— Що? — вона шморгає. — Що трапилось, Мінні?

— Міс Гіллі, вона покликала мене до себе додому минулого року, коли я ще працювала у міс Волтер. Повідомити мені, що вона влаштовує міс Волтер у дім для леді похилого віку. Я злякалась, мені п’ятьох дітей годувати треба. Лерой уже й так гарував у дві зміни.

Я відчуваю, як у грудях починає пекти.

— Тепер я знаю, що повелася не по-християнськи. Та що ж за людина спроваджує власну маму в дім до чужих людей? Через її такий поганий учинок щодо тієї жінки мої дії здавалися правильними.

Міс Селія сідає в ліжку, витирає носа. Схоже, що зараз їй уже цікаво.

— Три тижні я шукала роботу. Щодня після закінчення праці у міс Волтер я вирушала на пошуки. Я пішла до міс Чайлд. Вона мені відмовила. Далі пішла до будинку Ровліс, вони мене також не хочуть. Річі, Патрік Сміт, Вокери, навіть ті католики Тібодо з сімома дітьми. Нікому не треба.

— О, Мінні, — мовить міс Селія. — Це жахливо.

Я зціплюю зуби.

— Ще з дитинства мама навчила мене не огризатися. Та я не послухалась і прославилась по місту за свої балачки. То й вирішила, що саме в цьому причина, що мене ніхто не хоче ­найняти. Коли залишилось тільки два дні в міс Волтер, а у мене досі не було нової роботи, мені стало дуже страшно. У Бенні астма, Шуґар ще в школі, і Кіндра, і… так було обмаль грошей. І саме тоді міс Гіллі, вона прийшла до міс Волтер, щоб зі мною поговорити.

— Вона пропонує: «Ставай до мене на роботу, Мінні. Платитиму на двадцять п’ять центів більше, ніж платила мама». «Поманити морквиною», як вона це називає, наче я якийсь мул для оранки. — Відчуваю, як скручую кулаки. — Я б і не подумала вирвати роботу в моєї подруги Юл Мей Крукл. Міс Гіллі вважає, що всі такі лицеміри, як вона.

Витираю обличчя рукою. Пітнію. Міс Селія слухає мене з роззявленим ротом і з зачарованим виглядом.

— Я їй кажу: «Ні, дякую, міс Гіллі». Тоді вона каже, що платитиме на п’ятдесят центів більше. Я кажу: «Ні, мем. Ні, дякую». А потім вона б’є по болючому, міс Селіє. Каже, що знає про Чайлдів, і Ровлісів, і про всіх інших, хто мені відмовив. Каже, це тому, що вона всім розповіла, що я — крадійка.

Я за своє життя нічого не вкрала, а вона всім розповіла, що вкрала. А тепер каже, що ніхто у місті не візьме собі у покоївки негритянку, що огризається та краде, то ж я можу, не вагаючись, іти до неї працювати безоплатно.

— І саме тому я так учинила.

Міс Селія кліпає до мене очима:

— Як, Мінні?

— Сказала, хай їсть моє лайно.

Міс Селія сидить там, досі із приголомшеним виглядом.

— Тоді я йду додому. Замішую той шоколадний кремовий пиріг. Кидаю туди цукру та пекарського шоколаду «Бейкерс», і справжньої ванілі, що кузина мені з Мексики привезла. Волочу це все до будинку міс Волтер, де, я знаю, міс Гіллі сидітиме, очікуючи, доки прийдуть із того дому та заберуть її маму, щоб вона могла продати її будинок. Перебрати її срібло. Забрати все, що їй належить.

— Щойно я ставлю пиріг на кухонну поверхню, міс Гіллі всміхається, сприймаючи його за оферту миру, начебто я так намагаюся показати, що шкодую за своїми словами. А потім я дивлюся на неї. Своїми очима дивлюсь, як вона його їсть. Два великі шматки. Вона пхає це до рота, ніби смачнішого ніколи не куштувала. А потім говорить: «Я знала, що ти передумаєш, Мінні. Знала, що таки вийде на моє». І сміється, якось манірно, так, мовби це страшенно смішно.

— І саме тоді міс Волтер, вона мовить, що також зголодніла й теж хоче шматочок цього пирога. Я відповідаю їй: «Ні, мем. Цей — спеціально для міс Гіллі».

— Міс Гіллі дозволяє: «Мама може їсти, якщо бажає. Проте лише маленький шматочок. Що ти в нього додаєш, Мінні, що він такий смачний?» Я кажу: «Ту хорошу ваніль з Мексики» та продовжую далі. Кажу їй, що ще я туди додала — особисто для неї.

Міс Селія тупиться у мене, непорушна як камінь, а я неспроможна зараз глянути їй в очі.

