Через сорок п’ять хвилин сестра «Компостелла», голубонька з невимовним іспанським ім’ям, прийшла, аби повідомити, що пані Схар знайшли.

— То хіба нам брехали, що начебто вона вже давно у своєму відділенні ціла і здорова? — запитав пан Брентьєнс.

— Так, але тепер вона й справді тут, — жваво відказала медсестра.

За п’ять хвилин баронесу провели чорним ходом. З ніг до голови у болоті. Пізніше вона пояснила, що під час полювання у власному маєтку її пограбували. Насправді виявилося, що вона підсковзнулася і впала у болітце у невеличкому парку, що за два кілометри звідси, і вже не змогла самотужки підвестися. Її знайшов чоловік, котрий вигулював свого собаку, і викликав поліцію. Поліціянти, які привели її назад, провели в кабінеті Стельваген щонайменше хвилин двадцять. Згодом усіх пожильців задля їхнього ж добра наполегливо попросили не поширювати будь-які плітки про цей випадок. Стельваген зупинилася біля Ефертового крісла, аби сказати йому, що пані Схар не сідала ні на який автобус.

— Я й не казав, що сідала, сестро. Я бачив лише, як вона стояла на автобусній зупинці.

— Я вам не сестра і маю сумніви з приводу того, що ви бачили. На майбутнє я радила би вам бути розважливішим.

Еферт називав усіх, хто працював тут «сестрою» чи «братом», і був готовий заперечити:

— Бути ще розважливішим, ніж я вже є, неможливо, пані сестро!

Якусь мить Стельваген вагалася, а тоді розвернулася й пішла геть.

Пізніше дехто з персоналу розпитував, чи бува хтось не бачив, щоби пан Дейкер виходив сьогодні на вулицю. Виходив. Пан Еферт Дейкер — не ідіот.

Вівторок, 5 березня

Учора вдень за чаюванням спалахнула цікавезна дискусія через новину, що вчені спромоглися встановити зв’язок між мізками двох щурів, яких розділяла відстань у кілька кілометрів.

Дискусійне питання звучало так: з чиїм мозком ви хотіли би встановити зв’язок, якби вам випала така можливість? Чимало з-поміж нас обрали би одного зі своїх нащадків. Хоча якби все сталося саме так, то ті нащадки навряд чи отримали би задоволення, крадькома зазирнувши в татову чи мамину голову. Пані Брандсма обрала Тома Джонса[24]. Товстун Беккер волів би віддати частинку свого розуму Обамі.

Мені ж ніхто не спадав на думку. Сама ідея про те, що хтось сторонній влазить у твою голову, наганяла страх.

Численних пожильців спіткало величезне розчарування: вони не змогли замовити мікроавтобус на коронацію, яка відбудеться 30 квітня. Автобусна компанія не виділятиме додаткового автобуса, аби відвезти їх до Королівського палацу. Тепер вони намагаються організувати перевезення до берегів річки Ей, сподіваючись хоч одним оком поглянути на королівське подружжя, коли воно пропливатиме повз. Пані Хогстратен вже придбала собі пару дорогих біноклів. Вона благала Господа Бога, щоби 30 квітня їй це дозволили, а ще також про те, щоби побачити нового Папу. Вона навіть попросила мене за неї помолитися. Прикро для пані Хогстратен, але ми з Богом вже давно домовилися не втручатися в справи один одного.

Двоє грабіжників, замаскованих під стариганів, пограбували банк. Латексні маски і все таке. Хіба було би не смішно, якби чоловіки під масками й справді були пенсіонерами?

Середа, 6 березня

Перший сонячний день року — і він прекрасний! Учора я сорок п’ять хвилин просидів на лавці перед входом. Я опинився на ній перший, а за якийсь час там уже нас було як маку. Кілька заздрісних сплюхів проходжувалися туди-сюди, сподіваючись, що хтось звільнить місце. От невдахи!

