— Я сказав би, менше від десяти відсотків.

— А Стів що каже?

— Ще менше.

— А сімдесят п’ять років тому нікому й не випадало приймати таких рішень. Вони просто не знали всього цього.

— Так, але за вікном не тридцяті. І завдяки сучасній медицині в нас є вибір.

— Бене, ми вже зробили свій вибір. Тієї ночі, п’ять місяців тому. Ми вже ризикнули тоді — ризикнемо і зараз.

Я прикусив губу, а ти взяла мою долоню та поклала на живіт.

— Бене, я бачу їхні обличчя. У Майкла твої очі, а в Ханни — мій ніс. Я відчуваю, як вони пахнуть, я бачу, як вони усміхаються, я бачу кожну лінію на їхніх долоньках. Вони — частка мене. Частка нас.

— Це егоїзм.

— Шкода, що ти так думаєш.

— Десять відсотків — це нищівні шанси. Це майже смертний вирок.

— Це дрібка надії.

— І ти хочеш поставити все на дрібку?

— Бене, я не гратиму в Господа Бога.

— А я і не прошу тебе грати в Господа! Я прошу тебе дозволити йому виконати його роботу. Я бачив оті малюнки — Ісус опікується всіма діточками. Нехай до нього підуть іще двоє. А ми побачимося з ними, коли самі там опинимося.

— Він отримає їх тільки за умови, якщо візьме й мене, — по твоїх щоках струменіли сльози. — Ні, ну, серйозно, який відсоток тебе влаштує?

— Мабуть, бодай за п’ятдесят.

— Завжди є надія. — Ти торкнулася мого обличчя.

Я страшенно розгнівався. І ніяк не міг тебе переконати. Те, за що я так тебе любив — твоя несамовита сила, твоя здатність концентруватися й іти до мети, — саме з цим мені довелося зіткнутися. І я тоді зненавидів це.

— Рейчел, надії немає. Ти граєш у Господа, поставивши на кін своє життя.

— Бене Пейн. Я кохаю тебе.

— Тоді доведи мені це.

— Я і доводжу.

— Ти не кохаєш мене. І їх ти не любиш. Ти любиш саму ідею. Якби ти любила їх, то вже була б на операційному столі.

— Я люблю їх через тебе.

— Та забудь про них! Я не хочу їх! У нас будуть інші діти!

— Ти ж і сам так не думаєш.

— Рейчел, аби ми чинили так, як я думаю, ти б зараз була в лікарні.

— Ти абсолютно впевнений, що плацента відірветься?

— Ні, але…

— Але зараз же наші діти живі?

— Рейчел, я вивчаю медицину вже протягом п’ятнадцяти років. І моє рішення таки має якусь вагу. Тут мова йде навіть не про дітей. Ідеться про тебе. Ти помреш, а я залишуся сам-один.

Ти витріщилася на мене з неймовірним подивом:

— Бене, не можна бути цілком упевненим. Ми ризикнемо. Ми вже ризикнули.

— Та чому ж ти така вперта?! Подумай хвильку хоч про когось, окрім себе! Ти егоїстка!

— Бене, я думаю зовсім не про себе. І колись ти це зрозумієш.

— Не знаю, про кого ти думаєш, але точно не про мене!

Я одягнувся, схопив кросівки та вибіг з дому, хряснувши наостанок дверима. І побіг по пляжу. Через півкілометра я озирнувся та побачив, що ти стоїш на ґанку, дивлячись мені услід. Я й досі тебе бачу.

І щоразу, коли я опиняюся в цій миті нашої історії, я ніяк не можу придумати, як же говорити про те, що сталося далі.

Розділ тридцять восьмий

Збігло два дні. З моменту катастрофи — три тижні. Іноді здається, що вже рік минув. А подекуди — що все це було лише вчора. Дивне відчуття. Час одночасно повзе та біжить, наче знавіснілий.

Я прокинувся немов напідпитку й узявся за голову руками. За останні два дні ми з’їли одного кроля та двох білок — і все. Це допомогло нам хіба що припинити худнути, але накопичувати енергію було ні з чого. Якщо я збираюся витягти нас звідси, треба терміново знайти великий запас калорій. Так, тут ми у теплі й безпеці, гріємося біля каміна, спимо та граємо в «Монополію». Це не потребує особливих витрат сили. Проте якщо я тягтиму сани по лісу, то на холоді у снігу без енергії довго не протримаюся. Також варто зробити запас їжі, бо одночасно тягти Ешлі та полювати я не зможу. Полювати треба зараз, а потім заморозити м’ясо, і бажано з розрахунку на сім днів. Вирушити в дорогу зараз — це просто піти назустріч голодній смерті.

