Цілком імовірно, що мою Машину просто забрали. Виходить, мені знадобиться якомога більше витримки й терпіння. Я дійшов висновку, що мені треба постаратися відшукати місце, де її заховано, і знову заволодіти нею силоміць або хитрістю.

Із цими думками я підхопився і став обстежувати все навкруги: чи не можна де-небудь викупатися. Я почував утому, якусь задерев’янілість у тілі, й увесь був укритий пилом. Ранкова свіжість викликала в мене сильне бажання й самому освіжитися. Збентеження щезло; мені тепер здавалося дивним, чому я так шаленів уночі.

Я ретельно оглянув поверхню землі навколо невеличкої галявини й довго та безуспішно розпитував маленьких людей, які проходили повз, намагаючись усіляко дати їм зрозуміти, чого мені треба. Але вони не розуміли моїх жестів: одні просто здавалися зовсім тупими, інші ж думали, що я жартую, і сміялися.

Я доклав неймовірних зусиль, аби стриматися й не вдарити їх по чарівних сміхотливих личках. Це був, звичайно, божевільний порив, але диявол страху та сліпого гніву, ще не приборканий мною остаточно, готовий був знову взяти гору над моєю розважливістю.

Огляд дерну, що покривав землю, допоміг мені значно більше: я знайшов свіжу колію на півдорозі між п’єдесталом Сфінкса і власними слідами, залишеними там, де я клопотав біля своєї перекинутої Машини. Тут були також інші ознаки якоїсь метушні: дивні, досить вузькі сліди підошов, схожі на сліди лінивців.[5] Це змусило мене звернути увагу на п’єдестал. Як я вже сказав, він був зроблений із бронзи, але являв собою не цільний шматок, а плиту, по обидва боки оздоблену панелями, що чудово прикрашали його. Я підійшов і постукав. П’єдестал виявився порожнім. Ретельно дослідивши панелі, я переконався, що їх вставлено в рами нещільно. Щоправда, я не помітив ані дверних ручок, ані замкових щілин, але якщо це були гадані двері, то вони могли відчинятися також і зсередини.

В одному я тепер не сумнівався: Машина часу – усередині п’єдесталу. Але як вона туди потрапила – ось у чому загадка!

Раптом я побачив у заростях голови двох чоловіків, одягнених у жовтогарячі строї. Пробираючись крізь кущі, які росли під деревами, схожими на квітучі яблуні, вони явно прямували до мене. Я обернувся й, усміхаючись, поманив їх до себе.

Вони підійшли. Я вказав їм на п’єдестал і постарався дати зрозуміти, що бажаю відкрити його. Але тільки-но я зробив цей жест, із ними відбулася дивна зміна. Я не знаю, як передати вам вирази їхніх облич. Уявіть, ніби ви дозволили собі зовсім непристойний жест у присутності делікатно вихованої дами. Напевно, вона точнісінько так само подивилася б на вас, як ці маленькі люди зиркнули на мене. Вони пішли геть із таким виглядом, начебто я страшенно образив їх.

Я спробував звернутися до іншого чоловічка, чарівної маленької істоти в білому одязі, – і результат вийшов той самий. Зізнатися, мені стало ніяково.

Але, як ви знаєте, мені будь-що потрібна була Машина часу, а тому я повторив спробу, заговоривши із чоловічком у білому одязі. Коли ж він, як і всі інші, відвернувся від мене, я остаточно втратив витримку. За три стрибки наздогнавши чоловічка, я обкрутив йому шию полою його-таки одежі й поволік до Сфінкса. Однак, побачивши скривлене від жаху й відрази обличчя, я негайно ж відпустив його.

Проте я не збирався здаватися й почав гатити кулаками в бронзові панелі. Мені вчулося, що там усередині щось заворушилося, вірніше, я почув звук – щось схоже на хихотіння, але, мабуть, я помилився. Тоді я притяг із берега річки величезний кругляк і став бити ним по п’єдесталу доти, доки не розплющив шматок прикрас і доки мідна зелень порохом не посипалася на землю.

Чоловічки, напевно, чули мої удари, що лунали на добрячу милю навкруги. Але це все не справляло на них великого враження… Я бачив, як вони з’юрмилися на схилі пагорба й нишком зиркали на мене. Нарешті, втомлений і спітнілий, я кинув камінь і сів на землю, намагаючись при цьому не зводити очей із Білого Сфінкса.

