На березі ще протягом двох годин військові командири не здогадувалися про те, що сталося. Потім вони відправили на порятунок два плавучі крани та рятувальне судно «Вулкан». Рятувальники вирішили підняти на поверхню ніс субмарини, щоб моряки могли вилізти крізь передні торпедні труби.

Водолазам знадобилось одинадцять годин, щоб закріпити на носовій частині троси. Крани почали піднімати субмарину, показався ніс.

Кабелі обірвалися.

Субмарина впала назад у воду. Водолази спробували знову — ще чотирнадцять годин. На той момент команда сиділа в носовому відсіку майже без повітря в повній темряві більш ніж двадцять сім годин. Але друга спроба була успішною: стомлені, але живі моряки вилізли крізь труби, хапаючи ротом повітря.

Рубка, де був капітан та ще двоє моряків, залишалася під водою. Пройшло ще п’ять годин, поки «Вулкан» нарешті зміг витягти всю субмарину на поверхню. Рятувальники відкрити люк нагорі та побачили, що всередині майже сухо, але всі троє мертві. Хлор просочився в рубку по переговорних трубках, які використовувалися для зв’язку з приміщенням під рубкою.

Подальший розгляд виявив, що індикатор, який керував вентиляційним клапаном (вода зайшла через нього), був установлений неправильно та показував, що клапан відкритий, коли насправді він був закритий.

Проте цей результат був кращим за результат тренувального підводного човна, який затонув з усією командою, — його не могли підняти протягом чотирьох місяців. Водолази, що брали участь у першій невдалій спробі порятунку, чули, як ізсередини стукали. Коли ж субмарину зрештою вдалося підняти, причина катастрофи стала очевидною: міна. Що ж до моряків, то чоловік, котрий на власні очі бачив відкриття люка, каже, що всередині була саме та смерть, якої найбільше боялися моряки. Він писав: «Подряпини на сталевих стінках, зчесані нігті трупів, плями крові на одязі та стінах — найстрашніші свідчення смерті»[304].

Туман залишався дуже густим до 11-ї години в суботу. Коли Швіґер вирішив, що видимість уже досить хороша, він наказав спливати та продовжити хід на дизельних двигунах. Украй важливо було перезаряджати батареї на випадок, якщо раптом зустрінеться есмінець або з’явиться ціль.

За якийсь час після сплиття оператор бездротового зв’язку Швіґера спробував зв’язатися з «Анконою», яка стояла на базі U-20 у Німеччині, але відповіді не було. Зв’язківець також доповів, що він засік «активні перемовини ворога по бездротовому зв’язку» десь за 500 метрів. Швіґер наказав припинити передачу повідомлень, щоб не викрити присутність субмарини ворогові.

U-20 продовжила рухатися на північ, доволі далеко від східних берегів Англії, щоб обійти Шотландію з півночі, а потім піти на південь уздовж західного узбережжя Шотландії. Звідти Швіґер планував піти далі на південь, до Ірландії, пройти вздовж її західного узбережжя, а потім повернути ліворуч та увійти в Кельтське та Ірландське моря між Англією та Ірландією. Його мета — Ліверпульська затока. Очевидно, такий шлях набагато довший, ніж через Ла-Манш, але набагато безпечніший.

Субмарина йшла проти вітру, який тепер дув із північного сходу, змагаючись із чотирифутовими хвилями. Вартові Швіґера спостерігали за морем, виглядаючи інші кораблі, але в таку сірість та негоду розгледіти дим від пароплава було дуже важко.

Увесь день видимість була погана, а ввечері тільки погіршилась, і кінець кінцем Швіґер знов опинився в густому тумані. У той час субмарина якраз перетинала морські шляхи коло узбережжя Единбурга, Шотландія, які вели у Ферт-оф-Форт. У сонячний день тут завжди була безліч кораблів, і вірогідність знайти ціль була високою. Зараз же, у тумані, атакувати було неможливо, а ось ризик зіткнутися з іншим судном залишався великим. О четвертій вечора Швіґер знов наказав опускатися на крейсерську глибину.

Уночі небо прояснилось, і зоряна ковдра розстелилась від одного горизонту до іншого. U-20 спливла на поверхню, і Швіґер виставив курс на Фейр-Айл, один із Шотландських островів. Цей курс пролягав по уявній лінії, яка розділяла Північне море та Північну Атлантику.

