Ми з друзями отримуємо задоволення від різних речей. Елізабет сидить за своєю швейною машинкою, силкуючись, щоб її життя скидалося на таке саме безпроблемне, як у каталогах. Моє минає за друкарською машинкою, за написанням важливих речей, про які мені ніколи не вистачить духу розказати вголос. А життя Гіллі — за трибуною, з якої вона розповідає шістдесятьом п’ятьом жінкам, що три консерви на людину недостатньо, щоб нагодувати всіх НГДА. Нужденних голодних дітей Африки тобто. Хоча Мері Джолайн Волкер вважає, що трьох достатньо.

— І до того ж, це дорого, перевозити всі ці банки через півсвіту до Ефіопії? — запитує Мері Джолайн. — Чи не раціональніше просто надіслати їм чек?

Збори офіційно ще не почались, але Гіллі вже за трибуною. У її очах шалений блиск. Час зібрання незвичний. Це позачергова пообідня сесія, скликана Гіллі. У червні багато членів збираються поїхати з міста в літню відпустку. Потім, у липні, Гіллі їде на три тижні у свою щорічну подорож на узбережжя. Їй тяжко навіть уявити, як усе місто обійдеться без неї тут.

Гіллі закочує очі.

— Ти не можеш дати цим племенам гроші, Мері Джолайн. У пустелі Оґаден немає крамниці «Джитні». І хтозна, чи вони взагалі годують цим своїх дітей? Вони, ймовірніше, підуть до місцевого намету вуду й зроблять сатанинське тату на наші гроші.

— Гаразд, — збліднувши, поступається Мері Джолайн, із зазомбованим виглядом. — Гадаю, тобі краще знати.

Отакий вражаючий ефект Гіллі справляє на людей. Це й робить її таким успішним президентом Ліги.

Проштовхуюся через переповнену людьми кімнату, відчуваючи на собі тепло загальної уваги, наче на мене падає промінь світла. Кімната заповнена панянками приблизно мого віку, які поїдають тістечка, п’ють содову, курять. Окремі перешіптуються, зиркаючи у мій бік.

— Скітер, — гукає Ліза Преслі, коли я проходжу повз кавоварку, — я чула, ти була в «Роберт Е. Лі» кілька тижнів тому?

— Це правда? Ти справді зустрічаєшся зі Сюартом Вітвортом? — запитує Френсіс Ґрінбов.

Здебільшого запитання не такі вже й злісні, несхожі на питання Сьюзі у бібліотеці. Все ж я знизую плечима, намагаючись не помічати те, що як розпитують звичайну дівчину, це інформація, а як Скітер Фелан — то новина.

Одначе це правда. Я зустрічаюся зі Стюартом Вітвортом уже три тижні. Двічі ми сиділи в «Роберт Е Лі» (якщо враховувати те провальне побачення) й ще тричі у мене на терасі перед його від’їздом до Віксбурга. Мій батько навіть затримався після восьмої, щоб поспілкуватися з ним.

— Добраніч, синку. Перекажи сенаторові, що ми справді схвалюємо його виступ проти проекту закону про податки з фер­мерів. Мама розривається між суперечливими почуттями, що я можу все зіпсувати й що мені таки подобаються чоловіки.

Білий прожектор дива освітлює мене, коли я пробираюся до Гіллі. Дівчата всміхаються та кивають мені.

— Коли ви знову зустрічаєтесь? — Тепер Елізабет мне хустинку, очі в неї широко розплющені, ніби вона щойно стала свідком автокатастрофи. — Він сказав?

— Завтра ввечері. Як тільки він зможе приїхати.

— Чудово.

Усмішка Гіллі нагадує самовдоволену усмішку товстенького малюка на вітрині кафе з морозивом. Ґудзик на її червоному костюмі ледь тримається.

— Ми зробимо це подвійним побаченням.

Я не відповідаю. Не хочу, щоб Гіллі та Вільям приходили. Я хочу просто посидіти зі Стюартом, щоб він дивився на мене, лише на мене.

Двічі, коли ми були самі, він прибирав моє волосся, коли воно спадало мені на очі. Він не робитиме цього, коли вони будуть із нами.

— Вільям зателефонує Стюартові сьогодні. А ходімо в кіно.

— Добре, — зітхаю я.

— Я просто вмираю, так кортить глянути «Цей божевільний, божевільний, божевільний світ». Хіба це не буде весело, — говорить Гіллі. — Ти і я, Вільям і Стюарт.

Мені здається підозрілим те, як вона розставила імена. Ніби суть полягала в тому, що разом будуть Вільям і Стюарт, а не ми зі Стюартом. Знаю, що буваю параноїчкою. Та зараз усе змушує мене бути обережною. Два вечори перед цим, тільки-но я перетнула міст до району темношкірих, мене зупинив поліцейський. Він посвітив ліхтарем у вантажівку, посвітив на сумку. Попросив мої водійські права й поцікавився, куди я їду.

