За мить повернулась. Вийняла з плити охоплене вогнем поліно і кинула його на килимок. Якусь хвилину стояла й знетямлено дивилась на вогонь, що стрімко розповзався; на тіло Федора, що лежало посеред кімнати.

І пішла…

…Березнева холоднеча виявилась мало не раєм у порівнянні з лютими грудневими хуртовинами, які колись долали вони з Айдарчиковим батьком. Її коханим чоловіком. Проте малюкові пояснити те було неможливо. Сердешний потребував тепла, їжі, зрештою якоїсь забавки! Й аж ніяк не цієї раптової подорожі.

Йшла, а перед очима палав вогонь. Від дерев’яної хатини, певно, зостався лише попіл… і від Федора теж… лише прах… Бідна Ксенія. Що буде з нею? Що буде з ними, з її Айдаром? Вона не мала вибору… Але ж ні, вибір у неї був. Вибір є завжди…

Позаду лишився тиждень шляху й кілька невеличких поселень. Коли трапилось наступне, вирішила попроситися в якусь хату, якщо пощастить.

І їм таки пощастило: двері хатини на околиці відчинила жінка літнього віку й дуже зраділа нежданим гостям. Самотність, мовляв, то страшна річ. Вимушена самотність — ще страшніша. Коли живеш багато років сама, не знаючи, що з твоїм єдиним сином, де він і чи живий узагалі, це нестерпно.

Молилась, щоби зупинка в цієї безталанної жінки на ім’я Зінаїда не закінчилась, як попередня. Мала переконливе відчуття, що над нею нависнув злий фатум…

Щоночі прокидалась, обливаючись холодним потом від моторошних видінь. То Ксенія реготала посеред охопленої вогнем кімнати, простягаючи до неї свої неприродно-довжелезні тонкі руки. То Федір розсипався попелом, примарою нависаючи над обвугленими руїнами згорілої хатини. І лиш коханий Айдар, якого воліла бачити у снах, чомусь не навідувався.

Невже обряд із сукнею не допоміг, а навпаки, погіршив її життя? Але ж цього не може бути! Сукня точно має приносити щастя, бо духи предків хочуть лише добра своїм нащадкам. У чому ж річ?

Може, вона не знає всієї правди чи чогось не второпала і все насправді не так? А може… Її погляд мимоволі ковзнув по статуетці, що стояла на столику.

Невже вся справа в ній, у цій химерній речі? Звідкіля вона взагалі у неї? Важко пригадати, але, здається, пам’ятає її ще з дитинства.

Замислено взяла до рук…

Частина 3

Розділ I

Рівне, наші дні

Сутінки м’яко огортали місто. Ніла поволі простувала вулицею, відчуваючи, що… все. От і все. Фінал історії. Завершення роману. Кінець її життю…

Не відчувала гострої потреби насолодитися сповна останніми митями життя, як нібито мала б — колись читала про те у книжках. Хотілося лише сховатися кудись у тихий і глухий закуток, щоб її не знайшли ні вві сні, ні наяву. Однак це було нереально…

Лишилось довести до пуття всі особисті справи, надіслати у видавництво рукопис, розпрощатися з Маринкою й Денисом. А ще Сашком, якого, між іншим, днями мають виписувати з лікарні — хоч би встигнути до нього забігти… Батькам і бабусі нічого не казатиме — навіщо? Аби зчинити паніку? Їй по саме горло вистачає власної, внутрішньої паніки, з якою безперестанку бореться от уже дев’ять місяців.

Дев’ять місяців працювала над романом, мовби виношувала дитя… А «народивши», себто завершивши, — лишила свій фантастичний світ і опинилася в реальності, котра аж ніяк не тішила своєю правдивою жорстокістю… Гаряча самовіддача обернулась байдужістю. Долало непереборне відчуття, що хтось добряче її використав, мов якийсь інструмент, і полишив. І начебто результату досягнуто, але й купа побічних ефектів присутня. Головним з яких, як виявилось, була смерть…

Пригадувала події з життя тієї жінки, виразними картинками спалахували вони в її мозку. Доля добряче нею пожбурила… Шкода, невідомо, як по тому склалось її життя, що було з її сином Айдаром. Видиво обірвалось, коли справа дійшла до статуетки. Отже, вона належала цій жінці.

Однак що їй з того? Що їй з того тепер?

