О… воліла, щоби радше став тією опорою, якої так бракує нині, сильним плечем, на яке можна обіпертися, зрештою тим, хто витягне з цього божевілля! Його очі ніжно голубили її лице. Та ні. Він славний. Він — герой іншого її роману. Однак лише час підтвердить чи заперечить будь-які припущення…

— З тобою щось трапилось, я це відчуваю. Що, скажи?

Ну ось. Він уже її відчуває, а вони знайомі лише якихось хвилин п’ятнадцять. Але й вона відчуває його, тож…

— Твої відчуття тебе не підводять. Трапилось.

У думках виразними слайдами прошмигнули події кількох останніх місяців. Божевільна ідея, що впала на її голову посеред листопадової ночі, перевернула догори дриґом звичний життєвий плин. Власне, якась вища сила керує нею нині, виписуючи її долю її ж руками, з незначними відмінностями, і ніяк зарадити цьому не можна…

— Ну ж бо, розкажи.

— Те, що сталося зі мною, двома словами не розповіси. Та й розповідь не для слабкодухих. Ти впевнений, що хочеш це почути, що це потрібно тобі?

— Я — чоловік, а не гімназистка. Звісно, впевнений! — рукою покликав офіціанта. — Два подвійних еспресо і двісті грамів коньяку, будь ласка.

— Гаразд, слухай. Я пишу роман. Деякі події, котрі описую в ньому, починають відбуватися зі мною. Це нежіночий роман про кохання…

Коли ввійшла на кухню зварити кави, там уже пахло кавою. На плиті стояла турка з паруючим крізь густу пінку напоєм, що ледь не виливався на поверхню.

«Я зварила тобі каву», — жінка, що стояла спиною до неї, не озираючись, дивилась у вікно. Довге розкішне волосся, що сягало колін, закривало її вузькі плечі.

Ніла похапцем випила каву, чомусь не відчувши смаку.

«Мусиш приготувати бельдеме [4] чоловікові. Допоможу тобі», — жінка розвернулась і пильно подивилась на Нілу. На її безпристрасному посірілому обличчі були відсутні будь-які емоції.

Жінка відійшла од вікна й лиш тоді Ніла помітила поряд з нею крихітного хлопчика, що тримався за поділ її довгої темно-синьої сукні. Його тільце було пухкеньким і ніжно-рожевим; дивно, як він стояв на ногах — мав від сили місяців вісім. Жінка підхопила малюка і всадовила його в казан, що стояв на плиті.

«Продовжуй тепер сама», — простягнула Нілі дерев’яного ополоника.

Ніла помішувала і дивилась на безтурботне личко хлопчика. Він усміхнувся їй беззубою усмішкою й схопив рукою ополоник.

«Чоловіка треба чимось годувати, чи як ти собі думала? Він голодний! Він дуже, дуже голодний!» — знов озвалась жінка, таким же безпристрасним поглядом дивлячись на Нілу, відтак схилила голову — під ногами лежали купки попелу; ступала на них, і її безкровне лице ще більше сіріло. З кожним порухом ніг попіл з долівки зникав, натомість проявляючись сірими плямами на її обличчі й руках.

Жінка підняла голову. Її лице вмить скам’яніло й почало розсипатися, поволі перетворюючись на суцільну сіру пляму. Вона доторкнулась до нього руками — ще більше пороху посипалось додолу; замість обличчя утворився темно-сірий отвір, обрамлений розкішним волоссям.

Ніла глипнула на свої руки — вони теж невблаганно розкришувалися сірим попелом, що сипався додолу крізь тонкі кістляві пальці. Доторкнулась лиця — з нього вмить посипався попіл, який, здавалося, був уже всюди: на одязі, стінах, стелі, кипів у казані. Скрізь стало, мов у пекельному тумані, і тільки довге волосся їх обидвох, що сягало колін, не торкнулася ця сіра напасть — лишалось чистим і лискучим.

«Тікай! щезни! щезни!..» — чийсь хрипкий, надламаний голос пролунав понад усім цим запорошеним пеклом…

— Принаймні це щось нове. Це не сонний параліч, а звичайне сновидіння. Точніше, сновидіння незвичайне, я би сказав, химерне. Слухай, а тут є простір для роздумів! — зауважив Денис.

Його оголене тіло було ледь прикрите простирадлом. Він сьорбнув із чашки й глянув на Нілу.

— Думаєш, це була вона, жінка з мого паралічу?

— Я би не відкидав цієї версії… А тобі не здається, що це могла бути ти, сонечко? Пам’ятаєш, твоє волосся уві сні було таким самим, як у тієї жінки.

