Мабуть, тому й перейнявся тим чоловіком. Здавалося б: ну хто він йому такий? Випадковий тимчасовий суб’єкт, котрий поповнив ряди численних непостійних клієнтів. Ну, помер чоловік, з ким не буває? Щодня, щохвилини і щосекунди хтось помирає. Це — невідворотність, неминучість — ба навіть норма! — життєвого плину, як би жахливо те не виглядало, коли хоч на мить про те замислитись. Однак почуття провини тиснуло на його сумління. Може, якби він не відмахнувся від нього тоді, дозволив розповісти те, що той так чомусь хотів, це би його порятувало і чоловік лишився живим? Може, Олександрові вдалось би переконати його в тому, що ніщо не здатне впливати на волю людини, що все в її руках насправді, що… Але який сенс перераховувати всі ці докази й аргументи?! Чоловіка вже нема. Олександр картав себе, наче справді мав провину.

А ще ця жінка. Ця химерна жінка, котра являється йому щоночі в сновидіннях… Їй потрібно від нього дещо. Дещо, що не вимірюється грішми. Ну що ці гроші? Нікчемні брудні папірці! Життя не купиш і не продаси, воно не залежить від кількості чи взагалі відсутності тих папірців. Звідкись знав, що тепер вона хоче забрати і його життя.

Думки про безглузду смерть чоловіка переплелися з думками про химерну жінку, і суміш ця тепер послабила його впевненість у непохитності людської волі.

Волю людини можна похитнути. Він помилявся, вважаючи інакше.

Олександр Бондарчук поклав руки на кермо і щосили натиснув на педаль газу. Він мусить їхати. Мусить. Але не додому. Додому ще не час…

Розділ IV

Ідея піти в антикварну крамницю виникла спонтанно, Ніла ще подивувалась, чому ж раніше це не спало їй на думку. Крамниця знаходилась майже у центрі міста, по Соборній,[5] поблизу Театральної площі. Описуючи в романі свою крамничку, вона думала саме про цю, хоч насправді ніколи до неї не заходила.[6]

Масивні ковані двері важко скрипнули завісами, явивши ще одні — звичайні броньовані. Це ж треба — точно так їх уявляла, описуючи в романі…

Увійшла всередину й захоплено роззирнулась. Масивні дерев’яні полиці вміщували на собі безліч різних цікавинок, що акуратними рядочками, старанно викладеними руками господаря, розташувались одна поряд з одною. Чого тут лишень не було: вироби з кришталю, срібла, порцеляни, посуд, старовинні годинники, якісь старезні інструменти; в кутку стояв патефон. Стіни, обклеєні темно-червоними шпалерами, завішені картинами, старовинними іконами, гобеленами.

Так! Саме так уявляла собі цю крамницю. Погляд її блукав поміж усім цим розмаїттям, доки не зупинився на статуетках, що теж стояли якось мовби осторонь.

— Вас цікавлять статуетки? — почула біля себе приємний баритон. Поряд, наче випірнувши з повітря, постав високий худорлявий чоловік у білій сорочці, чорній жилетці й штанах, задоволено стежачи за її захопленим поглядом. — Вас цікавить якийсь конкретний експонат чи…

— Мене цікавить богиня жіночої пристрасті. — Чомусь перебила і враз зауважила бейджик, що кріпився на його сорочці. Напис приголомшив: «ЛЕОНІД».

ЯК можна вигадати персонажа, дати йому ім’я, написати про нього, а потім побачити це творіння на власні очі?!! ЯК таке можливо?!!

— Богиня жіночої пристрасті Геката[7] зараз наявна лише в каталозі, — тим часом повідав Леонід. — Ходімо, я її покажу. Впевнений, вона припаде вам до вподоби! Ми можемо замовити її і…

— Перепрошую? — знову перебила.

— ???

— Ви сказали — Геката?

— Так! Її називають Гекатою, цю… богиню жіночої пристрасті, — в його інтонації на мить прослизнула ледь відчутна непевність.

— Геката, кажете… Дуже цікаво… — замислено ковзала по крамничці вже неуважним поглядом.

Леонід тим часом провів її до громіздкого дивана, що стояв біля входу, розгорнув каталог і швидко відшукав потрібну сторінку.

