— У тебе вселялась душа твоєї померлої прародички. Ти пережила деякі моменти її життя, ті, які вона хотіла показати тобі. Це називають «мандрами душі».

— Звідки ви все це знаєте?..

Ніла вражено дивилась на старого, котрий порпався у своїй сумці; вийняв шматки картону, постелив їх попід товстим стовбуром і сів.

— Це так само, як знати, що настала осінь, що сонце вже сховалось за обрій і скоро буде ніч. Знаю, та й по всьому.

— Ви що, провидець?

— Хтозна! Мабуть.

— Я хотіла спитати вас…

— Так-так, мої ритми. Ти чула їх уві сні.

— Ви теж десь їх чули?

— Так, теж чув. У своїй голові. І просто їх відтворював.

— Якщо ви провидець, то скажіть… деякі події, які я описала у своєму романі, повторюються в реальності. Це випадковий збіг чи існує якась закономірність?

— Ти дуже допитлива, Ніло. Це добре, що ти у всьому намагаєшся шукати сенс. Більшість живе, навіть не намагаючись його шукати, навіть про такі речі не замислюючись. Ті, хто шукають, — рідко віднаходять. Бо це дуже складно і важко. Дехто усвідомлює істину лише перед смертю… Всього сказати я тобі не можу. Розумієш… справа в тому, що вигаданий тобою сюжет ти приправляла деякими правдивими моментами: то додавала героям справжніх почуттів, які пережила сама, то прищеплювала їм певні риси характеру знайомих тобі людей; описувала якісь реальні події, місця… Творіння книги — це справжня магія, і коли реальність переплітається з фантазією, це може трансформуватись у небезпечну суміш. Розумієш?

— Так, розумію. Отже, все-таки це не збіги… Але чому тоді…

— Твоя прародичка хотіла заспокоїти тебе. Не думаю, що вона мала слушність, бо краще бути насторожі, аніж утихомиритись і послабити пильність.

— Боже. Виходить, це не кінець… То я помру?

— Ніло… про це може знати лише Господь. Але над тобою нависла небезпека, це я знаю напевне. Я це бачу… Ти мусиш бути дуже обережною і уважною.

— Статуетка, про яку я писала… Вона належала моїй прабабусі і тепер у мене. Як у мене опинилась?!

— Це вона принесла тобі її, руками Дениса. Але не звинувачуй його, бо він про те й сам не відає.

— Чому ж не сказала мені про це?..

— Бо гралась у вельми небезпечні ігри перед смертю… Це й звело її на той світ. Розповісти тобі про це вона просто не змогла. Зрештою подумала, що якщо чогось не знаєш, це забезпечить тобі захист. Однак будучи необізнаними, ми ще більше незахищені. На жаль, їй належало тебе застерегти.

— Це пов’язано зі статуеткою?

— Так.

— Геката? Богиня Місяця, чаклунства, чого там іще… пітьми і нічних примар?..

Старець кивнув.

— Не грайся з цим, дитино. Це справді вкрай небезпечно. Твоя прародичка навіяла тобі ці думки, книгу ти написала завдяки їй. До того ж спрацювала генетична пам’ять — у написаному є частка правди з життя твоїх предків. Поки що ти не перетнула небезпечну межу, за котрою вороття назад уже не буде. Вона ж перетнула свого часу, через те її душа досі не може віднайти спокою. Сердешна думала, що, розповівши тобі хоч дещо, віднайде спокій і те якось допоможе їй… Проте, не усвідомлюючи, порушила і твою рівновагу тепер.

— Боже…

— Тепер ти знаєш багато, Ніло, надто багато. Але намагайся про це не думати. Просто живи, і головне — пильнуй себе.

— Намагатись не думати?! А як же пошуки сенсу? Хіба сенс є не у всьому? Навіщо ж вона принесла мені цю статуетку?..

— Іноді сенс шукати небезпечно… Більшість дій ми вчиняємо позасвідомо, не надто замислюючись над тим, правильно те чи ні. От і вона — принесла, та й по всьому. Може, й сама не до кінця те втямила, бо ця річ справді може бути вкрай небезпечною, хоча й належала твоїй родині багато поколінь… Моя тобі порада: почни писати нову книгу, це може спрацювати тобі на користь і відвернути злий фатум, що нависнув над тобою тепер.

Якийсь час просто мовчки стояла і дивилась на його руки. Надто багато інформації, надто все непросто. Почуте ще якось мало влягтися у свідомості, розкластись на полички…

— Як вас звати?

— Михайло.

