— Стривайте, — зупиняю я. — Я написала «широким зелепим». — Дмухаю на друкарське чорнило, передруковую. — Доб­ре, продовжуйте.

— Коли через півроку його мама померла, — читає вона, — від хвороби легень, мене залишили доглядати за Елтоном, поки сім’я не переїхала до Мемфіса. Я любила цього хлопчика, і він любив мене, саме тоді я зрозуміла, що можу навчити малюка впевненості в собі.

Я не хотіла образити Ейбілін, коли вона розповіла мені про свою ідею. Я намагалася переконати її відмовитись від неї, телефоном.

— Писати не так просто. І у вас не буде на це часу, Ейбілін, ви працюєте весь день.

— Це не дуже відрізнятиметься від того, як я пишу свої молитви щовечора.

Це була перша цікава подробиця, яку вона відкрила мені про себе відтоді, як ми почали нашу справу, тому я швидко схопила блокнот для записів із шафки.

— Тобто ви не промовляєте свої молитви?

— Я нікому не говорила про це раніше. Навіть Мінні. Гадаю, я можу краще висловити свою думку, коли її записую.

— То саме цим ви займаєтесь у вихідні? — запитала я. — У вільний час?

Мені сподобалась ідея зобразити її життя поза роботою, не в полі зору Елізабет Ліфолт.

— О ні, що ви, я пишу годину, іноді дві щодня. Здебільшого про слабких, хворих людей у цьому місті.

Я була вражена. Це більше, ніж іноді пишу я. Я сказала їй, що ми спробуємо працювати так просто, щоб продовжити справу.

Ейбілін переводить подих, робить ковток коли та продов­жує читати.

Вона згадує свою першу роботу: коли їй було тринадцять, вона чистила срібний набір із візерунком «Франсиск Перший» у маєтку губернатора. Вона читає, як у свій перший день припустилася помилки у списку з кількістю предметів (щоб знати, чи нічого не вкрадено).

— Я прийшла додому того ранку, після того, як мене ви­гнали, й стояла на вулиці у своїх нових робочих черевиках. Черевиках, за які моя мама віддала стільки, що вистачило б оплатити місячний рахунок за світло. Гадаю, тоді я зрозуміла, що таке сором і якого він кольору. Не чорного, як бруд, як я завжди гадала. Сором має колір нової уніформи — білосніжної, без плям чи робочого бруду, на яку твоя мама заробляла гроші, прасуючи всю ніч.

Ейбілін піднімає очі, щоб побачити, що я думаю. Припиняю друкувати. Я сподівалася почути милі, глянцеві історії. А тепер усвідомлюю, що можу отримати більше, ніж ми домовлялись. Вона читає далі.

— …Я сортувала гардероб і не встигла отямитись, як маленькому білому хлопчику відрізав пальці віконний вентилятор, який я просила зняти разів із десять. Ніколи не бачила так багато крові, що витікала з когось. Я швидко вхопила хлопця, вхопила його чотири пальці. Завезла його до лікарні для темно­шкірих, бо я не знала, де знаходиться лікарня для білих. Але коли я приїхала туди, темношкірий чоловік зупинив мене та запитав: «Цей хлопець білий?»

Клавіші на машинці клацають, як град об дах. Ейбілін читає швидше, і я вже не звертаю уваги на свої помилки, зупиняючи її лише для того, щоб уставити інший аркуш. Щовісім секунд пересуваю каретку в бік.

— І я кажу: «Так, сер», а він каже: «Це його білі пальці?» Я кажу: «Так, сер», і він відповідає: «Добре, вам краще сказати, що він світлошкірий негр, тому що темношкірий лікар не оперуватиме білого хлопця в лікарні для чорних». А потім білий поліцейський хапає мене й каже: «А тепер слухай сюди…»

Вона зупиняється. Піднімає очі. Стукіт клавіш стихає.

— Що? Поліцейський каже: «А тепер слухай сюди» і що?

— Ну, це все, що я записала. Треба було поспішати на автобус сьогодні вранці.

Повертаю каретку, друкарська машинка дзвенить. Ми з Ейбілін дивимось одна одній просто в очі. Я думаю, що все мо­же вдатись.

Розділ 12

Упродовж наступних двох тижнів я щовечора говорю мамі, що йду годувати голодних до Кантонської Пресвітеріанської церкви, де, на щастя, ми не знаємо жодної душі. Звісно, вона б хотіла, щоб я ходила до Першої Пресвітеріанської церкви, та мама не з тих, хто має щось проти християнських справ, і схвально киває, нагадуючи мені заодно, що після всього слід ретельно помити руки з милом.

