадалося, що в одній кав'ярні на вулиці Бразилії (за кілька метрів від будинку Іригоєна[256]) живе величезний кіт, який дозволяє гладити себе людям, наче гордовите божество. Він увійшов до кав'ярні. Кіт спав на своєму звичному місці. Дальман замовив філіжанку кави, повільно насипав у неї трохи цукру, пригубив (така втіха була йому заборонена у клініці) й подумав, проводячи долонею по м'якій чорній шерсті кота, що цей контакт між ними ілюзорний, адже вони ніби розділені склом, бо людина живе в часі, у послідовності подій, а казковий звір — в актуальності, у вічності миті.
Поїзд чекав його, зайнявши всю довжину колії біля передостаннього перону. Дальман проминув кілька вагонів і знайшов майже порожній. Він закинув валізу на сітку. Коли поїзд рушив, він відкрив валізу й не без вагання дістав звідти перший том «Тисячі й однієї ночі». Вирушити в подорож з цією книжкою, що була так тісно пов'язана з історією його лиха, було підтвердженням того, що лихо залишилося позаду, було таким собі веселим і потаємним викликом переможеним силам зла.
Обабіч поїзда місто розпадалося на передмістя; це видовище, а потім видовище садків і садиб затримало початок читання. До того ж, якщо говорити по правді, Дальманові не особливо хотілося читати; магнітна гора і джин, який заприсягся вбити свого благодійника, були, хто став би це заперечувати, чимось чудесним, але не набагато чудеснішим, аніж цей ранок і радість відчувати, що ти живий. Щасливий настрій відвертав його увагу від Шахразади та її абстрактних чудес; Дальман згорнув книжку і став просто жити.
Обід (з гарячим бульйоном, що його подали в мисочках з блискучого металу, як під час уже далеких у часі вакацій його дитинства) приніс йому ще одне тихе задоволення, яке розбудило в ньому почуття вдячності.
«Завтра я прокинуся у своєму маєтку»,— подумав він і спізнав таке відчуття, ніби в ньому співіснують дві людини: одна подорожувала крізь цей осінній день знайомими з дитинства місцями, а друга була ув'язнена в лікарні й відбувала принизливі процедури. Він бачив цегляні неотиньковані будинки — довгі, з гострими кутами, вони дивилися нескінченним поглядом на нескінченну низку поїздів, які повз них пробігали. Бачив вершників на окутаних курявою сільських путівцях; бачив яри, ставки й ферми; бачив довгі осяйні хмари, які здавалися мармуровими; й усе це швидко з'являлося та швидко зникало і було схоже на сновидіння, які літають над рівниною. Йому здавалося, він упізнає дерева та поля, але він не знав, як їх назвати, бо його безпосереднє знання сільської місцевості значно поступалося знанню ностальгічному та літературному.