Ніла замислено набурмосилась.

— Але… якщо то була я… то чого мені від мене потрібно? Якась маячня виходить!

— Маячня, але раціональне зерно у ній є. Волосся — це аргумент! Та й попіл з тебе теж сипався, як і з тієї жінки. Щось поміж вами є спільне, це факт!

— Уявляєш, уві сні мені чомусь не видавався дивним малюк у киплячому казані. Та й йому було нівроку, навіть усміхався. Чого лише не наверзеться у снах… Але я впевнена: ця жінка хоче мені щось сказати. Як, як мені її почути?

— Слухай, сонечко, а може, це якась твоя прародичка?!

— Прародичка? Гм. Це слушна думка. Все може бути. Треба подумати про це… Ми пов’язані з цією жінкою, це однозначно, але як?

— Так! Уяви собі: страшна таємниця твоїх предків скоро розкриється у твоїх снах! — прийнявши спокусливу позу напівлежачого Аполлона, пафосно виголосив Денис і багатозначно зіщулив очі.

Ніла задумливо підійшла до вікна й розтулила гардини. Сонце золотавим маревом ковзнуло по оголених вигинах її тіла.

— Ти така чарівна у вранішніх променях, схожа на богиню. Ходи до мене!

— Що це?!! — озирнувшись, скрикнула.

На тумбочці, поряд з годинником, велично красувалася статуетка…

Підскочила й обережно доторкнулась холодної гладенької поверхні, на якій вигравав сонячний відблиск, ніби пересвідчуючись, що вона там дійсно є.

— Ти це бачиш?!! Це ж та сама богиня жіночої пристрасті, про яку я писала!!! Це точно вона!

Денис встав, відкинувши простирадло, і зацікавлено глянув на статуетку. Затим перевів не менш зацікавлений погляд на оголене Нілине тіло.

— Дуже красива штукенція! Тепер навіть не знаю, чия фігура викликає в мене більше захоплення — твоя чи її, — посміхнувся і провів рукою по Нілиній спині. — Жартую. Звісно, твоя мені більше до вподоби.

— Боже. Це ж ти… Це ти її сюди приніс!!!

Ціла приголомшено дивилась на Дениса. Посмішка на його обличчі змінилася здивуванням.

— Що ти маєш на увазі?

— Яка ж я дурна! Як я могла повірити тобі?!

Накинула на себе халат і вибігла на кухню.

— Що це ти таке кажеш, Ніло! — Денис рушив за нею. — Хіба вона не стояла там вчора вечором, коли ми прийшли?

— Все, все повторюється! І параліч, і статуетка, і покидьок з книги! Це ж ти! Як я могла довіритись тобі?!! — Ніла, здавалось, не чула зараз Дениса, розхристано металась кухнею. — Як я могла подумати, що в житті бувають якісь винятки?!!

— Досить мене звинувачувати, давай розберемося в ситуації! Ти кажеш…

— Що, що тобі від мене потрібно?! Я нічого не маю, я бідна! Ніякого спадку чи його перспективи й близько не намічається! З мене нічого взяти! Що тобі потрібно? Погратися?!!

— Та що ти таке верзеш? У тебе істерика, чи що?! — скрикнув Денис.

— Недовго ж ти протримався! Міг хоча би кілька днів поводити мене за носа! Це ж треба, після першої ж ночі! А нам так добре було!

— Ти помиляєшся, Ніло! Заспокойся, прошу тебе!

— Забирайся геть! І забирай свою довбану штукенцію!!!

— Ти робиш велику помилку зараз. Я не той, за кого ти мене сприймаєш, заспокойся!

— Все, з мене досить! — Ніла побігла назад до кімнати. Схопила статуетку і кинула її об стіну. — Забирайся!

Статуетка дзвінко брязнула й покотилась долівкою; шматок штукатурки відпав від стіни й беззвучно розкришився порохом.

Денис увійшов до кімнати з чашкою.

— Вибач, я змушений це зробити. Вибач.

Набрав у рот води і пирснув Нілі в обличчя. Та на мить завмерла й ошелешено витріщила очі.

— Ти що?!!

— Вибач, сонечко. Я мусив спинити твою істерику. Бо послухати тебе і піти я би міг, якби ти була мені байдужою. А тепер послухай: я справді хочу допомогти тобі, бо ти мені дорога. І я справді не причетний до появи цієї «довбаної штукенції»! Ну як, по-твоєму, я її сюди приніс? Ми прийшли разом, ти ж бачила, я був із порожніми руками!