— Бачте, я маю справу з податками підприємств, але не допомагаю заповнювати податкові декларації фізичних осіб.
Я починаю нервувати. Це найбільше, що він сказав мені за три роки моєї роботи тут.
— Напевно, важко знайти роботу щоразу, коли діти підростають достатньо, щоб іти до школи.
— Щось завжди трапляється.
Він нічого на це не говорить, тому йду й витягую ростбіф.
— Ви мусите мати хороші рекомендації, змінюючи роботодавців, як у вашій ситуації.
— Так, сер.
— Я чув, ви знаєте Скітер Фелан. Давню подругу Елізабет.
Моя голова опущена.
Дуже повільно я беруся шматок за шматком нарізати м’ясо. Моє серце б’ється втричі швидше.
— Іноді вона розпитує мене про прибирання. Для статті.
— Справді? — запитує містер Ліфолт.
— Так, сер. Просто просить поради.
— Я хочу, щоб ви більше не розмовляли з цією жінкою, не те, що про прибирання, а й навіть щоб не вітались, чуєте?
— Так, сер.
— Якщо я почую, як ви двоє розмовляли, матимете купу проблем, затямили?
— Так, сер, — шепочу, міркуючи, що може бути відомо цьому чоловікові.
Містер Ліфолт знову бере свою газету.
— Зробіть із цим м’ясом сендвіч. Покладіть трохи майонезу. І не пересмажте, я не хочу, щоб воно було сухе.
Того вечора ми з Мінні сидимо за кухонним столом. Мої руки почали тремтіти ще вдень і досі не перестали.
— Цей потворний білий дурень, — цідить Мінні.
— Хотілося б мені знати, про що він думає.
Чути стукіт у двері з чорного входу, і ми з Мінні зиркаємо одна на одну. Лиш одна людина так стукає у мої двері, усі інші просто заходять. Я відчиняю й бачу там міс Скітер.
— Мінні тут, — шепочу я, тому що коли заходиш до кімнати, де є Мінні, завжди краще бути попередженим.
Я рада, що вона з’явилась. Мені так багато треба їй повідомити, що навіть вагаюся, з чого почати. Але дивно бачити щось схоже на усмішку на обличчі міс Скітер. Здається, вона ще не говорила з міс Гіллі.
— Привіт, Мінні, — озивається вона, коли вступає досередини.
Мінні тупиться у вікно.
— Вітаю, міс Скітер.
Не встигла я й рота розтулити, а міс Скітер сіла й одразу ж до справи.
— У мене з’явилося кілька ідей, поки я була у від’їзді. Ейбілін, гадаю, нам слід почати з твого розділу. — Вона дістає із червоної сумки кілька аркушів. — А потім від оповіді Ловінії ми перейдемо до історії Фей Бель, оскільки нам не потрібно пускати три сумні розповіді поспіль. Середину ми впорядкуємо пізніше, але Мінні, я вважаю, що твій розділ повинен обов’язково бути завершальним.
— Міс Скітер, я маю дещо розповісти вам, — уставляю я.
Ми з Мінні дивимось одна на одну.
— Я вже йду, — оголошує Мінні, насупившись, ніби на стільчику важко всидіти. Вона прямує до дверей, але дорогою торкається плеча міс Скітер, дуже швидко, дивлячись уперед, наче вона цього не робила. Потім вона йде.
— Вас трохи не було у місті, міс Скітер. — Тру рукою потилицю.
Потім розповідаю їй, як міс Гіллі витягла той буклет і показала його міс Ліфолт. І тільки Богу відомо, кому ще вона передавала його в місті до цього часу. Міс Скітер киває й запевняє:
— Я впораюся з Гіллі. Це не стосуватиметься тебе чи інших служниць, чи книжки взагалі.
А потім я викладаю їй, що наказував містер Ліфолт, як він пояснив, що мені більше не слід розмовляти з нею про господарські справи. Я не хочу казати їй цього, але вона однаково почує, тож хочу, щоб вона почула це від мене. Вона уважно слухає й ставить кілька запитань. Коли відповідаю, вона говорить:
— Ралі, він просто багато балакає. Мені треба бути надзвичайно обережною, коли піду до Елізабет. Я більше на заходитиму на кухню.
Можу визнати, що те, що відбулося, не дуже вразило її. Проблеми з подругами. Наш ризик. Я розповідаю їй, що міс Гіллі погрожувала змусити її страждати за допомогою Ліги. Я кажу їй, що її викинули з бридж-клубу. Кажу, що міс Гіллі збирається розповісти про все містерові Стюарту, якщо в нього з’являться якісь наміри поновити стосунки з нею.
