Того вечора ми пішли в Національну бібліотеку. Але даремно ми гортали там атласи, каталоги, щорічники географічних товариств, спогади мандрівників і твори істориків: ніхто з них ніколи не бував в Укбарі. Загальний алфавітний покажчик того примірника енциклопедії, який приніс мені Біой, також не подавав цієї назви. Наступного дня Карлос Мастронарді[24] (якому я розповів про нашу пригоду) побачив у книгарні на розі вулиць Кор'єнтес і Талькауано чорні спинки «Anglo-American Cyclopaedia»... Він розгорнув і переглянув том XXVI. Звичайно ж, він не знайшов там жодної згадки про Укбар.

II

Якийсь слабкий і майже згаслий спогад про Герберта Еша, залізничного інженера на Півдні, досі зберігається в готелі Адроґе[25] посеред зеленого козолисту та в ілюзорній глибині дзеркал. За життя він існував ніби поза межами реальності, як це буває з багатьма англійцями; коли ж він помер, то перестав бути навіть тим привидом, яким був тоді. А був він високий і завжди стомлений, з ріденькою прямокутною борідкою, колись забарвленою в рудий колір. Якщо не помиляюся, він був бездітним удівцем. Через кожні кілька років їздив до Англії, щоб відвідати (я роблю цей висновок з тих кількох фотографій, які він нам показував) сонячного годинника та гайок високих дубів. Мій батько заприятелював з ним (хоч, мабуть, це надто сильно сказано), і їхня дружба була суто англійською, з тих, що починаються з відмови від будь-яких довірчих розмов, а потім і взагалі обходяться без діалогу. Вони обмінювалися книжками й газетами, іноді грали в шахи, але все це — мовчки... Я пригадую, як він стояв на галереї готелю, з математичним трактатом у руці, іноді задираючи голову й дивлячись на неповторні кольори неба. Якось увечері ми з ним заговорили про дванадцятеричну систему числення (що в ній дванадцять позначається як 10). Еш сказав, що він якраз переобчислює якісь дванадцятеричні таблиці в шістдесятеричні (що в них шістдесят позначається як 10). Він при цьому додав, що цю справу доручив йому якийсь норвежець з Ріу-Ґранді-ду-Сул. Ми були знайомі з ним вісім років, і він ніколи не згадував про своє перебування в тому бразильському штаті... Ми поговорили про життя пастухів, про розбійників-капанґів, про бразильське походження слова «ґаучо[26]» (що його деякі старі люди на сході досі вимовляють з наголосом на «у») і більше жодного разу не згадали — нехай простить мені Бог — про дванадцятеричну систему числення. У вересні 1937 року (нас тоді не було в готелі) Герберт Еш помер від розриву аорти. За кілька днів до того він одержав з Бразилії бандероль рекомендованою поштою. То була книжка ін-октаво майор. Еш забув її в барі, де — через кілька місяців — я її і знайшов. Я почав гортати її і відчув легке й несподіване запаморочення, яке не стану описувати, бо тут я розповідаю не про свої емоції, а про Укбар і Тлен, і Орбіс Терціус. Як навчає іслам, однієї ночі, що називається Ніч над Ночами, розчиняється навстіж небесна брама, і вода у дзбанах стає солодшою; та навіть якби ця брама й справді відчинилася, то я не відчув би того, що відчув того вечора. Книжка була написана англійською мовою і мала 1001 сторінку. На жовтому корінці шкіряної оправи я прочитав дивовижні слова, що повторювалися на шмуцтитулі: «А First Encyclopaedia of Tlön. Vol. XI. Hlaer to Jangr»[27]. Ані дату, ані місце видання не було вказано. На першій сторінці та на аркуші тонкого паперу, який накривав одну з кольорових гравюр, був надрукований синій овал з написом: «Orbis Tertius». Минуло вже два роки від того дня, як я прочитав у одному з томів піратського видання енциклопедії короткий опис вигаданої країни; тепер же випадок подарував мені щось набагато цінніше й змістовніше. Тепер я тримав у руках велику, повну й ретельно опрацьовану історію невідомої планети з її архітектурою і її конфліктами, з жахіттями її міфології та звуками її мови, з її імператорами та морями, з її мінералами, птахами й рибами, з її алгеброю та вогнем, з її теологічними та метафізичними дебатами. Усе це було викладено чітко, зрозуміло, без видимого наміру повчати або звести все до пародії.

