Знімаю наволочки. По них вугільно-чорні плямки-метелики від туші міс Селії. Напихаю в наволочку одяг із підлоги, щоб легше було нести. Беру із жовтої отоманки складені штани містера Джонні.
— От як я маю зрозуміти, чисті вони чи брудні?
Кидаю їх до мішка. Мій девіз у прибиранні: якщо сумніваєшся — пери.
Перетягую сумку ближче до письмового стола. Синець на стегні пече, коли я нахиляюся, щоб підняти пару шовкових панчіх міс Селії.
— Ви хто?
Я впускаю мішок. Повільно відступаю, поки не впираюся сідницями у стіл. Він стоїть у дверях, очі примружені. Дуже повільно переводжу погляд на сокиру в його руці.
Боже. До ванної я не встигну, бо він занадто близько, забіжить до ванної зі мною. І в двері повз нього не проскочу, хіба що штовхну його, його — чоловіка із сокирою. Я в такій паніці, що в голові гупає. Я в пастці. Містер Джонні дивиться на мене. Погойдує сокирою. Нахилив голову та всміхається.
Я роблю єдино можливе. Насупившись грізніше та випнувши губи, кричу:
— Вам із сокирою краще вступитися з моєї дороги!
Містер Джонні кидає погляд на сокиру (схоже, він забув про неї). Потім знову на мене. Якусь мить дивимось одне на одного. Я не рухаюсь, не дихаю.
Він глипає скоса на мішок, щоб побачити, що я вкрала. Штанина його хакі стирчить зверху.
— Послухайте, — кажу я, і на очах виступають сльози. — Містер Джонні, я говорила міс Селії розповісти вам про мене. Певно, тисячу разів просила…
А він просто регоче. Хитає головою. Думає, що кумедно буде порубати мене.
— Послухайте мене! Я говорила їй…
А він і далі сміється.
— Заспокойтеся, дівчино. Я не чіпатиму вас, — запевняє. — Ви мене ошелешили, от і все.
Задихаючись, починаю рухатися до ванної. Він і досі тримає сокиру, злегка нею погойдуючи.
— То все-таки, яке ваше ім’я?
— Мінні, — шепочу. Мені ще залишилося п’ять футів.
— Як давно ви приходите, Мінні?
— Нещодавно, — мотаю головою.
— Як давно?
— Кілька… тижнів, — видушую із себе. Кусаю себе за губу. Три місяці.
Він хитає головою.
— Думаю, це було набагато довше.
Дивлюся на двері до ванної. Що допоможе ховатися там, якщо двері не замикаються? Якщо в нього сокира, щоб порубати їх.
— Присягаюся вам, я не серджуся, — запевняє він.
— А що то за сокира? — запитую я, зціпивши зуби.
Він закочує очі, потім кладе її на підлогу, відсуває ногою вбік.
— Ходімо, порозмовляємо на кухні.
Він розвертається та йде. Поглядаю на сокиру, міркуючи, чи не прихопити мені її із собою. Але сам її вигляд лякає мене. Заштовхую сокиру під ліжко та прямую за ним.
На кухні я намагаюся триматися ближче до чорного ходу, перевіряю клямку, щоб переконатися, що двері не замкнено.
— Мінні, присягаюся. Добре, що ви тут, — каже він.
Заглядаю йому в очі, намагаючись зрозуміти, чи не бреше. Він високий чоловік, щонайменше шість футів і два дюйми. Хоч і з невеликим черевцем, але на вигляд здоровезний.
— Гадаю, ви мене звільните.
— Звільню? — сміється він. — Та ви найкращий кухар, якого я знаю. Погляньте, що ви зробили з мене. — Поплескує себе по трохи помітному животові. — Чорт, я так не їв відтоді, як тут працювала Кора Блу. Вона практично виховала мене.
Переводжу подих, бо те, що він знає Кору Блу, трохи розряджає ситуацію.
— Її діти ходили до нашої церкви. Я була з нею знайома.
— Я дуже сумую за нею. — Він повертається, відчиняє холодильник, зазирає туди й знову зачиняє.
— Коли повернеться Селія? Не знаєте? — питає містер Джонні.
— Не знаю. Напевно, до перукарні пішла.
— Якийсь час, коли ми їли ваші страви, я думав, що вона таки навчилася готувати. Але в суботу, коли вас не було, вона спробувала приготувати гамбургери. — Містер Джонні сперся на мийку, зітхає. — Чому вона не хоче, щоб я про вас дізнався?
— Гадки не маю. Вона мені не зізнається.
Він хитає головою, розглядає чорну пляму на стелі, відтоді, як міс Селія спалила індичку.
