Незабаром я розрізнив іще якісь грандіозні силуети: величезні будинки з вибагливим поруччям і високими колонами, покриті лісом схили пагорба, які невблаганно наповзали на мене крізь туманну завісу, що ставала чимраз тоншою.

Я відчув панічний страх і як божевільний кинувся до Машини часу, напружуючи всі сили, щоб упорядкувати її.

Тим часом сонячні промені пробилися крізь грозові хмари. Сіра туманна завіса станула, немов убрання примари. Наді мною в яскравій блакиті літнього неба кружляли та зникали темні жмути розірваних хмар.

Величезні будинки тепер було видно цілком чітко. Після бурі на стінах залишилися дощові краплі та градини, які виблискували в сонячному промінні.

Я відчував свою беззахисність у цьому дивному світі. Ймовірно, так почувається птах, коли над ним кружляє яструб. Мій страх зростав, він майже межував із божевіллям. Але я набрався духу, зціпив зуби і щосили почав працювати над Машиною. Зрештою Машина поступилася моєму відчайдушному натиску й перевернулася, при цьому сильно вдаривши мене по підборіддю. Я стояв, поклавши одну руку на крісло, а другу на важіль, важко дихав і вже збирався знову піднятися на сидіння.

Слід зауважити, що разом із думкою про можливість швидко повернутися додому до мене повернулася також і мужність. Я став озиратися навкруги з більшою цікавістю та з меншим страхом перед світом далекого майбуття.

У круглому отворі, що був високо в стіні найближчого будинку, я розгледів групу людських фігур у розкішних м’яких убраннях. Вони теж бачили мене: їхні обличчя були звернені в мій бік.

Потім я почув звуки голосів, що наближалися. Крізь кущі, які оточували Білого Сфінкса, я побачив голови та плечі людей, котрі бігли в моєму напрямку. Один із них вискочив на стежку, що вела до тієї галявини, де стояв я зі своєю Машиною. Це була маленька істота – фути з чотири на зріст, одягнена в пурпурову туніку, підперезану шкіряним паском. На ногах – сандалії або черевики (я не міг як слід роздивитися). Ноги були оголені до колін, а голова нічим не прикрита. І тільки тоді я звернув увагу на те, яким теплим було повітря.

Цей маленький чоловік справив на мене досить сильне враження: він був дуже гарний і граційний, але надзвичайно тендітної статури. Ніжний рум’янець, що вкривав його обличчя, нагадав мені найбільш витончений вид хворобливої краси – вроду сухотних, про яку всі ми так багато чули. Лише поглянувши на це створіння, я відразу заспокоївся й забрав руки з Машини.

У Золотій Добі

За хвилину ми вже стояли віч-на-віч – я та цей тендітний витвір майбутнього. Він сміливо підійшов до мене й засміявся просто мені в обличчя. Ця абсолютна відсутність страху вразила мене. Потім чоловічок обернувся до ще двох таких самих істот, які йшли слідом за ним, і заговорив із ними якоюсь дивною, але дуже ніжною і співучою мовою.

Тим часом підійшли й інші, й мене оточив маленький гурт із восьми або десяти витончених створінь. Одна з істот звернулася до мене.

Не знаю чому, але мені спало на думку, що мій голос занадто різкий і грубий для них. Тому я тільки похитав головою й указав на свої вуха. Чоловічок зробив крок уперед, зупинився нерішуче й, нарешті, доторкнувся до моєї руки. Тієї самої миті я відчув, як іще кілька маленьких щупалець злегка торкнулося моєї спини та плечей.

Очевидно, ці люди хотіли переконатися, що я дійсно існую. Судячи з їхньої поведінки, поки що боятися було нічого. Більше того, у цих гарненьких маленьких чоловічках відчувалося щось таке, що вселяло довіру, – якась граціозна м’якість, дитяча невимушеність. До того ж усі вони здавалися дуже тендітними, тому я, звичайно, міг би негайно порозкидати їх у різні боки, як маленькі кеглі.

Проте я все ж таки мимоволі пригрозив їм, тільки-но побачив, що їхні маленькі рожеві рученята обмацують мою Машину. На щастя, я вчасно згадав про ймовірну небезпеку, а тому, перегнувшись через стрижні, відгвинтив важелі, що надають Машині рух, і поклав їх до кишені. Відтак я повернувся до чоловічків, аби спробувати знайти з ними спільну мову.

