— Міс Селіє, перш ніж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануєте розповісти про мене містеру Джоні?

Вона опустила очі на журнал на колінах.

— Думаю, за кілька місяців. До того часу я мушу навчитися готувати й не тільки готувати.

— Кілька — тобто два?

Вона прикушує нафарбовані губи.

— Думаю радше… чотири.

Що? Я не працюватиму чотири місяці, наче злочинець-утікач.

— Ви не зізнаєтесь йому до 1963 року? Ні, мем, до Різдва.

Вона зітхає.

— Добре. Але перед самим Різдвом.

Я рахую.

— Сто… шістнадцять днів. Ви йому скажете. Через сто шістнадцять днів.

Вона заклопотано насуплюється. Мабуть, не очікувала, що служниця так добре рахує. Нарешті погоджується:

— Гаразд.

Тоді пропоную їй перебратися до вітальні, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кімнату, де все вельми охайно. Дуже повільно відчиняю її шафу для одягу — і все так, як я і гадала: на мою голову вивалюється сорок п’ять речей. Тоді зазираю під ліжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали кілька місяців.

Кожна шухляда розвалюється, у кожному закутку повно брудного одягу та зібганих панчіх. Я знаходжу п’ятнадцять коробок із новими сорочками для містера Джоні (щоб той не здогадався, що вона не вміє прати й прасувати). Нарешті, ­піднімаю той дивний рожевий ворсистий килимок. Під ним — велика темна пляма кольору іржі. Я здригаюсь.

Того дня ми з міс Селією складаємо меню на цей тиждень, і наступного ранку я йду до крамниці. Це займає вдвічі більше часу, тому що я мушу заїхати до супермаркету для білих «Джитні Джанґл», а не до крамниці для темношкірих «Піґґлі Віґґлі», бо вирішую, що вона не захоче їсти харчі із продуктового магазинчика для темношкірих. Я її не звинувачую, бо картопля там із дюймовими вічками, а молоко майже скисло. Я приходжу на роботу, налаштувавшись довго пояснювати причини спізнення, та міс Селія, як і раніше, сидить на ліжку й усміхається, ніби це неважливо. Вона гарно одягнена, хоча нікуди не збирається. П’ять годин сидить і читає журнали. І встає тільки для того, щоби взяти склянку молока чи попісяти. Проте я ні про що не запитую. Я просто покоївка.

Прибравши кухню, йду до вітальні. Зупиняюсь у дверях і довго­ та прискіпливо розглядаю грізлі. Він має сім футів заввишки та вишкірені зуби. Його кігті довгі, закручені, відьмацькі. Біля лап лежить мисливський ніж із кістяною ручкою. Наближаюся й бачу запилюжене ворсисте хутро. А між щелепами — павутиння.

Спершу змітаю пил віником, але його так багато, що він аж у хутро набився. І літає повсюди. Тому беру ганчірку, пробую змахнути його й скрикую щоразу, коли колюча шерсть торкається моєї руки. Білі люди. Отже, я вже чистила все — від холодильників і до задів, чому ж ця леді думає, що знаю, як чистити клятого грізлі?

Беру пилосос. Він утягує весь пил за винятком декількох місць, де я пройшлася пилососом занадто сильно й грізлі трохи полисів. Але гадаю, я зробила це досить добре.

Упоравшись із ведмедем, витираю пил із модних книжок, яких ніхто не читає, протираю ґудзики на мундирі Конфедерації та срібному пістолеті. На столі в золотій рамці фото міс Селії та містера Джоні біля вівтаря, роздивившись яке ближче, розумію, що він за людина. Я сподівалася, що він товстий і коротко­ногий (якби дійшло до втечі), та він і близько не такий. Сильний, високий, дужий. І я його знаю. Господи. Це ж він зустрічався з міс Гіллі весь той час, коли я працювала в міс Волтер. Ніколи не бачилася з ним особисто, проте розгледіла достатньо, щоб упевнитись у цьому. Я тремчу, мої страхи потроюються. Бо це говорить про цього чоловіка більше, ніж будь-що інше.

О першій годині пополудні міс Селія приходить на кухню й каже, що готова до першого уроку кулінарії. Вона сідає на табуретку. На ній тісний червоний светр, червона спідниця й так багато макіяжу, що навіть повія злякалася б.

— Що ви вже вмієте готувати? — запитую я.

Вона розмірковує, наморщивши лоба.

— Можливо, просто почнімо від початку.

