— Так… Ти правду кажеш. Вибач мені цю істерику. Взагалі, я не схильна до неї, але… все це божевілля так нагло впало на мою голову… Я зірвалась. Ти розумієш?
— Розумію. Тому я й тут. Разом ми виплутаємося з цього, — обійняв її за плечі й посміхнувся. — Схоже, ти втрапила під якийсь дощ.
На підвіконні копошились голуб з голубкою. Іноді до них підлітав третій, але голуб нашорошував пір’я і швиденько проганяв непроханого гостя. Лишались удвох, бігали одне за одним, воркотіли, цілувались дзьобиками. З’явились у той день, коли Ніла познайомилася з Денисом. Вранці він пішов на роботу після першої проведеної разом ночі, а за трохи прилетіли вони. Це було якось… мовби знаково.
Ніла сиділа за комп’ютером, час від часу ковзаючи поглядом по статуетці, яку поставила біля монітора. У навушниках тихо лунала музика.
Зненацька заплющила очі й заклякла. В мозку промайнуло видиво…
… Жінка в довгій темно-синій сукні тримає на руках рум’янолицього малюка, котрий схопився пухкенькими ручками за її довге волосся. Вона дивиться у вікно. Поряд, на столику, стоїть статуетка богині жіночої пристрасті. До кімнати заходить чоловік, його обличчя перекошене від люті. Він щось гнівно кричить до жінки, вихоплює малюка, кидає його. Хлопчик перекочується по долівці, починає плакати. Жінка галасує, кидається на чоловіка й гамселить його долонями по грудях. Він хапає її за волосся і волочить до дверей. Вона пручається. Він розмашисто б’є її по обличчю. Жінка втирає тремтячою долонею кров, що потекла з обох ніздрів, і криво вишкірюється до нього. Чоловік знову щось кричить, підбігає до малюка, хапає його за ручку і волочить до дверей. Жінка квапливо роззирається довкола, помічає статуетку, хапає її та підбігає до чоловіка. Зупиняється, і вже за мить рука зі статуеткою важко опускається на його потилицю. Чоловік застигає, поволі відпускає малюка. Розвертається і приголомшено дивиться на жінку. Ще удар, цього разу у скроню. Ще. Чоловік мішком падає на долівку. Все обривається…
…Ніла розплющила очі, зняла навушники, в яких уже нічого не чула, й хапнула ротом повітря.
Що це було тепер?!! Що за видіння? Хто ця жінка? Це ж вона розсипалась попелом уві сні! Вона приходить до неї в сонному паралічі! І тепер вона — у якомусь химерному видінні! Хто вона і що хоче їй розповісти?!!
Може, Денис має слушність? Може, це її прародичка, котра хоче повідати якусь страшну таємницю, яку забрала з собою на той світ? Їй важко і вона конче потребує Нілиної допомоги…
Розпачливо глипнула на статуетку. Невже це — знаряддя вбивства? Обережно взяла до рук, придивилась. Невже нею вбили людину? Теоретично це реально — вона важка, й діставши нею по голові, можна померти. Але, заради Бога, звідки взялась у неї в квартирі?! Хто міг її підкинути?
На думку спадав лише… Денис. Хоч і прийшов він з порожніми руками, та запросто міг її принести, поки вона спала. І ніякої містики тут немає. Усе просто: вона йому довірилась, а чоловікові стало цікаво, що ж буде із сердешною дівчиною, якщо до абстрактного додати трохи реального. Наївна дурепа!
Треба писати. Треба писати далі, може, в тексті з’являться якісь підказки. Перечитала кілька останніх сторінок, і пальці мимоволі побігли по клавіатурі.
Розділ III
Ще з дитинства Денис Паньків вирізнявся з кола своїх однолітків надмірною допитливістю. І настільки його цікавило «хто, що, де, коли тощо», що й стезю в житті обрав відповідну — пішов працювати барменом ще зі студентських років. Бармени, як і священики, знають надто багато. І тоді як духівникам люди добровільно-свідомо «здають» свої грішні таємниці, бармени є мимовільними, вимушеними слухачами людських секретів, які частенько обговорюються в таких-от закладах за філіжанкою кави чи чаркою градусних напоїв. Зрештою, до професійних якостей барменів належить уміння проникати у внутрішній світ людей, вислухати, поспівчувати, створити настрій — хто, як не Денис, був утіленням усіх цих рис?