— Міс Волтер — у неї рот роззявився. На тій кухні ніхто не зронив жодного слова так довго, що я могла би вийти за двері, допоки вони зрозуміють, що мене немає. А потім міс Волтер починає реготати. Реготати так, що майже падає з крісла. Каже: «Що ж, Гіллі, гадаю, ти отримала по заслузі. І я на твоєму місці не розпускала би плітки про Мінні, бо прославишся в місті як леді, що з’їла два шматки лайна Мінні».

Я зиркаю на міс Селію. Вона дивиться широко розплюще­ними очима, з огидою. Я починаю панікувати, що розповіла їй це. Вона більше ніколи мені не довірятиме. Іду до жовтого крісла й сідаю.

— Міс Гіллі вважала, що вам про це відомо. Що ви над нею насміхались. Вона б на вас так ніколи не напосіла, якби я не зробила того, що зробила.

Міс Селія просто тупиться в мене.

— Та я хочу, щоб ви знали, що якщо ви покинете містера Джонні, то міс Гіллі виграла цей футбольний матч. Вона перемогла мене, перемогла вас… — Я хитаю головою, згадуючи про Юл Мей у в’язниці, і міс Скітер, залишену без друзів. — У цьому місті зосталось не так багато людей, яких вона не перемогла.

Міс Селія притихає на певний час. Потім вона глипає на мене й розтуляє рота, щоби щось вимовити, але знову його стуляє. Врешті видає:

— Дякую тобі. За те, що… розповіла мені про це.

Вона повертається в ліжко. Та перед тим, як зачинити двері, я помічаю, що її очі широко розплющені.

Наступного ранку я бачу, що міс Селія врешті спромоглася ­вилізти з ліжка, помити голову й знову накласти всю ту косметику. Надворі холодно, то ж на ній знову одна з її облягаючих кофтин.

— Раді поверненню містера Джонні? — питаю. Не те щоб мене це цікавило, та я хочу знати, чи вона досі не відмовилась від ідеї піти від нього.

Та міс Селія небагатослівна. У її очах втома. Вона не поспішає всміхатись через кожну дрібничку. Вказує пальцем за кухонне вікно:

— Думаю посадити ряд трояндових кущів. Уздовж задньої частини маєтку.

— Коли вони цвістимуть?

— Маємо щось побачити наступної весни.

Сприймаю це як хороший знак, те що вона планує майбутнє. Гадаю, що хтось, хто планує втекти, не перейматиметься тим, як посадити квіти, які не цвістимуть до наступного року. Решту дня міс Селія проводить у квітковому саду, пораючись біля хризантем.

Наступного ранку, по приході знаходжу міс Селію за кухонним столом. Вона вийняла газету, та сама дивиться на дерево мімози. Надворі мокро й холодно.

— Доброго ранку, міс Селіє.

— Привіт, Мінні. — Міс Селія лише сидить, визираючи на те дерево, перебираючи пальцями ручку. Починається дощ.

— Що бажаєте на обід? У нас є печена телятина, ще курячий пиріг залишився… — Нахиляюсь до холодильника.

Мені треба щось вирішити з Лероєм. Сказати йому, як є: «Або ти припиняєш мене лупцювати, або я йду. І дітей із собою не беру». Про дітей неправда, але це мусить його налякати дужче, ніж будь-що.

— Я нічого не хочу. — Міс Селія встає, знімає один туфлик на шпильці, потім інший. Випростується, досі не відводячи погляду від того дерева у вікні. Тріщить кісточками на пальцях. І виходить через задні двері.

Я бачу по той бік скла її, а потім бачу сокиру. Я трохи лякаюся, бо кому би сподобався вигляд шаленої леді із сокирою в руках. Вона навідмаш розсікає нею повітря, наче битою. Тренувальний удар.

— Леді, цього разу ви таки з’їхали з глузду.

Міс Селія під дощем намокає з голови до ніг, та їй байдуже. Вона починає рубати те дерево. Листя осипається, прилипає до її волосся.

Я ставлю тарілку із телячою печенею на кухонний стіл і спостерігаю з надією, що це не переросте в щось більше. Вона стискає губи, витирає дощові краплі з очей. Не втомлюється, кожен її удар дужчає.

— Міс Селіє, ну ж бо, тікайте з-під дощу, — репетую. — Хай це зробить містер Джонні, коли повернеться.

Та вона не реагує. Вона прорубує до половини стовбура, й дерево починає трохи похитуватись, як мій п’яний тато. Зрештою хляпаюсь у крісло, де міс Селія сиділа й читала, чекаю, доки вона закінчить свою роботу. Хитаю головою й опускаю погляд на газету. Саме тоді помічаю сховану під нею записку міс Гіллі та чек від міс Селії на двісті доларів. Приглядаюсь. Уздовж нижньої частини чека, у маленькій графі для заміток, міс Селія вивела красивим почерком: