— Дякую за рівносторонній трикутник, який ви передали мені сьогодні вночі. Він дозволив мені розв'язати нашу проблему. Завтра, у п'ятницю, злочинці будуть за ґратами; нам тепер нема чого хвилюватися.
— То вони не планують четвертого злочину?
— Саме тому, що вони планують четвертий злочин, нам тепер нема чого хвилюватися.
І Ленрот повісив слухавку. Через годину він уже їхав у поїзді Південних залізниць у напрямі покинутого маєтку «Тріст-ле-Руа». На південь від міста, в якому відбувалися всі ці події, протікає струмок з каламутною водою, забруднений усіляким сміттям та покидьками. За струмком розташувалося фабричне передмістя, де знайшли собі притулок наймані вбивці під захистом свого барселонського ватажка. Ленрот усміхнувся на думку, що найславетніший серед них — Ред Шарлах — віддав би все на світі, аби довідатися про його таємний візит. Асеведо був поплічником Шарлаха; Ленрот не виключав віддаленої можливості того, що четвертою жертвою стане Шарлах. Потім він її відкинув... Фактично проблему він розв'язав; конкретні обставини, факти (імена, арешти, обличчя, юридичні та тюремні формальності) його тепер майже не цікавили. Йому хотілося прогулятись, хотілося відпочити після трьох місяців сидячого розслідування. Він дійшов висновку, що пояснення злочинів треба шукати в надісланому йому трикутнику та в одному покритому порохом давності грецькому слові. Таємниця була тепер для нього прозорою, як кришталь; йому навіть стало соромно, що він згайнував на те, щоб її розгадати, сто днів.
Поїзд зупинився на тихій товарній станції. Ленрот вийшов з вагона. Був один з тих безлюдних вечорів, які схожі на світанки. Повітря над укритою туманом рівниною було вологе й холодне. Ленрот рушив навпростець через поле. Він побачив собак, побачив вагон на занедбаній колії, побачив обрій, побачив сріблястого коня, який пив воду з брудної калюжі. Уже сутеніло, коли він побачив прямокутний бельведер маєтку «Тріст-ле-Руа», майже такий самий високий, як і евкаліпти, що його оточували. Він подумав, що лише один світанок і один захід сонця (одна червона заграва на сході й така сама заграва на заході) відокремлюють його від години, такої жаданої для шукачів Імені.
Заіржавіла огорожа позначала нерівний периметр маєтку. Головна брама була зачинена. Ленрот, не маючи особливої надії на те, що йому пощастить увійти на територію маєтку, обійшов усю огорожу. Знову опинившись перед неприступною брамою, він просунув руку між ґратами і майже машинальним рухом намацав засув. Скрип іржавого заліза примусив його здригнутися. Повільно й ніби неохоче брама відчинилася.
Ленрот пішов між евкаліптами, топчучи багато поколінь жорсткого опалого листя. З близької відстані будинок маєтку «Тріст-ле-Руа» вражав непотрібною симетрією та маніакальними повтореннями: незворушній Діані[213], що стояла в одній ніші, відповідала друга Діана, яка стояла в другій; один балкон знаходив своє віддзеркалення в другому; два марші сходів підіймалися з обох боків до двох симетрично розташованих балюстрад. Гермес із двома обличчями відкидав страхітливу тінь. Ленрот обійшов навколо будинку, як він обійшов навколо маєтку. Він усе уважно оглянув і під однією з терас помітив вузеньку штору.
Він відсунув штору: мармурові сходи спускалися в підземелля. Ленрот, який уже мав інтуїтивне уявлення про смаки архітектора, припустив, що в протилежній стіні підвалу будуть такі самі сходи. Він і справді їх знайшов, піднявся ними й, упершись руками в стелю, підняв ляду й вийшов назовні.
Слабке сяйво привело його до вікна. Він розчинив його: круглий жовтий місяць освітлював сад з двома фонтанами, в яких не було води. Ленрот обстежив дім. Через передпокої та галереї він виходив у різні патіо й кілька разів опинявся в тому самому патіо. По запилюжених сходах підіймався до круглих віталень, багаторазово відбивався в протилежних дзеркалах; він стомився, знову й знову розчиняючи вікна, за якими бачив той самий занедбаний сад, дивлячись на нього з різних висот та під різними кутами. Меблі в домі були накриті жовтими чохлами й обтягнуті густою павутиною. В одній зі спалень він затримався, в цій спальні в одній-єдиній порцеляновій вазі стояла одна-єдина квітка; від першого доторку стародавні пелюстки розсипалися на порох. На третьому поверсі, останньому, дім здався йому нескінченним, і Ленрот мав таке враження, що він усе розширюється. «Дім не такий уже й великий,— подумав він.— Його збільшують сутінки, симетрія, дзеркала, давність, незвичність для мене його обстави, безлюддя».
