Із дотепер написаного мною «Її сукня» — найбільш близький мені роман. Навіть рідний. У ньому — безліч моїх власних почуттів, емоцій, хвилювань; пошуки відповідей на питання, котрі так і лишились без відповідей. На жаль. А може, на щастя? Бо хтозна, що би зі мною було, якби таки віднайшла всі ті відповіді… Проте шукати не полишаю. Таку вже маю натуру вперту.

Моя прабабця по материнській лінії була казашкою. Її чоловік — мій прадід — росіянином. Про це я дізналась надто пізно, коли вже майже не було в кого розпитати бодай щось. Страшенно шкодую, що колись мені не спадало на думку довідатися в бабусі та дідуся про їхнє минуле — те, про яке знали лише вони одні. Тут мені йдеться саме про материнську лінію. По лінії тата — вже зовсім інша історія…

Коли дізналась новину про родинні корені, які розкинуті так далеко від України, — мене вщент заполонили думки, що не полишали моєї свідомості, а ще більше — підсвідомості. Відчуття та емоції від того були настільки потужними, що мала тоді безліч химерних містичних снів. А до них у мене особливе ставлення… Спершу вві сні до мене прийшла вродлива жінка з довгим, аж по коліна волоссям у гарній темно-синій атласній сукні. Хоча події того сну були надто моторошними насправді, однак асоціації зробили свою справу: мене не полишало відчуття, що ця жінка може бути моєю прабабцею-казашкою. Мовби вона відчула моє прагнення дізнатись про неї і хоче допомогти, злегка відхиливши завісу потаємного…

Відтак щодалі сни набували смислів і водночас — усе більшої химерності. У цій книзі їх — безліч. Сни керували цим сюжетом, наче наставляючи мене на якийсь свій — потрібний комусь (кому?) — шлях. Я відчувала, що доторкаюсь до чогось, вельми для мене важливого і цінного. Часом небезпечного. Але вже не могла зупинитись. Доки не поставила крапку. Хоч насправді й тоді не дуже заспокоїлась — надто вже емоційно-розбурханою була від безмежжя почуттів, що переповнювали мене…

Певна річ, якщо в романі і є частка правди, то лише крихітна. Я ж бо так і не відшукала відповідей на власні питання. Тож… у ньому лише те, що відчувала, що поза межами мого власного розуміння. Це — писане моїм серцем, не розумом…

Не можу передати, наскільки щаслива від того, що роман цей нарешті побачить світ… Так довго я цього чекала! Хоч розумію: мало бути саме так, усе ж бо мусить ставатись у потрібний час. Тішусь, що час цей настав.

З любов’ю…

Вересень, 2016

Спекотний день поволі обертався на прохолодне надвечір’я, що погрозливо виповзало з-за обрію темно-синім хмаровинням. Вітер зірвався раптово: нестримно зашелестів листям двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло хвіртки; доніс до тераси свіжі, ледь солодкуваті пахощі щойно розтулених суцвіть, прихопивши із собою аромат троянд, які щільно обплели дерев’яні поручні.

У плетеному кріслі, загорнена у плед, дрімала жінка. Помітно, що сон мала не вельми спокійний — повіки час від часу тривожно сіпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечі, розвіялось і залоскотало обличчя. Жінка здригнулась, мимоволі провела рукою по волоссю і сонно роззирнулась довкола.

Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; перші важкі краплі вже залопотіли по бляшаному даху, листі й асфальтовій доріжці, яка вела від хвіртки до східців будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченіших відтінків; повітрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.

Ліна полюбляла шум дощу — він здатен заспокоїти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотіння надто уважно — поволі налаштовуєшся на цей журливо-мінорний лад і є ймовірність занурення в таку прірву думок та спогадів, що мозок стає близьким до божевілля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволі наближаючись до небезпечної, фатальної межі, за котрою… А втім, навіщо поспішати? Усе — від початку…

…Тоді теж падав дощ. Ліна неспішно блукала вулицями міста. Хтозна-чому, проте ноги мимоволі завернули до антикварної крамнички. Й досі не тямить, як тоді втрапила туди: до того не звертала уваги на подібні крамниці. Мабуть, якийсь несвідомий імпульс скерував нею. Певно, так мусило бути.