— Ну, має бути щось, що ви вмієте. Чого вас навчила мама?

Вона дивиться на свої ноги в панчохах і мовить:

— Я можу приготувати кукурудзяні перепічки.

Не можу втриматися від сміху.

— А що ще ви вмієте готувати, крім кукурудзяних перепічок?

— Я можу зварити картоплю. — Її голос стає ще тихішим. — І кашу. Там, де я жила, не було електрики. Але я готова вчитися. На справжній плиті.

Господи. Я ніколи не зустрічала білої людини, якій би було гірше, ніж мені, крім божевільного містера Воллі, що живе за кантонівською їдальнею та харчується котячим кормом.

— Ви щодня годували свого чоловіка мамалигою та кукурудзяними перепічками?

Міс Селія киває.

— Ви ж навчите мене добре готувати?

— Спробую, — відповідаю, хоча ніколи не вказувала білій жінці, що та мусить робити, тож вагаюся, із чого почати. Підтягую панчохи й думаю. Нарешті тицяю у слоїчок на столі.

— Ну, якщо є щось, що ви повинні знати про кулінарію, ось воно.

— Це просто смалець, чи не так?

— Ні, це не просто смалець, — пояснюю. — Це найважливіший винахід у кухні, крім хіба що майонезу.

— А що тут такого особливого — вона гидливо морщить ніс. — Свинячий жир?

— Це не свинячий жир, а рослинний. — І як можна не знати що таке «Кріско»? — Ви не маєте ні найменшого уявлення, що можливо зробити за допомогою цього слоїчка.

— Смажити? — Вона знизує плечима.

— Не лише смажити. У вас коли-небудь застрягало щось липке у волоссі, типу жуйки? — Я стукаю пальцем по бляшанці з «Кріско». — Правильно, «Кріско» допоможе. Помажте дитині попку — не знатимете попрілостей. — Кидаю три ложки на чорну пательню. — Я навіть бачила, як леді наносили його собі під очі, а чоловікам мастили потріскані п’яти.

— Погляньте, як красиво, — говорить вона. — Ніби біла глазур для торта.

— Очистити клей із цінника, змастити дверні петлі. Вимкнули світло — встромлюєте туди гніт і маєте свічку. — Я запалюю вогонь, і ми спостерігаємо, як смалець топиться на пательні. — І після всього цього я все-таки підсмажу на ньому курку.

— Гаразд, — погоджується вона, зосередившись. — Що далі?

— Вимочуємо курку в маслянці — починаю я. — Тепер змішуємо паніровку. — Я насипаю борошно, сіль, перець, паприку й дрібку кайєнського перцю у два паперові мішечки. — Так. Покладіть шматки курки в мішечок і потрусіть його.

Міс Селія кладе сирі курячі стегна в торбинку та струшує нею.

— Ось так? Як у рекламі «Шейк енд Бейк» по телику?

— Так, — кажу й беру рота на замок, бо якщо це не образа, то не знаю, на що це скидається. — Так само, як «Шейк енд Бейк».

А потім застигаю на місці. Чую звук автомобільного двигуна на дорозі. Завмираю та прислухаюся. Я бачу великі очі міс Селії: вона теж прислухається. Ми думаємо про одне й те саме: а коли це він, то де мені сховатися? Звук двигуна віддаляється. Ми обоє знову дихаємо.

— Міс Селіє, — я зціплюю зуби, — чому ви не розповісте чоловікові про мене? Гадаєте, він не здогадається, коли їжа стане смачнішою?

— Ой, я не подумала про це! Може, хай курка трохи підгорить?

Скоса зиркаю на неї. Я не палитиму курки. Вона не відпо­віла на запитання, та я незабаром витягну це з неї. Дуже обережно кладу темне м’ясо на пательню. Жир кипить, а ми стежимо, як темніють курячі стегна й ніжки. Бачу, як міс Селія мені всміхається.

— Що? Щось на моєму обличчі?

— Ні, — витискає вона, сльози навернулись їй на очі. Доторкається до моєї руки. — Я просто дуже вдячна, що ви тут.

Я витягую руку з-під її руки.

— Міс Селіє, ви маєте набагато більше приводів для вдяч­ності, ніж я.

— Я знаю. — Вона оглядає кухню, наче щось жахливе. — Я ніколи не мріяла про таке.

— Ну й хіба ви не щасливі?

— Я ще ніколи не була такою щасливою.

На цьому закінчимо. Під усім цим щастям вона не здається щасливою.