Через якийсь час ми з Мей Моблі йдемо до вітальні. Мені потрібно перепрасувати купу сорочок містера Ліфолта, а потім приготувати печеню. Я вже помила ванну, змінила постільну білизну та пропилососила килими. Я завжди намагаюся впоратися раніше, щоб ми з Крихіткою могли побути разом і погратись.

Міс Ліфолт заходить і спостерігає, як я прасую. Вона так інколи чинить. Насупиться та дивиться. І поспіхом усміхається, якщо гляну на неї. Поправляє ззаду волосся, щоб здавалося пишнішим.

— Ейбілін, маю для тебе сюрприз. — І всміхається на весь рот. Зуби не показала, тільки губи розтягнула. — Ми з містером Ліфолтом вирішили побудувати тобі власну, окрему вбиральню. — Плескає в долоні й опускає голову. — Там, у гаражі.

— Так, мем.

Де, вона гадає, я була весь цей час?

— Отже, відтепер, замість гостьового туалету ти використовуватимеш власний. Хіба це не чудово?

— Так, мем.

Продовжую прасувати. Телевізор увімкнений, от-от почнеться моя програма. Вона стоїть там і далі тупиться в мене.

— То тепер користуватимешся тим, у гаражі, розумієш?

Я не дивлюся на неї. Намагаюся не ускладнювати все, та вона таки добивається свого:

— Може, візьмеш папір і підеш спробуєш?

— Міс Ліфолт, цієї миті я не маю потреби йти туди.

Мей Моблі показує на мене з манежу й промовляє:

— Мей Мо сік?

— Піду принесу тобі сік, маленька, — відповідаю їй.

— О… — Міс Ліфолт кілька разів облизує губи. — Але пізніше ти підеш туди та використовуватимеш ту вбиральню, тобто… тільки її, добре?

На міс Ліфолт багато косметики, густої, немов вершки. І ту жовтувату мазюку вона й на губи наклала, тож важко визначити, чи є в неї рот. Говорю те, чого вона прагне почути:

— Віднині я користуватимуся своєю вбиральнею для темно-шкірих. А тепер піду та ще раз старанно помию хлоркою ванну кімнату для білих.

— Ну, не квапся. Можеш зробити це будь-коли сьогодні.

Але, втім, вона стримить там і крутить обручку, вона хоче, щоб я зробила це зараз.

Повільно відкладаю праску та відчуваю, як у моїх грудях проростає гірке зерно, засіяне там після смерті Трілора. Моє лице горить, язик чухається. Не знаю, що відповісти їй. Та розумію те, що я цього не скажу. І розумію, що вона теж не каже того, чого прагне, й тому так дивно: ніхто нічого не говорить, але ми якось ведемо розмову.

Мінні

Розділ 3

Я стою на задньому ґанку білої леді й сама себе вмовляю: «Мовчи, Мінні». Проковтни все, що може вилетіти з твого рота й запхай це собі в зад. Май вигляд служниці, яка виконує все, що їй велять. Насправді, зараз я так хвилююся, що якщо отримаю цю роботу, то ніколи більше не скаржитимусь.

Я підтягую панчохи, бо вони трохи провисають — біда всіх повних невисоких жінок у всьому світі. Потім повторюю, що маю казати, а що тримати при собі. Роблю крок уперед і натискаю ґудзик дзвінка.

Він дзвонить довгим «дін-дон», вишукано та незвичайно для цього великого заміського будинку. Він немов замок, сіра цегла піднімається високо в небо, простягається і ліворуч, і праворуч теж. З усіх боків галявину оточують ліси. Якби це було місце з казки, то в лісі напевне жили би відьми. Оті, що їдять дітей.

Задні двері відчиняються, і в них постає Мерилін Монро. Або ж її близька родичка.

— Привіт, а ви якраз вчасно. Я Селія. Селія Рей Фут.

Біла леді подає мені руку, і я дивлюся на неї. Можливо, вона й схожа на Мерилін, але не готова до кінопроб. Її золотава зачіска в борошні. Борошно на накладних віях. І весь вузький брючний костюм обсипаний борошном. Стоїть у хмарі борошна та в костюмі, який облягає її так щільно, що дивуюся, як вона дихає.

— Так, мем. Я Мінні Джексон. — Замість потиснути їй руку, я розгладжую свою білу форму. Мені не потрібен такий безлад. — Ви щось готуєте?