— Ось, полюбуйтеся, яка ж вона красуня! — захоплено промовив, з гордістю демонструючи світлину з оголеною вродливицею, що сиділа верхи на начебто левові, щоправда, у звіра були курячі кігті замість лап і розкішні крила за спиною. — І, я вам скажу, це дуже вдалий вибір саме для жінок: власниця такої статуетки матиме несамовитий успіх у чоловіків. Богиня наділятиме її такою внутрішньою і зовні непомітною пристрастю, що чоловіки вервечкою ходитимуть за нею!

— Дякую, але мене цікавить зовсім інша богиня пристрасті. Вона не нова. Дуже старовинна. І, я впевнена, що недавно вона була у вас в наявності.

Антиквар здивовано глипнув на Нілу. Їй навіть здалося, його обличчя нервово пересмикнулось від того, що він тепер від неї почув.

— Старовинної богині жіночої пристрасті у мене ніколи й не було, — Леонід відклав каталог на столик і пильно подивився на Нілу. — Знаєте, якщо бути відвертим, то я сумніваюсь, що така — у чистому вигляді — взагалі існує в історії грецької міфології чи будь-якій іншій, але менше з тим. Це лише моя особиста думка. Може, вона й існує, звичайно, я не докопувався, тому не беруся щось стверджувати чи заперечувати з цього приводу. — Він зробив паузу, ймовірно, щось обдумуючи, затим неохоче додав: — Втім, ви праві: на днях у мене придбали старовинну статуетку давньогрецької богині Гекати.[8] Однак повірте мені, ця Геката геть не причетна до сувенірної продукції, яка представлена ось у цьому каталозі. Це зовсім інша богиня…

— То, виходить, є дві Гекати? — здивовано перепитала Ніла.

— Так отож! Виходить, є дві, — зітхнув той. — Чесно кажучи, знову ж таки, зауважте: це на мою особисту думку, сучасники перекрутили значення цієї богині, злегка пофантазувавши, тому так вийшло.

— А як виглядала та старовинна Геката, яку ви продали, можете мені описати?

— Вона теж дуже красива, але її краса, я би сказав… трохи неприродна, знаєте, холодна… У неї довге волосся, обрамлене вінком із шипами, дещо схожим на терновий; сукня до самих п’ят, а в руці — пойнятий вогнем смолоскип, — розповідав так, наче бачив тепер перед собою. — Мене дуже вразив її погляд: проймаючий, якийсь аж надто пильний, наче вона дивиться просто в душу й ось-ось оживе…

Антиквар, ніби отямившись, глипнув на Нілу, яка уважно його слухала.

— Розумієте, взагалі, це була дуже виняткова статуетка. Річ у тім, що богиня Геката насправді виглядає дещо по-іншому, принаймні існує кілька її зображень і відтворень, але саме ця не підпадала під жодне з них. Очевидно, її виготовили на чиєсь замовлення в єдиному екземплярі. Це ексклюзивна і доволі цінна річ.

— То, може, це не Геката?

— Пані, ви зараз піддаєте сумнівам кваліфікацію наших поважних експертів. Звісно ж, Геката! Тим паче, на споді був викарбуваний її знак.[9]

— А як вона до вас потрапила?

— Знаєте, старовина стікається в ці стіни, в яких ви тепер перебуваєте, з усіх куточків світу! — гордовито підвів підборіддя Леонід. — Гекату приніс мені перекупник, мій добрий приятель.

— Тобто, невідомо, хто був її власником?

— На жаль, ні…

— А де її могли виготовити, ваші поважні експерти не визначили?

— Достовірно невідомо, але точно в Європі. Можливо, навіть у Греції, але це вже, знову ж таки, мої особисті припущення.

— Пане Леоніде, — глянула на бейджик, від чого нею знову пересмикнуло, — ви можете дати мені телефон перекупника? Про всяк випадок. Розумієте, мене дуже цікавить історія цієї Гекати.

— Шановна, це вже конфіденційна інформація, — розвів руками антиквар. — Цього я вам не можу сказати, вибачайте…

— Що ж, дуже шкода. Хоча, ви мені й так добряче допомогли, дякую вам за інформацію! На все добре!

Ніла швидко попрямувала до дверей.

— Може, все-таки замовите собі Гекату із каталогу? — без надії, для годиться, кинув їй услід Леонід.