За масивними кованими дверима — такими собі міні-ворітьми — ховалися звичайні броньовані. Крамничка була ущент напхана всілякими речами: красивими і не дуже, подекуди дивними, а головне — старезними. Тут витав спертий запах, що йшов від старих речей: ті мовби ввібрали його в себе впродовж десятиліть, а подекуди й століть, і тепер щедро віддавали. Стіни, обклеєні темно-червоними шпалерами, прикрашали картини в порепаних рамах, вицвілі ікони, пошарпані гобелени.

Ліна блукала поміж полицями й захоплено роззиралася довкіл. Коли ж погляд спинився на бронзовій статуетці юної красуні, спинилась і вона. Затамувавши подих, роздивлялась досконалу граційну фігуру.

— Вас зацікавила ця річ? — почула приємний баритон поруч із собою та завважила високого худорлявого чоловіка в білій сорочці, чорній жилетці та штанах.

— Так. Що ви про неї скажете? — знову перевела погляд на статуетку.

— О… мушу вам сказати, що своїм зацікавленням ви зробили дуже гарний вибір! Це — богиня жіночої пристрасті, — з готовністю пояснив. — Вона просто створена для такої, як ви, можу вас запевнити! — запопадливо почав розпинатися.

— Скажете таке! — роздратовано пирхнула Ліна.

— Це не лестощі, — не вгавав продавець, чомусь не розуміючи, що щемить, і втратить потенційного покупця. — Подивіться, яка вона вишукана, які чуттєві вигини її спини… які гармонійні, тонкі риси обличчя… — його ж погляд тим часом блукав по Ліниній фігурі.

— Досить-досить, дякую.

Ліна вийшла з крамнички відчутно розчарованою, навіть невдоволеною. Чомусь дуже закортіло мати собі ту статуетку, але терпіти не могла надмірної нав’язливості продавців. Притім зазвичай мимоволі впадала в ступор безмовного протесту, що був сильнішим від бажання отримати жадану річ. Ні — то й ні. Що ж тут удієш.

Розгорнула парасольку і вже за якусь неповну хвилину хлюпотіння дощу відвернуло увагу, налаштувавши на цілковито інші думки.

Однак яким було її здивування — радше, шок! — наступного ранку! Як завше, задзвенів будильник. Розплющила очі. На годиннику світилося 7.28. Ще дві хвилинки, котрі щоранку спеціально виділяла собі для того, аби ще трішки поніжитися в ліжку, і — підйом…

Але… що за дивовижа? Поряд із годинником на тумбочці красувалася… статуетка богині жіночої пристрасті. Сон? «Треба ж було так уподобати річ, щоб морилася тепер», — лише промайнуло в думках.

Протерла очі, однак статуетка не зникла. Рвучко сіла й обережно доторкнулася пальцями блискучої гладенької поверхні, на якій вигравав відблиск із вікна. Прохолода бронзи під ураз спітнілими пальцями миттєво відігнала сон.

— Що за маячня?! — вигукнула. — Я ж її не купувала!

Сполоснулась під прохолодним душем, сподіваючись, що освіжиться, й усе це божевілля припиниться. Обережно ввійшла в кімнату. Статуетка величаво, мовби з викликом, стояла на тому ж місці…

— Повне безглуздя! Як же ти сюди потрапила?!!

Дорогою на роботу забігла в антикварну крамничку. Мусила забігти.

— О, доброго дня, пані Ліно! — радо зустрів її антиквар. — Бажаєте ще щось придбати? Я ж казав: до нас завжди повертаються ті, хто придбав хоча би щось. Усі вони стають постійними нашими…