— Один із тих перекинутих тортів за рецептом із журналу. — Вона зітхає. — І він не дуже вдається.

Я проходжу за нею досередини й бачу, що міс Селія Рей Фут іще не дуже постраждала від фіаско з борошном. Увесь удар припав на кухню. Стільниці, дводверний холодильник, кухонний комбайн — усе десь на чверть дюйма вкрите борошном. Від такого безладу я божеволію. Я ще навіть не отримала роботу, а вже шукаю в мийці губку.

Міс Селія каже:

— Гадаю, мені треба трохи повчитися.

— Звичайно, що треба, — відповідаю. І зразу ж прикушую язика. Ти не огризатимешся до цієї білої леді так, як до іншої. Огризалася до неї, поки ту не забрали до будинку для людей похилого віку.

Але міс Селія просто всміхається, миє руки в мийці, де повно посуду. Цікаво, можливо, я втрапила на ще одну глуху, як міс Волтер. Сподіватимемося, що так.

— Мені ніяк не вдається призвичаїтися до кухонної роботи, — промовляє вона тихим голлівудським голосом Мерилін, і я можу запевнити, що вона не від світу цього. Я зиркаю вниз і бачу, що дурепа не носить жодного взуття, ніби вона якийсь білий непотріб. Поважні білі дами не ходять босоніж.

Вона, мабуть, на десять чи п’ятнадцять років молодша за мене, їй приблизно двадцять два, чи можливо, двадцять три, і вона дуже красива, та навіщо їй так багато штукатурки на обличчі? Б’юсь об заклад, на ній вдвічі більше макіяжу, ніж на інших білих жінках. Також груди в неї набагато більші. Насправді, вони майже такі самі великі, як і в мене, проте в усіх інших місцях вона худорлява, а я ні. Сподіваюся, їсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

— Я можу запропонувати вам прохолодні напої? — запитує вона. — Присядьте, я щось вам принесу.

Я розумію: тут відбувається щось смішне.

— Лерою, напевно, вона божевільна, — сказала я, коли три дні тому міс Селія мені зателефонувала та попросила прийти на співбесіду, — тому що всі в місті думають, що я вкрала в міс Волтер срібло. І я впевнена, що вона теж так думає, бо телефонувала міс Волтер саме тоді, коли я була там.

— Білі люди дивні, — відповів Лерой. — Хто знає, може, стара добре про тебе відгукнулась.

Я пильно дивлюся на міс Селію Рей Фут. Ще ніколи в житті біла жінка не пропонувала мені присісти та пригостити прохолодним напоєм. Чорт, тепер навіть не знаю, чи ця дурепа взагалі планує наймати покоївку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

— Мем, може, краще спершу піти й оглянути будинок.

Вона всміхається, ніби її лаковану голову ніколи навіть не відвідувала думка показати мені будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

— О, звичайно. Проходьте туди, Максі. Спершу я покажу вам дивовижну їдальню.

— Моє ім’я Мінні.

Може, вона не глуха, та не божевільна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджується надія.

Жінка водить мене своїм химерним будинком і розмовляє, а я йду слідом. На першому поверсі десять кімнат, і в одній опудало ведмедя грізлі, який, схоже, з’їв попередню покоївку й чекає на наступну. Обсмалений прапор Конфедерації висить у рамці на стіні, а на столі стоїть старовинний срібний пістолет із вигравіюваним іменем «Генерал Конфедерації Джон Фут». Мабуть, тією штукою прапрадід Фут лякав рабів.

Ми рухаємося далі, й усе інше там таке саме, як і в будь-якому хорошому білому будинкові. До того ж, це найбільший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрізь брудна підлога та запилені килими; незлі люди, які кращого не бачили, сказали б, що килими зачовгані, але я одразу впізнаю старовину. Я працювала в декількох поважних будинках. Просто сподіваюся, що вона вже не таке село, що навіть пило­соса не має.

— Мама Джонні не дозволяє мені нічого прикрашати. Моя б воля, на стінах були би білі килими із золотим оздобленням, а не цей мотлох.

— Звідки ви? — запитую я.

— Я з… Шуґар-Дітча. — Її голос трохи падає. Шуґар-Дітч — найбільша діра у Міссісіпі, а то й у всіх Сполучених Штатах. Він знаходиться в окрузі Туніка, майже біля Мемфіса. Одного разу я бачила в газеті фотографії, на яких було зображено ті ­халупи. Навіть білі діти мали вигляд, наче вони тиждень ні­чого не їли.