В одинадцятому томі, про який я розповідаю, давалися посилання на томи наступні та попередні. Нестор Ібарра[28] у своїй статті в N. R. F[29], яка вже стала класичною, заперечує існування цих інших томів. Есекіель Мартінес Естрада та Дріе Ларошель[30] спростували його сумнів — і, схоже, зробили це з достатньою переконливістю. Проте залишається фактом, що найретельніші пошуки досі не привели ні до якого результату. Марно длубалися ми мало не в усіх найбільших бібліотеках обох Америк та Європи. Альфонсо Реєс[31], стомившись од цієї важкої праці, схожої на детективний пошук, пропонує, щоб усі ми взялися за реконструкцію та відновлення тих багатьох грубих томів, яких бракує: ex ungue Іеопет[32]. Він розрахував, чи то жартома, чи то всерйоз, що за життя одного покоління тленістів таку роботу можна завершити. Ця ризикована пропозиція привертає нашу увагу до фундаментальної проблеми: які люди вигадали Тлен? Застосування множини тут неминуче, бо гіпотезу про одного винахідника — такого собі нескінченно мудрого Ляйбніца, що працює у скромній невідомості,— усі одностайно відкинули. Ми виходимо з припущення, що цей brave new world[33] є витвором таємного товариства, яке складається з астрономів, біологів, інженерів, метафізиків, поетів, хіміків, алгебраїстів, моралістів, художників, геометрів... що працюють під керівництвом нікому не відомого генія. Людей, які відзначилися в цих розмаїтих дисциплінах, існує безліч, проте чи не всі вони неспроможні винайти щось цілком нове, а ще менш вони були б спроможні підпорядкувати свій винахід вимогам строгого й систематичного плану. Цей план такий неосяжний, що внесок кожного з членів такого товариства має бути нескінченно великим. Спочатку нам здалося, що Тлен — це суцільний хаос, безвідповідальний витвір невтримної уяви; але тепер ми знаємо, що це досконало впорядкований космос і внутрішні закони, яким він підпорядкований, були чітко сформульовані, хай і на короткий час. Тут досить буде сказати, що видимі суперечності одинадцятого тому можна вважати фундаментальним доказом існування й інших томів: таким прозорим і таким довершеним є той порядок, який ми знаходимо в ньому. У популярних журналах багато говорилося, з цілком поясненними надуживаннями, про зоологію і топографію Тлену; як на мене, то його прозорі тигри та криваві башти не заслуговують бути предметом уваги для всіх людей. Я наважуся попросити у свого читача кілька хвилин для того, щоб розповісти про концепцію всесвіту, яка панує у Тлені.

Г'юм зазначив раз і назавжди, що аргументи Берклі[34] не допускають ані найменшого заперечення і не вселяють ані найменшої переконаності. Ця думка цілком слушна, коли йдеться про нашу землю, і цілком хибна, якщо ми спробуємо застосувати її до Тлену. Народи, які населяють цю планету, за своєю природою — ідеалісти. Їхня мова і все те, що від неї походить,— релігія, література, метафізика,— припускають ідеалізм. Світ для них — не скупчення об'єктів у просторі, а розмаїта послідовність незалежних дій. Він послідовний, розтягнутий у часі, але не в просторі. У теоретично реконструйованій Ursprache[35] Тлену, від якої утворились «актуальні» мови та діалекти, немає іменників: там ми знаходимо лише безособові дієслова, що за допомогою односкладових суфіксів або префіксів набувають прислівникового значення. Наприклад, у них немає слова, яке відповідало б нашому слову «місяць», але вони мають дієслово, що звучить приблизно як «місяцювати» або «місяціти». Щоб передати значення фрази «Місяць зійшов над річкою», вони сказали б «Гльор у фанґ аксаксаксас мльо», що відповідає, коли перекласти слова по порядку, «Вгору за безперервно-текти замісяціло».