Ніла майже прокинулась. Себто, прокинулась свідомість. Тіло ще спало. Зараз. Зараз прийде вона. Тепер її час. За мить у коридорі почулись обережні кроки. Ніла, як завше, не могла впоратись із почуттям страху, хоч знала, що боятися нічого; кров мимоволі захолонула в жилах, крижаний холод страху міцно оповив нерухоме тіло.

Скрип дверних завісів, шурхіт сукні — вона вже у кімнаті. Якби ж вдалось розплющити очі, щоб знову її побачити. Все ж хотілося б подивитись їй у вічі після всього, що дізналась про неї… Ніла напружилась, проте лише вузька щілина у повіках дозволила помітити тонкий жіночий силует, оповитий, мов маревом, довгим волоссям.

Вона вже майже поряд…

«я все бачила…»

«знаю, це ж я тобі все показала»

«але навіщо? і до чого тут я?..»

«то ти не зрозуміла… мій Айдарчик, мій синочок… це ж твій дідусь…»

«мій… мій хто?..»

«твій дідусь»

«але… але в мене не було дідуся Айдара!»

«дивна ти людино, йому дали інше ім’я! цим же внесли дисгармонію в його життя…»

Горло зчавив болючий клубок. Думки хаотично зароїлись у мозку, а часу було обмаль — будь-якої миті тіло може пробудитись і все обірветься…

«виходить, у мені є казахська кров?..»

«ти не знала…»

«не знала… дідусь цього не розповідав, звідки ж мала дізнатись?..»

«шлях між Казахстаном та Україною протоптувало вже не одне покоління наших предків…»

«чому… чому після обряду із сукнею все пішло не так?..»

«ти так вважаєш? я теж так думала якийсь час. насправді все було чудово після того обряду, ми дуже зблизилися з моїм Айдаром… доторкнулись до справжнього, вічного… а те, що рано відійшли в інший світ, — хіба так суттєво? на землі всі ми лише тимчасові візитери… душі ж — вічні… ми й досі разом, майже… майже разом, це головне, ось так… знайди мою сукню, вона в твоєї бабусі, по матері, візьми собі»

«так, обов’язково знайду, якщо… якщо встигну…»

«передаси її потім своїй доньці»

«я… я маю померти, не буде ніякої доньки…»

«так, звісно, маєш, але ще не час. твоя душа поки не сповна розкрилась під час цього візиту на землю, ти не можеш померти зараз»

«але ж…»

«ти думала, що помреш через свій роман? твоя уява надто розігралась, на тебе ще багато чого чекає попереду. але поспіши, бо якщо послабиш снагу, то справді багато чого не встигнеш»

«то я… то я житиму?!»

«так, звісно! поспіши!»

«але ж… написане мною повторюється в реальності!»

«просто будь уважною до людей, які довкола тебе, не втрачай пильності, зверни увагу на цифру сім — щасливе число, пам’ятаєш? це наше число, родинне, ти ще маєш написати багато… ні. досить вже. я й так чимало тобі розповіла, ми не маємо права говорити про майбутнє — лише про минуле…»

«а статуетка?! я зрозуміла: це через неї коїться щось химерне! звідки вона в мене?!»

«мені час іти»

Ніла напружилась і нарешті розтулила повіки.

«ти дуже гарна…»

Сумні очі кольору какао наповнилися слізьми.

«прощавай!»

«ти вже не приходитимеш?..»

«приходитиму. але не так часто — тепер ти знаєш те, що я хотіла тобі повідати, довго ж я не могла пробитися до тебе, ти не підпускала мене, але мені це таки вдалось — нам вдалось, бо якби не ти, сама би я не змогла цього досягнути»

«чому ти плачеш?»

«прощавай!»

«прощавай… дякую тобі…»

Вона відхилилась від Ніли й почала поволі віддалятися. Нілина рука мимоволі здригнулась і вона остаточно прокинулась. По щоках текли гарячі сльози. Сльози полегшення і прозріння.

Хіба ж могла припустити, що все обернеться саме так? Хіба ж могла? Що жінка, котра вселяла в неї тваринний жах, виявиться її прабабусею, яка хоче їй лише добра… Увесь цей час вона жила в страху, замість того, щоби відчути те, що та прагнула їй сказати.

Якби ж було знати…

Звісно, питань і незрозумілостей лишилось чимало, вона явно недоговорює, і недоговорює щось дуже важливе, мовби боїться…