— Мінні, мені байдуже, навіть якщо Селія за все життя й пальцем не поворухне. Але вона каже, що хоче сама доглядати за мною. — Він злегка піднімає брови. — Тобто ви розумієте, що я їв до вашої появи?
— Вона вчиться. Принаймні вона… намагається навчитися, — проте на цих словах я хмикаю. Є речі, про які не можна збрехати.
— Та мені байдуже, чи вона вміє готувати. Просто хочу, щоб вона була… — він знизує плечима. — …зі мною.
Містер Джонні витирає чоло білим рукавом, і я розумію, чому його сорочки постійно такі брудні. А він наче й красень. Як на білого.
— Здається, вона не надто щаслива, — говорить він. — Річ у мені? Чи в будинку? Ми живемо дуже далеко від міста?
— Не знаю, містере Джонні.
— Що ж тоді відбувається? — Він чіпляється пальцями в стільницю позад себе. — Поясніть мені. Вона… — ковтає клубок, — вона зустрічається з іншим?
Це не моя справа, та мені його трішки шкода. Він, як і я, спантеличений через увесь цей єралаш.
— Містере Джонні, це не моя справа. Але запевняю, що міс Селія не підтримує стосунків поза домом.
Він киває.
— Ви маєте рацію. Дурне запитання.
Заглядаю на двері, гадаючи, коли ж прийде міс Селія. Не уявляю, що вона робитиме, коли виявить тут містера Джонні.
— Слухайте, — просить він — не кажіть їй, що ми зустрілися. Нехай сама все розповість, коли буде готова.
Уперше по-справжньому всміхаюсь:
— То ви хочете, щоб я продовжувала працювати, як раніше?
— Подбайте про неї. Не хочу, щоб вона залишалася в цьому величезному будинку сама.
— Так, сер. Як скажете.
— Я сьогодні зайшов, щоб здивувати її. Хотів зрубати цю мімозу, яку вона так ненавидить, а потім повезти її в місто пообідати. Вибрати їй прикраси на різдвяний подарунок. — Містер Джонні підходить до вікна, визирає та зітхає. — Напевно, доведеться перекусити в місті.
— Я можу приготувати щось. Що ви хочете?
Він обертається й усміхається, як дитина. А я витягую з холодильника всілякі продукти.
— Пам’ятаєте ті свинячі відбивні, що ви якось готували? — Він починає кусати ніготь. — Приготуєте їх на цьому тижні?
— Зроблю сьогодні на вечерю. У морозилці є кілька штук. А завтра на вечерю курятина з галушками.
— О, Кора Блу теж таке готувала.
— Сідайте за стіл, а я зроблю вам ситний сендвіч із беконом, салатом і помідорами. Візьмете із собою у вантажівку.
— І хліб підсмажите?
— Звісно. Хороший сендвіч не роблять на сирому хлібі. А після обіду спечу славетний карамельний торт від Мінні. А наступного тижня підсмажимо сома.
Нарізаю бекон для сендвіча, ставлю сковороду на вогонь. У містера Джонні щирий чистий погляд. І всміхається всім обличчям. Готую сендвіч і загортаю в обгортковий папір. Нарешті можна когось погодувати із задоволенням.
— Мінні, мушу запитати? Якщо ви тут… то що ж робить Селія всі дні?
Знизую плечима.
— Ніколи в житті не бачила, щоб біла жінка просто сиділа вдома, як вона. Здебільшого жінки дуже-дуже зайняті, бігають у всяких справах, поводяться так, наче роботи в них більше, ніж у мене.
— Їй потрібні подруги. Запитаю свого приятеля Вілла, може, його дружина заїхала б до нас і навчила Селію грати в бридж, ввела її у свою групу. Я знаю, що Гіллі завжди в цьому перша.
Втуплююся в нього, мовби, як зачаїтися, то цього не станеться. Нарешті питаю:
— Це ви про міс Гіллі Голбрук говорите?
— Ви з нею знайомі?
— Ну… — Насилу ковтаю грудку, що підкотила до горла від думки, що міс Гіллі з’явиться в цьому будинку. Міс Селія дізнається про Страшний жах. Ці двоє ніколи не стануть подругами, але, закладаюся, що заради містера Джонні міс Гіллі зробить усе.
— Я зателефоную сьогодні ввечері Віллу, попрошу його знову. — Він дружньо поплескує мене по плечі, і я раптом знову замислююся над тим словом, «правда». І Ейбілін розповість міс Скітер про все. Якщо правда вилізе назовні, мені кінець. Я посварилася не з тією людиною, от і все.