Крученими сходами піднявся на бельведер. Світло вечірнього місяця проникало крізь ромби вікон — вони були жовтими, червоними і зеленими. Ленрот зупинився, приголомшений несподіваним спогадом, від якого в нього пішла обертом голова.
Двоє чоловіків невеликого зросту, але кремезних і лютих, накинулися на нього й обеззброїли його; третій, дуже високий, церемонно вклонився йому й сказав:
— Ви дуже люб'язний. Ви допомогли нам заощадити одну ніч і один день.
Це був Ред Шарлах. Чоловіки зв'язали Ленрота. До нього нарешті повернувся дар мови.
— Шарлах, невже це ви шукаєте Таємне Ім'я?
Шарлах стояв, не відповідаючи, з байдужим виразом обличчя. Він не брав участі в короткій сутичці, лише простяг руку, щоб узяти револьвер Ленрота. Потім заговорив, і Ленрот почув у його голосі втомлене відчуття перемоги, ненависть, що мала масштаби всесвіту, смуток — не менш грандіозний, аніж ця ненависть.
— Ні,— відповів Шарлах.— Я шукаю дещо набагато більш скороминуще і більш тлінне, я шукаю Еріка Ленрота. Три роки тому в одному з кишел на вулиці Тулон ви власноручно заарештували і кинули до в'язниці мого брата. Мої люди вивезли мене на екіпажі з тієї стрілянини з поліційною кулею в животі. Дев'ять днів і дев'ять ночей я корчився в агонії на цій занедбаній симетричній віллі; мене трясла лихоманка, клятущий Янус[214], який стовбичив переді мною, дивлячись одним обличчям на захід, а другим на схід, наповнював жахом мої сни і моє неспання. Я зненавидів своє власне тіло, мене змагало відчуття, що два ока, дві руки, двоє легенів — це щось не менш страховинне, аніж двоє очей. Один ірландець намагався навернути мене на віру в Ісуса; він знай повторював мені улюблений вислів гоїв: «Усі дороги ведуть до Рима». Уночі я марив цією метафорою, я відчував, що світ — це лабіринт, з якого неможливо вибратися, бо всі дороги — навіть коли здається, що вони ведуть на північ або на південь,— насправді ведуть до Рима, а Рим був водночас і квадратною камерою, в якій помирав мій брат, і маєтком «Тріст-ле-Руа». Тими ночами я заприсягнувся богом, який має двоє облич, і всіма богами лихоманки та дзеркал збудувати лабіринт навколо чоловіка, який посадив до в'язниці мого брата. І я спорудив його, і він дуже міцний: матеріалами мені послужили вбитий єресіолог, компас, одна секта з вісімнадцятого сторіччя, одне грецьке слово, один кинджал і одна фарбувальня.
Перший елемент з цієї серії мені подарував випадок. Я спланував з кількома колегами — серед них був і Даніель Асеведо — украсти сапфіри тетрарха. Проте Асеведо нас підвів: він напився за ті гроші, які ми йому дали наперед, і на день раніше вирушив грабувати сам-один. У величезному готелі він заблукав і близько другої години ранку проник у спальний номер Ярмолинського. Того, певно, змагало безсоння, і він сидів за столом і щось писав. Вельми ймовірно, він робив якісь примітки або писав статтю про Ім'я Бога; він уже написав слова: «Вимовлена перша літера Імені». Асеведо наказав йому мовчати; Ярмолинський простяг руку до дзвінка, який би розбудив усіх у готелі; тоді Асеведо лише один раз ударив його ножем у груди. То був майже рефлективний рух; п'ятдесят років насильства навчили його, що вбити — це найпростіший і найпевніший засіб уникнути небезпеки... Через десять днів я з «Yidishe Zaitung» довідався, що ви шукаєте в написаних Ярмолинським книжках ключ до вбивства Ярмолинського. Я прочитав «Історію секти хасидів». Довідався, що благочестивий страх промовляти Ім'я Бога породив учення, що це Ім'я всемогутнє й таємне. Я також довідався, що деякі хасиди, шукаючи це таємне ім'я, дійшли до людських жертвоприношень...