— Михайле, як мені віддячити вам? Давайте я пригощу вас вечерею! Тут поблизу є не дуже людна їдальня.

— Ніло, не переймайся мною. Я даю собі раду. Куди мені в їдальню, людей відлякувати?

— Ну що ви… Та завдяки вам…

— Ніло, не почувайся винною переді мною. Спокійно йди додому, чи куди ти там збиралась… І не забувай: пильнуй себе!

Вирішила зайти до Дениса на роботу, можливо, це скоротить час з’ясовувань. Як краще пояснити йому причину розірвання стосунків? Якщо посилатися на сюжетну лінію, яка нібито повторюється в реальності, то вони мають розійтись у різні боки через те, що він покидьок. Але ця лінія суто сюжетна, вони вже з’ясували це. Банальне «вибач, я зустріла іншого» теж не годиться, хоч фактично це так і є. Що ж йому сказати?

Почуття провини стискало груди: все ж трапився він їй у скрутний період і добряче підтримав. Що тепер?.. Відмовитися від Сашка вона не може. Якщо вибирати між пристрастю і теплом, вона однозначно вибере тепло. Денис аж іскриться відвертою пристрастю і жагою тілесних насолод. Від Сашка натомість віддає спокоєм і теплом, хоча й відчувається внутрішня пристрасть, яку він не демонструє, тамує в собі. Лише очі його про все розповідають, дуже красномовно…

Нічого розважливого так і не надумавши, вирішила покластися на волю випадку. Що має бути — те буде, доречні слова мусять знайтися у ході розмови.

Схоже, Денис був готовий до такого розвитку їхніх стосунків, бо не надто здивувався її обережним спробам підвести розмову до цієї делікатної теми.

— Я ж не дурний, Ніло. Я все зрозумів, — він старанно протирав склянки для коктейлю і поглядав на неї з-під лоба.

— І давно ти зрозумів?

— Від самого початку, ще коли сталась та аварія під твоїм вікном. Ти відразу змінилася, хоча й намагалась вдавати, нібито все так само. Але я ж тебе відчуваю, сонечко. Я все відчуваю, тому… справді чекав, що одного дня ти мені про це скажеш.

— Ображаєшся на мене?

Денис відставив протерту склянку і стиснув у руці серветку.

— Ти ж не думаєш, що я танцюватиму від радощів? Але світ не перевернувся. Хоча нам збіса добре було разом. Шкода, що все закінчилось. Такі закони життя. Все рано чи пізно закінчується. Все! Ти мала рацію: винятків не буває. Як би прекрасно не було в нас із тобою, але… нічого не вдієш, сонечко.

— Принаймні я рада, що ти все розумієш.

Денис узяв чергову склянку і заходився її протирати.

— Коли зустрічаються фатальна жінка і фатальний чоловік… Зрештою чого ще було чекати від такої пари… Спалахнули в прекрасному пориві та й швидко перегоріли… — резюмував.

Ніла схилила голову. В пам’яті зринали миті, коли вони були разом. Це було… як цвітіння ехінопсиса — до запаморочення красиво й надто коротко. Але по-іншому вона не могла. Мусила зробити вибір…

Денис Паньків із посмішкою дивився на двері, що зачинились за Нілою. Яка ж ти дурна, дівчино! Яка ж дурна! Тобі цікаво жити в ілюзіях, у вигаданих світах і тому подібній маячні. Знаєш, спершу навіть цікаво було спостерігати за розвитком того безглуздя, в яке ти сама себе свідомо занурила. Але, чорт, усьому мають бути якісь межі!

Як добре, що ти першою заговорила про розрив, бо довго я би цього не стерпів. Постійні балачки про безглузді сни, про цей триклятий роман, якісь дурнуваті перипетії, а я ж просто хотів з тобою гарно проводити час!

Шкода, що така юна дівчина, з таким прекрасним тілом і симпатичним личком має в голові такі химерні заморочки. Замість того, щоб радіти життю, насолоджуватися, ти висмоктуєш із пальця якісь проблеми, невпинно вигадуєш божевілля і живеш тим усім. Не дивно, що той хлопчина, як же його… — Славік, здається? — тебе кинув. Хто ж таке може витримувати?!! Хіба такий самий ненормальний, як ти!

Думаєш, отой нещасний, до якого ти побігла тепер, довго з тобою панькатиметься? Та він утече від тебе через тиждень, аби лиш ноги його несли, бо, я так зрозумів, він не дуже ходячий… Ти завантажиш його своєю істеричною маячнею по саме горло, і терпець його увірветься, як уривався мій.