Крім неприязні до білих, Мінні полюбляє теревенити про їжу.

— Розумієте, спочатку я кладу зелений горошок, потім берусь за відбивні, м-м-м, знаєте, я люблю їх гарячими, тільки з пательні.

Одного разу, просто посеред фрази «…у мене біла дитина в одній руці, а зелений горошок в іншій», вона зупиняється. Постукує ногою.

— Половина цього всього взагалі не стосується прав темно­шкірих. Нічого, крім господарських справ. — Вона змірює ме­не поглядом згори вниз. — Мені це скидається на розповідь про життя.

Олівець завмирає у моїй руці. Вона каже правду. Усвідомлюю, що це те, чого я прагнула.

— Сподіваюсь, що так, — відповідаю їй.

Вона підводиться й кидає мені, що для хвилювань у неї є набагато важливіші справи, ніж якісь мої сподівання.

Наступного вечора я працюю у своїй кімнаті нагорі, вистукуючи клавішами по «Короні». Раптом чую, як мама біжить сходами. Через дві секунди вона у моїй кімнаті.

— Євгеніє! — шепоче.

Я швидко встаю, ледве не перекинувши стілець і намагаючись заховати аркуш, що стирчить із друкарської машинки.

— Так, мамо.

— Тепер не панікуй, але там чоловік, дуже високий чоловік, унизу, хоче зустрітись із тобою.

— Хто?

— Відрекомендувався Стюартом Вітвортом.

— Що?

— Він сказав, що нещодавно ви якось провели вечір разом, але як таке може бути, що я нічого не знала…

— О Боже!

— Не згадуй ім’я Бога намарно, Євгеніє Фелан. Просто трохи підмалюй губи.

— Повір, мамо, — запевняю я, таки підмальовуючи губи. — Ісусові він теж би не сподобався.

Розчісую волосся, бо знаю, що на вигляд воно жахливе. Я навіть витираю чорнило від друкарської машинки з рук і ліктів. Але не перевдягатимусь, не для нього.

Мама скептично оглядає мої джинси й татову стару білу сорочку на ґудзиках.

— Він із Ґрінвудських Вітвортів чи з Натчез?

— Він син сенатора штату.

Мамина щелепа падає так низько, що вдаряється об перлове намисто. Я спускаюсь вниз сходами, повз галерею наших ди­тячих портретів.

На стіні фото Карлтона, останні з яких зроблено кілька днів тому. На моїх фото я лише до дванадцяти років.

— Мамо, залишиш нас на трішки наодинці.

Я стежу, як вона повільно йде до своєї кімнати, дивлячись через плече, аж поки не зникає.

Виходжу на терасу, і ось він. Через три місяці після нашої зустрічі Стюарт Вітворт власною персоною стоїть на терасі у штанах кольору хакі, синьому пальті та червоній краватці, мовби готовий до недільного обіду.

Наволоч.

— Що привело вас сюди? — запитую я. Не сміючись. Я не всміхаюсь до нього.

— Я лише… Просто захотів зайти.

— Що ж. Принести вам щось випити? — запитую. — Чи, може, принести вам цілу пляшку «Олд Кентукі»?

Він насуплюється. Його ніс і чоло стають рожевими, ніби від перебування на сонці.

— Дивіться. Знаю, це було… дуже давно, але я прийшов сюди, щоб вибачитись.

— Хто послав вас? Гіллі? Вільям?

На нашій терасі вісім крісел-гойдалок. Але на жодне з них я не пропоную йому присісти.

Він відводить погляд на захід, на бавовняне поле, де сонце позолочує ґрунт. Ховає свої руки до передніх кишень, як двана­дцятирічний хлопчисько.

— Я визнаю, що був… грубим того вечора, і я багато про це думав, і…

Усміхаюсь. Я збентежена тим, що він прийшов сюди та змушує мене ще раз пережити це.

— Зрозумійте, — доводить він, — я десять разів казав Гіллі, що неготовий іти на побачення. Я навіть близько не був го­товий…

Скрегочу зубами. Не можу повірити, та на моїх очах теп­лі сльози; місяці минули після побачення. Проте пам’ятаю, як жалюгідно почувалась у той вечір, як абсурдно все було сплановано.

— Тоді чому ви приперлись?

— Не знаю. — Він хитає головою. — Вам же відомо, якою може бути Гіллі.

Я стою там, чекаючи, поки він пояснить, чому прийшов. Він проводить рукою по світло-каштановому волоссю. Воно грубе, майже як дріт. У нього втомлений вигляд.