Хоча, може, смерть чекає на нас у будь-якому випадку.

Ешлі теж скоро прокинулася.

— Кожного разу розплющую очі, сподіваючись, що ти вже витяг нас звідси кудись, де гудуть поїзди, пахне кавою зі «Старбаксу», а найбільші мої проблеми — це хамло на дорогах та постійні телефонні дзвінки, а ще, — вона скривилася, — у кожній аптеці продають знеболювальне. І бритви з кремом для гоління.

Я вже звик до її сміху. Почувши про бритву, я інстинктивно почухав бороду. За три тижні я дійсно заріс — уже не просто щетина.

— Отут я всіма руками за.

— Даю тисячу доларів за омлет, тости, сир — побільше сиру! — та гострі сосиски. А ще за каву й сирники! — Вона підняла вгору палець.

Я поплентався на кухню кип’ятити воду. У животі гучно бурчало.

— Від тебе користі ані на грам.

Я побачив, що набряк на нозі Ешлі суттєво зменшився, а кровообіг покращився, тому вирішив зробити їй масаж. Вона сиділа у кріслі, а я заходився розминати їй ноги.

— Мене сьогодні не буде майже цілий день. Гадаю, повернуся десь після заходу сонця, — повідомив я.

Ешлі кивнула та взяла на руки Наполеона. Я підсунув пазл ближче до неї, а сам запхав свій спальник у рюкзак, причепив снігоступи, схопив лук та сокиру і пішов обходити озеро. Нові снігоступи були кращі за саморобні, я звик до них і перестав наступати одним на інший. Про всяк випадок я також узяв із собою одну з котушок Ґровера — спробую поставити сильце.

Розгулявся вітер, і навколо мене крутилися невеличкі завірюхи. Малесенькі сніжинки боляче кололи обличчя. Я рушив навколо озера туди, де кілька днів тому бачив сліди лося з лосеням. Одного такого лосяти нам з Ешлі стало б на два тижні.

Я йшов берегом озера. У місцях, де, як мені здавалося, могли б виходити якісь дрібні тварини, я поставив два сильця. Щоб покращити свої шанси, я частково загородив звірячу стежку гілками.

На іншому боці озера сніг був увесь поритий лосями. Судячи з усього, вони не просто проходили повз, а доволі довго паслися тут та відпочивали. Завдяки товстому шару криги на озері їм легко було діставати до гілок, які за інших умов високо висять над водою. Мені треба знайти вдале місце для засідки. Навколо озера росли сосни, ялини й осики. Я обрав осику, поряд з якою пролягав ланцюжок слідів. Вона стояла метрів за тридцять далі за вітром від того місця, де лосі харчувалися. Свою схованку під деревом я додатково прикрив гілками, що зрізав з іншого дерева, а зі снігу намостив щось подібне до стінки, яка затуляла б мене від вітру — та від очей тварин. Коло стовбура осики було кілька великих каменів, один з яких згодився мені за стілець. У сніговій стіні я зробив невеличке «вікно», приготував стрілу, заліз по груди у спальник і почав чекати. Десь в обід я підстрелив кролика, якого притягнув до себе в «лігво» та прикопав у сніг. Більше нікого не з’явилося, тому я задрімав та прокинувся надвечір. Упали сутінки, і коли зовсім змеркло, я рушив додому. Вертатися було не важко — ліворуч засніжене озеро, праворуч узлісся. Перше сильце було порожнє — його хтось збив. Я знов його поставив. Треба буде збільшити свої шанси. Тут як у лото: якщо хочеш виграти, грай на кількох картках одразу.

Удома я випатрав кроля й повісив над вогнем. Потім вимив руки та обличчя, і ми сіли вечеряти. Ешлі була напрочуд балакуча — помітно, як нудно їй тут протягом дня. А я ж стомився та на додачу мав кілька питань, які хотів обміркувати.

— Що, не готовий теревенити? — зрештою спитала вона.