Гадаю, іспит на ідеального чоловіка я склав. І склав, слід зауважити, з відзнакою, адже ти нічого не запідозрила, ні на мить не засумнівалась у моїй порядності та чесності. І то є добре. По-перше, потішилось моє чоловіче самолюбство. Та й тобі, що там казати, теж ліпше. Ти ж так любиш ілюзії… Жити без них не можеш! Тож живи собі в них далі, на здоров’я! Тому й не сказав тобі усього цього! Щоби зберегти їх. Себто, для твого ж блага.

Бачиш, я — нормальний, чемний чоловік, а не гімназистка, яка провалює іспити!

Розділ II

Задум нового роману спав на думку після болісної розмови з Денисом. Вона напише про Кохання. Чому ні? Кохання не може бути банальним. Це вічна тема, яку митці оспівують століттями. Тим паче, відчула справжнє натхнення — світле і радісне. Мабуть, нові почуття, що нестримною хвилею розхлюпували в душі приємне щемливе тепло, так подіяли.

Досить одержимості, містики! Жодного натяку на злий фатум! Воліла чогось піднесеного, втішливого і лагідного, як… почуття до Сашка. Тепер сама керуватиме сюжетом, героями. Якщо це можливо, звісно, бо попередніми керувати не могла: вони жили своїм життям на написаних нею сторінках. Принаймні коли жили…

Ще одне. Відтепер — жодних обмежень у спілкуванні. Однак нині потреби й бажання відмежовуватись від усього світу, як минулого разу, не було. Хотіла рівноваги. Отож запаслася кавою, шоколадом, увімкнула музику, без якої не сідала за текст раніше, і…

…І речення плавно й упевнено полилися. Перед очима бовваніло Сашкове лице; фізично відчувала поряд його ніжний образ, відверту ласкавість і тамовану пристрасть. Від того всередині приємно тремтіло. Щемливі почуття, що вихлюпувалися через край з її душі, було вельми легко та просто втілювати у текст. В уяві яскраво і виразно малювалися ймовірні картинки розвитку їхніх стосунків; що було поміж ними й те, що могло би бути; згадувала, що говорив і те, про що промовляли його очі… Знову невблаганно витворювалась химерна суміш реальності й вигадки. Проте відчувала: написане точно буде світлим і чистим, справжнім. Бо що є більш природним, аніж щирі почуття? Те, що на споді душі, — оте невпинне джерело, — натхненно й піднесено перетікало у текст. Слова гармонійно поєднувались у романтичні звороти, трансформуючись у щось, що, ймовірно, стане романом. Однак цього разу — таки про Кохання…

— Знаєш, у моєму першому романі один з героїв гине. Його авто мчить нічною вулицею і врізається в стару липу під вікном героїні. Дізнавшись страшну таємницю, він хоче повідомити їй про це, застерегти і… не встигає… Описуючи його, я уявляла тебе. Не розумію, як таке можливо… Зрештою багато чого з описаного потім відбувалось у реальності. Дякувати Богу, ти живий… Коли бігла до тебе тієї ночі… думала, швидка вже не знадобиться…

Сашко пригорнув до себе Нілу й поцілував у скроню.

— Хочу прочитати твій роман. А що було з героїнею?

— Злий фатум переслідує всіх героїв. Я нічого не могла з цим вдіяти… На початку все видавалось інтригою і таємницею, та зрештою перетворилось на суцільне некероване божевілля. Героїня теж помирає, дізнавшись нарешті ту страшну таємницю, і… таємниця забирає її з собою. На той світ. Бо пов’язана з потойбічним.

— Так… злий фатум…

— Я була така захоплена тим романом, якби ти знав! Тепер думаю: як могла його написати? Таке враження, що писала не я… То була якась фатальна одержимість, не інакше. Мовби щось у мене вселилось. Скажи, тієї ночі… куди ти так поспішав? Що взагалі з тобою трапилося?