Одначе ж я був дуже збуджений, і взагалі я занадто європеєць, щоб просто так сидіти й чекати згорнувши руки. Я звик роками працювати над якою-небудь проблемою, але нічого не робити протягом двадцяти чотирьох годин – цього я не міг!

Через деякий час я підвівся і став безцільно блукати між чагарниками.

«Терпіння, – говорив я собі. – Якщо ти хочеш повернути свою Машину, дай Сфінксові спокій. Швидше за все, вони мають намір заволодіти Машиною, тому руйнування бронзових панелей не дасть тобі жодної користі. Якщо ж у них немає такого наміру, то ти одержиш її назад, тільки-но зможеш попросити про це. А сидіти посеред незнайомих предметів, намагаючись розгадати таємницю зникнення Машини, й зовсім марно. Це правдивий шлях до божевілля. Придивись як слід до світу майбутнього, вивчи його й постарайся не робити надто поспішних висновків. Зрештою ти знайдеш ключ до всіх його загадок!»

Несподівано переді мною відкрився й гумористичний бік моєї пригоди. Я стільки років змарнував на те, щоб знайти спосіб потрапити в майбутнє, а тепер тільки й думав, як би скоріше вибратися звідси. Я власними руками створив найскладнішу та найбезнадійнішу пастку, яка тільки могла бути придумана людиною. І хоча мені доводилося сміятися тільки з самого себе, я все ж таки не зміг стриматися й голосно розреготався.

Коли я прийшов у великий палац, мені здалося, що маленькі люди намагаються мене уникати. Можливо, це було лише плодом моєї уяви, а може, причина полягала в моїй спробі розбити бронзові двері. Проте я з усією ясністю відчував, що вони мене цураються. Я вирішив удати, начебто мені це байдуже, і взагалі дав їм спокій.

За день або два все знову ввійшло у звичайну колію. Враховуючи свої можливості, я й далі вивчав їхню мову і, зрозуміло, не покинув спостерігати за невідомим мені світом. Не знаю, чи була їхня мова дійсно такою простою, чи, може, я випустив з уваги якісь нюанси, але мені здавалося, що вона складається лише з самих іменників і дієслів. Абстрактних термінів було мало, якщо, звичайно, вони взагалі існували в тій мові. Не було також і образних висловів; фрази зазвичай складалися із двох слів, тому я міг розмовляти з цими людьми за допомогою найпростіших речень.

Думки про Машину часу та бронзові двері Сфінкса я вирішив відкласти доти, доки в мене не набереться якнайбільше відомостей про навколишній світ і доки ці відомості самі собою знову не наштовхнуть мене на думку про Машину. Тоді я природним шляхом повернуся до них. Але ви розумієте, звичайно, почуття, котре увесь час заважало мені відійти далі ніж на кілька миль від місця зупинки моєї Машини.

Пояснення

Наскільки я міг судити, тут скрізь був такий самий достаток, який упав мені у вічі в долині Темзи. З вершини кожного пагорба, на який я видирався, було видно численні пишні будинки, нескінченно різноманітні за матеріалом і стилем, а також густі хащі вічнозелених рослин, укриті квітами дерева й деревоподібні папороті. Тут і там вигравала сріблом звивиста стрічка ріки, а вдалині, зливаючись із прозорою лазур’ю неба, блакитнуватою смугою зростала хвиляста гряда пагорбів.

Уже на самому початку я звернув увагу на одну дивну особливість цього ландшафту: наявність круглих колодязів, що сягали, як мені здавалося, у багатьох місцях досить великої глибини. Один із цих колодязів був саме на стежці, якою я йшов, коли підіймався на вершину пагорба під час своєї першої прогулянки. Як і всі інші колодязі, він був по краях оздоблений бронзою та захищений від дощу маленьким куполом. Сидячи біля цих криниць і зазираючи в глибоку пітьму внизу, я жодного разу не помітив навіть найменшого відблиску води або віддзеркалення в ній мого запаленого сірника. Але з усіх колодязів лунав якийсь дивний звук: туд-туд-туд-туд, щось на кшталт стукоту під час роботи великих машин. За коливанням полум’я сірника я визначив, що всередині колодязя є постійний приплив повітря. Щоб переконатися в цьому, я кинув туди шматочок паперу, і, замість того щоб плавно летіти вниз, папір хутко закрутився, а потім, захоплений повітряним потоком, зник із-перед очей.