Час від часу змінював місця роботи, іноді в силу обставин, іноді із власного бажання — від нудьги та водночас прагнення якось розвиватися у цьому напрямку. Після закінчення універу твердо вирішив не сходити з обраного шляху, бо за кілька років оволодів усіма тонкощами цього фаху й став професійним барменом. Його почали запрошувати на роботу до престижних закладів-барів Рівного.
З часом роботу свою не розлюбив, проте цікавість до чужих секретів і балачок утратив. Може, тому, що насправді не було в балачках провінційних завсідників нічого цікавого, та й секрети у нього з’явилися власні — що йому до чужих? Однак життєвий парадокс (куди ж без нього?) відіграв свою невідворотну роль: коли до чогось нарешті втрачається інтерес — трапляється щось, що негайно цей інтерес відновлює. Отож…
Якось дощового вечора, вже перед самим закриттям, до бару забрів чоловік. Щось було в ньому таке, що привертало увагу, — чи то важкий погляд водянистих очей, чи то химерна прострація, в якій перебував. Повільною ходою, не роззираючись, чоловік перетнув залу, сів біля шинквасу й замовив подвійну порцію коньяку, навіть не вшанувавши поглядом Дениса. Той швидко обслужив дивного клієнта, поставивши перед ним його замовлення.
— Бажаєте чогось із холодних закусок? Канапки, лимон? А може, кави?
Чоловік ніяк не зреагував на пропозицію Дениса, мовби й не чув. Швидким рухом спорожнив келих; жоден мускул на його обличчі не здригнувся.
— Повторіть, — коротко кинув, не підводячи голови.
Другий келих спорожнив у такий же спосіб — швидко й без зайвих рухів. Так, ніби це була вода, а не пекучий напій, який слід пити маленькими ковточками під якусь закуску чи принаймні з кавою. Звісно, Денис надивився на різні способи й обсяги споживання алкогольних напоїв, і його важко було чимось здивувати, однак прострація вечірнього відвідувача немов полонила.
— Усе гаразд? — обережно поцікавився. — 3 вами щось трапилось?
Чоловік витягнув з кишені джинсів гаманець, поклав перед Денисом двохсотгривневу купюру й одразу рушив до дверей такою самою важкою ходою.
— Ваша решта, шановний! Ви забагато лишили!
Однак чоловік мовчки щезнув за дверима. Йому було так само байдуже до всього.
Денис розгублено відрахував решту й поклав собі в кишеню. Якщо людина так смітить грішми, отже, вони їй не надто потрібні.
…Олександр сів за кермо, зачинив дверцята і якийсь час непорушно дивився на краплі дощу, що струмочками стікали по лобовому склу. Насправді ж не бачив ні дощу, ні струмочків і взагалі нічого довкіл: то був механічний погляд, спрямований кудись углиб свого єства. Ці дні його взагалі ніщо не зачіпало, не хвилювало, навіть алкоголь не діяв — таке враження, наче води напився.
Відтоді, як повернувся з чергового відрядження, спокою не давали думки про того мертвого чоловіка. Олександр пам’ятає його очі, коли брав у нього товар — ту химерну, а на позір звичайну річ… Його очі були скляними, сповненими відчаю і якоїсь тягучої безнадії, мовби чоловік знав, що не житиме.
Мабуть, справді знав. Бо тепер і Олександрові у грудях болісно стискалося в недоброму передчутті. Спершу думав, минеться, проте коли біль став пронизливим і нестерпним, збагнув: щось має статись. Щось недобре.
Мимоволі згадав якийсь фільм, назви вже не пам’ятає, в якому героєві хтось навіював думки, керував ним і вказував, що той має робити. І робив те дуже вправно і професійно, поза його волею, бажанням і взагалі розумінням. Олександр почувався якось надто схоже. Здавалось, у його мізках хтось покопирсався. І це, щонайменше, дивно, бо він геть не належав до типу людей, які піддаються бодай найменшому впливу. Був сильною особистістю, завжди знав, чого хоче, і впевнено досягав наміченої мети; ніколи не спадало на думку, що щось чи, що дивніше, хтось може стати йому на заваді. Та й досі ніхто того не хотів, бо мати справу з Олександром Бондарчуком було завжди приємно — розумний, підприємливий, ввічливий, з жінками — шляхетний, та ще й із почуттям гумору, що дуже важливо у спілкуванні. Міг переконати будь-кого в чому завгодно, але переконував лише в тому, в чому був справді упевнений сам. Бондарчук мав дві рідкісні риси — чесність і порядність. А це не абищо.