Те, що повідав Сашко, шокувало. Виявляється, він — перекупник. Той самий перекупник старовинних речей, що здає їх в антикварну крамничку Леоніда Прокопенка. Останнє, що придбав, — родинна статуетка, яку за безцінь продавав якийсь чоловік на блошиному ринку в Криму. Чоловік сказав, що статуетка має дивну історію з купою химерних деталей. Спочатку Сашко відмахнувся від цих балачок — навіщо йому мотлох у голові, якщо вистачає мотлоху у валізі? А коли, за день до від’їзду додому, подзвонив чоловікові, щоб усе-таки розпитати деталі, з’ясувалося, що чолов’яга помер — втрапив під колеса автобуса. Слухавку взяла його дружина, спочатку не хотіла нічого казати, а потім чомусь зненацька погодилася зустрітися. Зустрівшись, розповіла, що чоловік, мовляв, не випадково втрапив під ті колеса, все — через кляту статуетку. Їм віддала її якась дивакувата стара, просто на вулиці. Таке враження, що дуже хотіла позбутися її — тицьнула й пішла геть, як утікала. Відтоді з ними стали відбуватись моторошні речі. Вони почали чути чиїсь кроки у квартирі посеред ночі, голоси. Долало переконливе відчуття, що над ними нависло щось недобре. Злий фатум. Тому вирішили, що треба її позбутись. От, позбулись… Мабуть, належало раніше те зробити…

— Коли повернувся додому, вночі мені примарилась жінка. Вона нічого не говорила, але я відчув такий страх, якого ніколи в житті не зазнавав. Взагалі-то, я не з лякливих, ти не думай, але ця жінка… не можу того пояснити… вона ніби гіпнотизувала мене… Таке враження, наче вперто хотіла від мене щось. А я ніяк не міг второпати, що саме. Так тривало кілька ночей. Потім я відніс ту статуетку в антикварну крамницю, сподівався, все скінчиться, але тієї ночі вона знову мені наснилась. Приходила до мене щоночі, більше двох тижнів. Я думав, що збожеволію! Це якась маячня, але в мене було відчуття, що вона хоче мене вбити. А якось уночі не витримав, сів за кермо і поїхав бозна-куди, ніби хтось мною керував. Я справді не знав, куди і навіщо їду, просто тиснув на газ і… раптом відчув удар, тоді — суцільна темрява. А отямився вже в лікарні… Ніло, що з тобою? Все гаразд?

— Це ніколи не закінчиться… Ніколи…

— Ти про що?

— Ця статуетка в мене.

— Як — у тебе?! Звідки ти знаєш, що це та сама річ?

— Знаю. Повір мені, знаю. Це наша родинна статуетка, що належала моїй прабабусі, яка й приходила до тебе уві сні. Але чому хотіла тебе вбити, не розумію! Вона ж добра насправді! Чому вбила того чоловіка? Що ж це за злий фатум такий? Статуетка є ключовою в моєму романі, всі нещастя трапляються через неї. Що ж мені з нею робити тепер?!

— Гм… Можливо, нещастя вона приносила іншим, стороннім людям? Може, позбувалася тих, хто був їй непотрібний, аби таким чином потрапити до рук власника? Може, тобі не заподіє нічого поганого? Це ж родинна річ! Якщо належить твоїй родині, хіба не має тебе захищати?

— От цього я не знаю… І знову заплутуюсь… Михайло! Чому ж я не спитала в Михайла, що мені з нею робити?!! Треба його знайти і спитати, поки не пізно…

— Хто такий Михайло?

— Провидець. Він мені усе розповів про це, пояснив, а головного я чомусь не спитала! Я повинна негайно йти до нього!

— Ніло…

— Я мушу з цим розібратися, вибач, Сашо…

Михайла ніде не було. Його не було біля зупинки, де завше сидів, у провулочку коло розлогої липи теж. Не з’являвся і наступного дня.

Ніла ходила вулицями, намагаючись відшукати його в юрбі, проте марно. Де ж він? Що з ним? Хоч би був живим! Бо вервечка смертей, здається, вже давно вийшла за межі сюжету…

У дворі на неї чекав Денис.

Невже він вважає, що час щось змінив? Що розірвані стосунки, незважаючи на обставини, можна знову зв’язати? Так, минув тиждень після болісної розмови у барі, емоції трохи вляглися, але невже він думає, що вони можуть бути разом?

Однак підійшовши ближче, наштовхнулась на безпристрасне обличчя, яке зовсім не свідчило про бажання повернути стосунки.

— Нам треба поговорити, — сухо кинув.

— Про що?

— Не знаю, що це, в біса, означає, але той старий, котрого ти вважала єдино справжнім, а всіх довкола химерними, просив тобі дещо передати. Ви що, знайомі з ним? І звідки він знає мене?

— Він знає все... Так, ми знайомі. Але вже кілька днів я не можу його знайти. Коли ти його бачив?

— Власне, кілька днів тому. Вибач, мені було не до того ці дні, та й узагалі, я подумав, що він божевільний, чи щось наплутав. Але потім зважив, що та маячня, яка відбувалася з тобою, якраз варта цього послання.