Субмарина перебувала в морі вже два дні, зв’язку з вищими офіцерами не було — Швіґер залишився абсолютно сам.

«Лузитанія».

Рандеву

Вийшовши з Нью-Йоркської затоки, «Лузитанія» прискорилась, але капітан Тьорнер не квапився вийти на крейсерську швидкість. Спочатку в нього було кілька рандеву після виходу в територіальні води США, так що немає потреби витрачати вугілля, досягаючи високої швидкості, якщо скоро доведеться зупиняти корабель.

На палубах корабля стало помітно прохолодніше через вітри відкритого Атлантичного океану та бриз, що утворювався під дією руху судна. Деякі пасажири продовжували стояти на палубі, спираючись на поруччя та спостерігаючи, як відступає берег, але більшість уже зникла в каютах, щоб розпакувати речі. Старші діти гуляли палубами, знайомилися, пробували різні способи розважитися — навіть шафлборд[305] на палубі. Молодші діти — у першому та другому класах — знайомились зі стюардесами, які будуть розважати їх протягом подорожі, поки батьки вечерятимуть у залах відповідного класу.

Теодейт Поуп, архітекторка-спіритуалістка, разом зі своїм другом Едвіном Френдом пішла в кімнату для читання та письма першого класу. Частина цієї кімнати була відокремлена спеціально для жінок, а в іншу частину могли приходити й чоловіки — тут була бібліотека. Кімната була велика, але дуже комфортна. Вона тяглася на всю ширину палуби А на майже максимальній висоті. Усередині було безліч столів та крісел, стіни вкриті світлим сіро-кремовим шовком[306]. Вікна закривали шовкові штори рожевого відтінку під назвою Rose du Barry. У чоловіків теж була своя окрема кімната — кімната для паління — зі стінами, вкритими горіховими панелями, трохи далі на палубі А.

У кімнаті Теодейт знайшла свіжий ранковий номер нью-йоркської газети Sun і почала читати[307].

У газеті багато уваги приділялося візиту Державного секретаря Вільяма Дженнінгса Брайана до Нью-Йорка минулого дня[308]. Він знайшов трохи часу, щоб відволіктися від міжнародних проблем та виступити з промовою в Карнеґі-холі на підтримку кампанії місіонера Біллі Санді проти алкоголю. Брайан також підписав публічну обіцянку «повної тверезості». Попередня промова секретаря Брайана на цю тему у Філадельфії зібрала величезний натовп у 16 тисяч слухачів, тому організатори в Нью-Йорку розраховували на приблизно таку ж зацікавленість. Але прийшло лише 2,5 тисячі людей, і третина приміщення залишилася порожньою. Брайан був одягнений у чорний костюм, чорне пальто з альпаки, а також чорну краватку-боло. У кінці своєї промови він підняв келих — келих з водою та льодом. Букер Вашингтон, якому щойно виповнилося п’ятдесят дев’ять, теж піднявся, щоб узяти слово та підписати одну з карток-обіцянок Біллі Санді.

В іншій статті, з Вашингтона, ішлося про невдоволення президента Вільсона з приводу докорів критиків — їм не подобалося те, що президент дозволив показувати фільм «Член Клану» режисера Девіда Ворка Ґріффіта у Білому домі. Критики ніяк не вгамовувалися, незважаючи на те що вже був травень, а показ проходив 18 лютого за присутності Вільсона, його дочок та членів Кабінету президента. Фільм засновувався на романі «Член Клану» Томаса Діксона і спочатку мав підзаголовок «Історичний пригодницький роман про Ку-Клус-Клан». Фільм розкривав зло ери відбудови Півдня та на героїчний манер прославляв Клан як рятівника по-новому пригнічуваного білого населення тих країв. Кінофільм став сенсацією в усіх куточках країни, хоча критики — а особливо шість років тому заснована Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення — відкрито засуджували зміст фільму та влаштовували протести біля входів у кінозали. Через це Ґріффіт змінив назву фільму на більш прийнятне «Народження нації». У п’ятницю, 30 квітня, особистий секретар президента Джозеф Тамулті зробив заяву: «Президент не мав ніякої інформації про характер фільму до того, як побачив його на екрані, і ні в якому разі не давав свого схвалення»[309]. Вільсон погодився на показ, за словами Тамулті, «як жест ввічливості щодо старого знайомого».