З плином років все сповільняється. Прогулянки, прийом їжі, розмови, думки. Читання також. Мені потрібно три-чотири дні, аби проглянути всі недільні додатки, якщо йти у ногу із щоденною газетою. Учора я нарешті закінчив читати спеціальний розділ про старіння. Дещо я помічав і раніше: схоже, поважний вік нині в моді. Немовлята, народжені одразу після війни, лише тепер виходять на пенсію. За кілька років повернеться покоління хіпі. Вікова група, яка зараз при владі, зробила важливе відкриття: треба добре дбати про себе. Нікому не потрібно гайнувати надмір часу, непокоячись про так званих старих пенсіонерів, іще принаймні років п’ятнадцять. Ті, кому за п’ятдесят, у жодному разі не будуть схожі на тих, кому за вісімдесят, і для кого цей будинок передостаннє місце спочинку. Ми ті, хто навчилися добре дбати про інших, себто наших дітей, життя котрих саме в розквіті. Але якщо чесно, то самі ми почуваємося радше забутими тими дітьми. Багато з моїх співмешканців потрапили сюди під гнітом обставин: надто старий і немічний, щоби і надалі жити окремо, і надто бідний, аби найняти належну поміч. Вони мусили змиритися з перспективою доживати віку у притулку для старих.

Дещо пізніше це словосполучення — «притулок для старих» — чомусь змушувало багатьох ніяковіти. Його замінили на «спільноту пенсіонерів». Платні інтернати для людей похилого віку стали «будинками турботи». Будинки турботи стали «центрами піклування». А за останньою версією я зараз мешкаю в «орієнтованій на ринок медичній організації, яка забезпечує індивідуально підібраний догляд». Тепер я розумію, чому вартість медичних послуг продовжує стрімко зростати.

Четвер, 7 березня

Якось я подумки підрахував: у нас 160 пенсіонерів похилого віку, які живуть тут, ну плюс-мінус. Цей центр турботи водночас об’єднаний із відділенням догляду, яке налічує ще 80 прикутих до ліжка чи важкохворих пацієнтів у похилому віці. Не можу назвати точної цифри, бо тут двоє дверей — для живих і для померлих, які поскрипують безнастанно. За моєю оцінкою, тим, хто сюди перебирається, залишається в середньому п’ять років життя, тож якщо рахувати центр турботи й будинок догляду разом — виходить 50 смертей на рік. Якщо доживаєш тут до старості й залишаєшся на своїх двох, то можеш побувати на 500 похоронах чи кремаціях упродовж останніх 10 років життя. Нічогенька перспектива!

Уранці я ніде не міг знайти своїх ключів. Перевернув цілісіньку кімнату догори дриґом, включно з нішею під ліжком. На щастя, я не поспішав. Шукав, мабуть, з годину, шукав без лайки (ну майже), і зрештою таки знайшов їх у холодильнику. Геть клепки розгубив. Старі — мовби ті діти: завжди гублять речі, але в них більше немає мами, яка би їм показала, де пошукати згубу.

П’ятниця, 8 березня

Ще лише вчора я підняв тему смерті, а вже нині дізнався, що вона завітала на «Фітнес для гарного самопочуття».

Пані де Ліу заявила: «Щось мені недобре», і вже за дві хвилини їй стало зле. Вона сіла, а відтак відкинулась у кріслі, так і не спіймавши кинутого їй м’яча.

— Уважніше, пані де Ліу! — дорікнула їй тренерка Тіна.

Після цього пані де Ліу сповзла з крісла на підлогу. Її намагалися реанімувати, притягли дефібрилятор, але все марно. Страхітливі сестри Слотхауер стояли із роззявленими ротами наче зачаровані, аж доки хтось не сказав їм поступитися з дороги. Пізніше, за кавою, вони одна поперед одної розповідали, що бачили. Якби трапилася нагода, ті Слотхауер радо споглядали би публічну страту.

Відхід пані де Ліу трохи затьмарив радісний настрій, який принесли кілька днів весняної погоди. Дехто з пожильців і за поріг не ступав, якщо було холодно чи вогко. Тому саме на початок весни, щойно зблисне сонце, припадала значна частина захопливих прогулянок. Учорашнє повідомлення про можливість чотириденної хурделиці лише надало ще більшого запалу веснолюбам.

Мені хотілося прогулятися з Еф’є, проте її не було вдома. Тому вимушену компанію мені склав Еферт. Зайшовши до нього, я застав приятеля за підрізанням волосся в носі манікюрними ножицями. Мені зробилося ніяково, але Еферт без поспіху продовжував, так наче мене й не було. Ми не змогли вийти, аж доки він, крім носа, не довів до ладу й вуха.