Відводжу погляд, тому що він милий, на вигляд, як хлопчина-підліток, а я не хочу зараз про це думати. Я хочу, щоб він пішов, не хочу переживати цей жах іще раз. Але видаю інше:

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «неготовий»?

— Просто неготовий. Не після того, що сталось.

Дивлюся на нього пильним поглядом.

— Вам треба, щоб я вгадувала?

— Я та Патрісія ван Девендер. Ми заручились минулого року й потім… Я гадав, ви знаєте.

Він сідає у крісло-гойдалку. Я продовжую стояти. Але й не пропоную йому піти.

— Що, вона втекла з кимось іншим?

— Влучили. — Він опускає голову на руки, нерозбірливо бурмоче: — Це було би просто святом порівняно з тим, що трапилось насправді.

Я мовчу, хоча ледве стримуюся, щоб не сказати, що він на це заслужив: у нього такий нещасний вигляд. Тепер, коли випарувався бурбон, а разом із ним ті грубощі, мені стає цікаво, чи він постійно такий жалюгідний.

— Ми зустрічалися з п’ятнадцяти років. Ви знаєте, як це буває, коли ти так довго з однією людиною.

Не знаю, чому я раптом зізнаюся, хіба що просто не маю чого втрачати.

— Взагалі-то не знаю, — заперечую. — Я ніколи ні з ким не зустрічалась.

Він дивиться на мене, ніби сміючись.

— Ну, так і має бути.

— Як? — я очікую на щось неприємне, згадуючи зауваги про добриво й трактор.

— Ви… інша. Я ніколи не зустрічав когось, хто б говорив те, що думає. У будь-якому разі не дівчат.

— Повірте мені, за бажання я могла б сказати набагато більше.

Він лише зітхає.

— Коли я побачив ваше обличчя, там біля вантажівки… Я не такий, повірте. Я не такий кретин.

Я спантеличено відводжу погляд убік. До мене якраз починає доходити те, що, говорячи про мою неповторність, він, можливо, не мав на увазі, що я ненормально висока. Можливо, він говорив у доброму сенсі.

— Я прийшов запитати, чи не бажаєте піти зі мною повечеряти. Ми могли б поспілкуватися, — пропонує він і встає. — Могли б… я не знаю, почути одне одного цього разу.

Стою шокована. Його сині ясні очі дивляться на мене так, ніби моя відповідь може справді щось означати для нього. Глибоко вдихаю з наміром відповісти «так» — чому мені відмовлятись. Він кусає свою нижню губу, чекаючи.

А потім згадую, як він поводився зі мною, ніби я ніхто. Напився, як стерво, тільки щоб не спілкуватись. Згадую, як сказав, що від мене пахло добривами. Мені знадобилося три місяці, щоб припинити думати про це.

— Ні, дякую. Мені годі й уявити щось гірше, ніж таку зустріч.

Він киває, туплячись у підлогу. Потім спускається з тераси сходами.

— Вибачте, — говорить він біля відчинених дверцят своєї машини. — Це те, що я прийшов сказати й, гадаю, сказав.

Стою на терасі, слухаючи порожні звуки вечора, гравій шурхотить під Стюартовими ногами, собаки нишпорять у ранніх сутінках. На секунду згадую Чарльза Ґрея, мій єдиний у житті поцілунок із ним. Як я відскочила, вирішивши, що поцілунок був не для мене.

Стюарт сідає в машину, дверцята замикаються. Він кладе свою руку так, що його лікоть стирчить із вікна. Але він усе ще не піднімає очей.

— Зачекайте хвилинку, — гукаю я йому навздогін. — Я візь­му светр.

Ніхто не розповідає нам, дівчатам, які не ходять на побачення, що спогади можуть бути такими самими приємними, як і власне події. Мама піднімається на третій поверх і стоїть над моїм ліжком, але я вдаю, що все ще сплю. Я просто хочу насолодитись цим уповні.

Учора ми поїхали на вечерю до «Роберт Е. Лі». Я одягнула свій синій светр і вузьку білу спідницю. Я навіть дозволила мамі причесати мене, щоб та припинила нервувати й надавати мені заплутані інструкції.

— І не забувай усміхатися. Чоловіки не люблять дівчат, які весь вечір сидять із кислою міною. І не сиди, як якась індійська скво, схрестивши свої…

— Зачекай, потрібно схрестити ноги чи тільки щико…

— Щиколотки. Ти що, забула все з уроків етикету місіс Реймерс? Просто не зупиняйся та розмовляй, говори, що ходиш до церкви щонеділі, і, що б ти не робила, не хрумкай шматочками льоду за столом, це жахливо. О, і якщо виникне пауза, розкажи йому про нашого двоюрідного кузена, який є членом міської ради в Косіаско.