— Я везу чек своїй служниці… Константін. Забула їй за­платити.

Інший коп підтягнувся, підійшов до вікна.

— Чому ви мене зупинили? — запитала я (мій голос звучав на десять тонів вище). — Щось сталось?

Моє серце вистрибувало з грудей. Що, як вони перевірять сумку?

— Якісь янкі хуліганять. Ми їх спіймаємо, мем, — пояснив він, постукуючи своєю палицею. — Робіть свої справи та повертайтесь назад за міст.

На вулиці Ейбілін я навіть припаркувалася подалі від будинку. Пішла до задніх дверей замість того, щоб зайти через передні. Першу годину мною так тіпало, що ледве могла читати запитання, які написала для Мінні.

Гіллі вдаряє молоточком, оголошуючи п’ятихвилинну готовність. Я проходжу до свого крісла, беру сумку на коліна. Порпаючись усередині, раптом натрапляю на брошуру Джима Кроу, вкрадену у бібліотеці. Загалом у моїй сумці вся проведена нами робота — розмови з Ейбілін і Мінні, нариси книжки, список потенційних служниць, мій різкий коментар ініціативи Гіллі щодо туалету — все, що я не можу залишити вдома, бо боюся, що мама нишпоритиме в моїх речах. Я тримаю це все у задньому відділенні на застібці. Воно надто виділяється.

— Скітер, ці поплінові брюки просто чарівні, чому я їх не бачила раніше? — каже Керролл Рінґер, яка сидить через кілька крісел від мене, я дивлюсь і всміхаюсь, а сама думаю: «Тому що я б не насмілилась одягнути старий одяг на збори, і ти теж». Запитання щодо одягу дратують мене після стількох років маминого цькування.

Відчуваю руку на своєму плечі й, повернувшись, бачу, як Гіллі тицяє пальцем у мою сумку, просто у брошуру.

— У тебе є записи для вісника на наступний тиждень? Це вони? — Я навіть незчулась, як вона підійшла.

— Ні, стривай! — вигукую та заштовхую брошуру назад поміж свої папери. — Мені треба… дещо виправити. Я принесу їх тобі трохи пізніше.

Глибоко вдихаю.

За трибуною Гіллі кидає погляд на свій годинник, граючись молоточком, ніби просто вмирає від нетерпіння вдарити ним. Швидко кладу свою сумку під стілець. Нарешті збори починаються.

Я записую новини з фонду НГДА — хто в «чорному» списку, хто ще не приніс консерви. На календарі подій іще багато зборів комітету й дитячих свят, і я кручусь на своєму дерев’яному стільці з надією, що збори незабаром закінчаться. Мушу повернути мамі машину до третьої.

До кінця ще не якихось чверть, а добрі півгодини чи година, та я вибігаю із задушливої кімнати до свого «кадилака». Мене внесуть до «чорного списку» за те, що раніше пішла, проте, Господи Боже, що гірше — гнів мами чи гнів Гіллі?

Заходжу в дім на п’ять хвилин раніше, наспівуючи «Покохай мене» та розмірковуючи, що мені слід піти купити таку саму коротку спідницю, в якій сьогодні була Дженні Фоуші. Вона згадувала, що придбала її у Нью-Йорку, у магазині «Берґдорф Ґудмен». Мама мене вб’є, якщо в суботу перед побаченням зі Стюартом я вийду в спідниці до колін.

— Мамо, я вдома, — гукаю з коридору.

Я беру з холодильника кока-колу, зітхаю й усміхаюсь, почуваючись сильною та щасливою.

Я прямую до вхідних дверей по свою сумку, готова попрацювати з розповідями Мінні. Гадаю, що їй кортить поговорити про Селію Фут, але вона завжди зупи­няється через хвилину й змінює тему. Дзвонить телефон, і я піднімаю слухавку, проте це до Паскаґули. Я записую повідомлення для неї від Юл Мей, служ­ниці Гіллі.

— Привіт, Юл Мей, — вітаюсь я, з думками про те, яке це все-таки маленьке місто. — Я перекажу їй, коли вона повернеться. — Я на хвилину звішуюся через перило — як би мені хотілося, щоб Константін була тут, як би хотілося розповісти їй про все, що зі мною відбулося протягом дня.

Зітхаючи, допиваю свою кока-колу, а потім іду до вхідних дверей по свою сумку. Її там немає. Я йду на вулицю поглянути у машині, проте там її теж нема. Злегка нервую, замислююсь і йду сходами нагору — рум’янець на моїх щоках поступово змінюється жовтизною. Хіба я вже піднімалася до себе? Ни­шпорю у своїй кімнаті, проте сумки ніде немає. Зрештою стою посеред своєї тихої спальні, хребтом відчуваю, як повільно підкрадається мороз паніки. Сумка… У ній же все.