Година за годиною Ейбілін на кухні читає свої записи і я друкую. Деталі стають об’ємними. Обличчя дітей набувають чіткіших обрисів. Спочатку мене розчарувало, що Ейбілін виконує більшість письмової роботи, а я лише редагую. Але якщо це сподобається міс Стайн, я писатиму історії інших домробітниць і роботи буде більше, ніж достатньо. Якщо їй сподобається… Я ловлю себе на думці, що прокручую це у своїй голові знову й знову, сподіваючись, що так і станеться.

Записи Ейбілін зрозумілі, чесні. Я кажу їй про це.

— А для кого я пишу? — Вона посміюється. — Бога не обманеш.

Ще до мого народження вона близько тижня збирала бавовну в Лонґліфі, на фермі моїх батьків. Якось вона почала розмову про Константін, без будь-якого прохання з мого боку.

— Боже, як же Константін співала. Як чистий ангел посеред церкви. У всіх, хто слухав її чарівний голос, були мурашки по шкірі. А після того, як вона мусила віддати своє дитя, вона більше не могла співати.

Вона зупиняється. Дивиться на мене. Говорить:

— Неважливо.

Я вирішую не тиснути на неї. Я хочу почути все, що вона знає про Константін, але я почекаю, доки ми закінчимо її інтерв’ю. Я не хочу, щоби щось стало між нами тепер.

— Щось чути від Мінні? — запитую я. — Якщо це сподобається міс Стайн, — практично повторюю знайомі слова, — я хочу бути готовою до наступних інтерв’ю.

Ейбілін хитає головою.

— Я запитувала Мінні тричі, і вона відповіла, що не братиме в цьому участі. Гадаю, час їй повірити.

Я намагаюся не виявляти свого занепокоєння.

— Може, ми могли б запитати інших? Побачити, чи їм це ­цікаво?

Без сумніву Ейбілін більше пощастить переконати когось, ніж мені.

Ейбілін киває.

— У мене є дехто, кого можна запитати. Як ви думаєте, скільки часу потрібно цій леді, щоб повідомити вам, чи їй це по­добається?

Я знизую плечима.

— Не знаю. Якщо надішлемо лист наступного тижня, припускаю, що почуємо від неї до середини лютого. Але я в цьому не впевнена.

Ейбілін стискає губи, дивиться у свої записи. Помічаю те, чого раніше не зауважувала. Очікування, відблиск хвилювання. Я була так поглинута собою, що мені й на гадку не спадало, що Ейбілін так само налякана, як і я, що якийсь редактор у Нью-Йорку прочитає її історію. Усміхаюсь і глибоко вдихаю, моя віра зростає.

Під час нашої п’ятої зустрічі Ейбілін читає мені про день, коли помер Трілор. Вона читає, як старші білі робітники кинули його покалічене тіло на причіп пікапа.

— А потім вони викинули його біля лікарні для темношкірих. Так розповіла мені медсестра, що стояла на вулиці. Білі просто викотили його з кузова вантажівки й поїхали собі.

Ейбілін не плаче, лише затихає на певний час, і поки я туплюсь у друкарську машинку, вона розглядає потерту керамічну плитку.

Під час шостої зустрічі Ейбілін починає:

— Я пішла працювати до міс Ліфолт 1960 року. Коли Мей Моблі було два місяці, — і я відчуваю, що пройшла через важку браму довіри. Вона описує облаштування вбиральні в гаражі, додає, що рада, що вона там є. Це краще, ніж слухати нарікання Гіллі на те, що доводиться користуватися одним туалетом зі служницею. Вона нагадує мені, що я колись сказала, що темно­шкірі надто часто відвідують церкву. Вона це запам’ятала. Я скулююся, міркуючи, що ще я могла наговорити, навіть не підозрюючи, що прислуга почує та зверне увагу.

Одного вечора вона почала:

— Я тут подумала…. — а потім зупинилась.

Підводжу очі від машинки, чекаю. Після того, як Ейбілін знудило, я зрозуміла, що їй просто треба дати час.

— Я думаю, мені треба щось почитати. Це б допомогло мені з моїми записами.

— Ви можете піти до Державної Громадської Бібліотеки. У них цілий відділ, присвячений південним авторам. Фолкнер, Юдора Велті…

Ейбілін стримано покашлює.

— Ви ж знаєте, що темношкірих не пускають до цієї бібліотеки.