Вдивившись в обличчя незнайомців пильніше, я помітив деякі особливості їхньої ніжної краси – краси дрезденської порцеляни. Їхнє волосся, однаково кучеряве у всіх, різко закінчувалося на рівні шиї та щік. Не було ні найменшого натяку на будь-яку рослинність на обличчі; вуха здавалися надзвичайно мініатюрними; рот був маленький, із яскраво-червоними, швидше тонкими губами, а підборіддя гостре. Очі – великі та лагідні, але – нехай навіть ви вважатимете це зарозумілістю – я зовсім не помітив у них ознак тієї цікавості до себе, на яку мав право розраховувати.

Оскільки вони не робили жодної спроби поспілкуватися зі мною, а тільки стояли навколо мене й, осміхаючись, перемовлялися між собою ніжними воркітливими голосами, я сам заговорив до них.

Спочатку я вказав на Машину часу й на себе. Потім, не знаючи, як краще виразити уявлення про час, я простяг руку до сонця.

Тієї ж таки миті одна витончена гарненька істота, одягнена в пурпурову й білу тканину, повторила мій жест і спробувала зобразити щось схоже на гуркіт грози.

Я на хвилину остовпів, хоча значення жесту було цілком зрозумілим. Раптом мені на думку спало питання: а може, ці створіння просто дурні? Напевно, вам важко збагнути, наскільки ця думка вразила мене. Я завжди гадав, що люди епохи вісімсот другої тисячі років повинні опинитися далеко попереду нас у науці, мистецтві – у всьому. І раптом один із них поставив мені запитання, котре свідчить про те, що його розумовий рівень анітрішки не вищий, аніж розумовий рівень нашої п’ятирічної дитини! Адже чоловічок запитав мене, чи не звалився я з неба під час грози!..

Утім, це цілком відповідало їхньому зовнішньому вигляду, тендітній статурі й ніжним рисам обличчя. Мене охопив напад розчарування. На мить я подумав, що дарма створив Машину часу!

Кивнувши, я вказав на сонце й так переконливо зобразив грім, що чоловічки здригнулися, відскочили від мене на крок, схилили голови. Потім один із них засміявся й підійшов до мене з гірляндою із дуже гарних, але не відомих мені квітів; цю гірлянду він надяг мені на шию. Тут усі радісно зааплодували, стали бігати, зривати квіти і, сміючись, засипали мене цими квітами з голови до ніг. Ви, котрі ніколи не бачили нічого такого, навіть уявити собі не можете, які ніжні й дивні квіти створила культура далекого-далекого майбуття!

Хтось із чоловічків висловив думку, що мене – їхню іграшку – варто б виставити в найближчому будинку. Недовго думавши, вони повели мене до величезної сірої будови з потрісканого каміння, повз біломармурового Сфінкса, що, здавалося, увесь час позирав на мене й тішився з мого здивування.

Коли я йшов із ними, мені раптом згадалася моя колишня тверда впевненість, що наші нащадки відрізнятимуться глибокою серйозністю та високим розвитком інтелекту, – і я мимоволі розсміявся.

Будинок, куди мене привели, вражав своїми колосальними розмірами й величезним входом. Саме собою зрозуміло, що я з найбільшою цікавістю розглядав дедалі більшу юрбу цих чоловічків і широкий отвір відчинених дверей: він зяяв переді мною, темний і таємничий.

Загальне враження від навколишнього світу, що його я міг спостерігати з-за їхніх голів, було таке: він увесь немов густо заріс кущами й квітами, як давно занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив високі стебла дивних білих квітів із восковими пелюстками, завширшки у фут; вони були порозкидані скрізь і, очевидно, росли в дикому стані серед чагарників. Але мені було не до того, щоб уважно розглядати квіти, адже моя Машина часу залишилася на галявині, серед рододендронів, без жодного нагляду.

Арку головного входу прикрашало пишне різьблення, але я, звичайно, не зміг роздивитися його дуже детально. Проте мені вдалося відзначити надзвичайну схожість із давньофінікійськими прикрасами, і я був уражений тільки тим, що різьблення доволі сильно постраждало від часу.

У дверях мене зустріли інші маленькі чоловічки, вбрані в іще світліший одяг, і ми пішли далі всі разом. У своєму темному костюмі дев’ятнадцятого сторіччя й весь заквітчаний, я, безсумнівно, виглядав досить кумедно серед цих світлих, ніжно забарвлених шат і блискучої білизни тіл. Навколо мене раз у раз лунали вибухи мелодійного сміху й веселі вигуки.