Скітер відводить погляд, силкується усміхатись.
— Мені до цього всього байдуже.
Її вдавана усмішка ранить моє серце. Тому що не байдуже всім. Чорні, білі, ми всі глибоко в цьому.
— Я лише… Краще, щоб ви почули це від мене, а не в місті, — додаю. — Отже, ви знаєте, що на вас чекає. Тому вам слід бути дуже обережними.
Вона кусає губу, киває.
— Дякую, Ейбілін.
Розділ 23
Літо прокотилося, немов асфальтовий каток. Усі темношкірі в Джексоні сиділи біля телевізорів, хто біля якого, і слухали, як Мартін Лютер Кінг виступав у столиці, говорив нам про свою мрію. Я дивилася в цокольному приміщенні церкви. Наш преподобний Джонсон поїхав на марш протесту, і я намагалася розгледіти його обличчя в натовпі. Повірити не могла, що там зібралося так багато люду: двісті п’ятдесят тисяч. І найцікавіше, що шістдесят тисяч із них — білі.
— Міссісіпі й увесь інший світ — зовсім різні речі, — пояснює наш пастор, і ми всі киваємо, бо хіба ж це не так?
Приходить вересень, і в Бірмінгемі злітає у повітря церква з чотирма маленькими чорношкірими дівчатками. Це швидко стирає усмішки з наших облич. Боже мій, як же ми ридали, і здавалося, що життя зупинилось. Але ні.
Щоразу, коли бачу міс Скітер, помічаю, що вона на очах худне й стає більш наляканою. Вона намагається всміхатися, наче їй зовсім не сумно, що в неї більше немає подруг.
У жовтні міс Гіллі сидить за обіднім столом у міс Ліфолт.
На останньому місяці міс Ліфолт уже навіть зосередитися неспроможна. У міс Гіллі на шиї пишне хутро, хоча на вулиці шістдесят градусів. Її мізинчик стирчить, коли вона тримає чайну склянку.
— Скітер думала, що це розумно з її боку завалити унітазами моє подвір’я, — торочить вона. — Нічого, вони нам знадобилися. Ми вже встановили три штуки в гаражах і сараях людей. Навіть Вільям визнав, що це як подарунок із неба.
Я не розповідатиму міс Скітер про це. Склалося так, що, зрештою, вона допомогла справі, проти якої боролась. Одначе виявилося, що моя думка ролі не відіграє, бо міс Гіллі говорить:
— Учора ввечері я вирішила написати їй листа з подякою. Написала їй, як вона посприяла начебто швидшій реалізації цього проекту.
Міс Ліфолт така заклопотана пошиттям одягу для майбутнього малюка, що ми з Мей Моблі тепер щохвилини разом. Крихітка вже занадто велика, щоб носити її на руках, чи, може, то я надто розрослась. Але однаково намагаюся частіше її обіймати.
— Ходімо, розповіси мені таємну історію, — шепоче вона, щиро всміхаючись. Вона завжди хоче таємну історію, щойно приходжу. Я сама складаю ці історії.
Але тут з’являється міс Ліфолт, із сумочкою на плечі, готова до виходу.
— Мей Моблі, я йду. Підійди та обійми маму.
Мей Моблі не рухається з місця.
Міс Ліфолт, вона стоїть, упершись руками в боки, й чекає на свою солоденьку.
— Іди, Мей Моблі, — шепочу я. Підштовхую її, і вона біжить, міцно, майже відчайдушно обіймає маму, але міс Ліфолт, та вже порпається в сумочці й вивертається з обіймів. Здається, це засмучує Мей Моблі не так, як колись, і саме тому мені так важко.
— Ну ж бо, Ейбі, — підганяє мене Мей Моблі, коли її мама виходить. — Час для моєї історії.
Ми йдемо до її кімнати, де із задоволенням проводимо час. Я вмощуюсь у велике крісло, а вона видирається мені на коліна, усміхається, трохи підстрибує.
— Розкажи, розкажи про коричневу обгортку. І про подарунок. — Вона така збуджена, вовтузиться. Зістрибує на підлогу, трохи крутиться, заспокоюється. Потім знову вишкрябується на мене.
Це її улюблена історія, бо коли я її розповідаю, Крихітка отримує два подарунки. У коричневий обгортковий пакет із крамниці «Пігглі Вігглі» я загортаю якусь дрібничку, наприклад, цукерку. А в білий папір із аптеки «Коул Драґ Стор» — іще одну цукерку. Поки вона так серйозно розгортає цукерки, оповідаю історію про важливість не кольору обгортки, а його вмісту.