Шостий східний сектор, 6-те вересня

ЛЮБА НЕБОГО,

Я щойно отримала твого листа й збираюся витратити цілий ранок на відповідь, адже кількома словами тут не відбудешся.

Того дня, коли я повернулася з Лонґборна, до твого дядечка завітав несподіваний гість. Містер Дарсі пробув у нього кілька годин. Коли я приїхала, їхня зустріч уже добігла кінця, тож я не мала часу так розбурхати свою цікавість, як ти. Він повідомив містерові Ґардінеру, що довідався, де переховуються містер Вікгем і твоя сестра. Як я зрозуміла, він виїхав з Дербіши-ру наступного дня після нас і прибув до Лондона, щоб їх вистежити. Містер Дарсі звинувачував себе в тому, що не оприлюднив переступів Вікгема: тоді жодна шанована дівчина не обдарувала б того негідника любов’ю й довірою. Він великодушно визнав, що всьому виною його нерозважлива гордість; дарма він не хотів розголосу. Отже, нині він вирішив, що його обов’язок — втрутитися і покласти край злу, якому не запобіг.

Кілька літ тому гувернанткою міс Дарсі служила така собі місіс Янґ, але за якийсь переступ — деталей містер Дарсі не розкривав — її було вигнано. Відтоді вона живе з того, що здає в оренду кімнати у великому будинку на Едвард-стріт. Містер Дарсі знав, що ця місіс Янґ близько знайома з Вікгемом, тож рушив її розпитати одразу, як прибув до міста. Та, перш ніж вона видала потрібні відомості, йому довелося добряче її від-гамселити. Схоже, без фізичних аргументів вона не зрадила б довіри Вікгема. Проте зрештою наш милий друг про все довідався — і рушив до заїзду «Ласі куріпочки». Уздрівши Вікгема, містер Дарсі наполіг, щоб той відвів його до Лідії. Спершу він запропонував їй допомогу і спробував переконати втекти з того ганебного місця й повернутися до друзів, щойно ті погодяться її прийняти. Проте виявилося, що Лідія нікуди звідти йти не збирається. До друзів їй було байдуже, на його допомогу вона не погоджувалася. Вона й чути не хотіла про те, щоб полишити Вікгема — нехай він її викрав, але вона любить його більше, ніж будь-що в світі. А раз вона була такої думки, містерові Дарсі не лишалося нічого, крім як захистити її честь і переконати Вікгема чимшвидше взяти її за законну дружину. Проте той не збирався брати шлюб. Що ж до майбутнього, то він ні сном ні духом, що робитиме далі. Він мусив кудись поїхати, хоча й сам до пуття не знав, куди, і гадки не мав, з чого житиме.

Містер Дарсі спитав, чому той не побрався з Лідією. Містер Беннет — не багатій, але міг би йому помогти, а заміжжя покращило б його перспективи. Тут і вийшло на яв, що Вікгем досі сподівається взяти собі за жінку дівчину із заможнішої родини й жити, як у Бога за пазухою.

Містер Дарсі вхопився за соломинку й запропонував Вікге-мові план, від якого виграли б усі сторони. Поміркувавши певний час, містер Вікгем погодився.

Владнавши все із Вікгемом, містер Дарсі рушив до Шостого східного сектора, щоб пояснити план твоєму дядькові. Вони довго говорили напередодні мого повернення.

Я зустрілася з Дарсі, коли він завітав до нас у неділю. Перемовини точилися до понеділка, і щойно ми все владнали, до Лонґборна відправили листа. Умови були такі: Дарсі сплатить борги Вікгема, що далеко перевищували тисячу фунтів, і щороку даватиме йому тисячу фунтів на життя. Той, своєю чергою, одружиться з Лідією, щоб порятувати її честь та гідність цілої родини Беннет. Він також дозволить містерові Дарсі себе скалічити: це буде кара за життя у гріху й гарантія, що він ні на кого не здійме руку та не плодитиме байстрюків. Щоб порятувати рештки його репутації, каліцтво пояснять тим, що його карета перевернулася. Врешті-решт він стане священиком — ану ж як вчення Христове покращить його вдачу? Дарсі особисто простежив за тим, щоб усі ці умови було чимшвидше виконано. (Наважуся сказати, що містера Вікгема він духопелив з особливою насолодою.)

Думаю, мила Ліззі, впертість — то справді найбільша його вада. Йому приписували багато різних хиб, але ця йому справді властива. Він наполіг, що візьме всі витрати на себе, хоча я певна, що твій дядько й сам би все оплатив (я це пишу не для того, щоб напроситися на подяку, тож про це — більше ні слова).

Містер Дарсі і твій дядько згаяли на суперечки про це більше часу, ніж ті двоє заслуговували. Врешті твій дядько мусив здатися. Він не допоміг небозі, але отримував за це несправедливі подяки, і це ятрило йому душу. Я певна, що твій лист його безмежно втішив, адже тепер він позбудеться чужих лаврів, а ви подякуєте тому, хто справді заслуговує на визнання. Проте, Ліззі, не розказуй це нікому, крім, хіба що, Джейн.

Я вже написала, як він пояснив, чому зробить усе сам: мовляв, він винен, що ніхто не знав про справжню вдачу Вікгема. Може, дещиця правди в тому й є, хоча не думаю, що його мовчанкою (чи будь-чиєю мовчанкою) можна пояснити такі злодіяння. Проте, мила моя Ліззі, хай би що він казав, можеш бути певна, що твій дядечко ніколи б не поступився, якби ми не були певні, що є й інші причини, чому містер Дарсі зацікавився цією пригодою.

Коли все скінчилося, він повернувся до Пемберлі, де на нього чекали друзі, проте домовлено було, що він приїде до Лондона на весілля, щоб остаточно залагодити фінансові справи.

Здається, ото й усе. Напевно, ця розповідь тебе здивує — але, сподіваюся, не прикро. Лідія перебралася до нас, а скаліченого Вікгема перенесли до дому, де про нього подбали лікарі і зняли мірки для нош, які містер Дарсі щедро погодився оплатити. Я б не писала, скількома прикростями обернулася для нас поведінка Лідії, поки вона мешкала у нас, якби Джейн у листі від минулої середи не запевнила мене, що вдома вона поводилася так само ганебно, а отже, я не завдам вам нового болю цією звісткою.

Містер Дарсі не забарився та, як і сказала Лідія, був присутній на весіллі. Він пообідав з нами наступного дня, привітав молодят і попрощався. Не гнівайся, Ліззі, але я все ж скажу: мені здається, він дуже гідний чоловік. Він поводився з нами так само люб’язно, як у Дербіширі. Його розважливість і справедливість роблять йому честь, і йому не бракує жодних чеснот — хіба, може, жвавості, але цього може навчити його дружина, якщо він мудро вибере собі супутницю. Він хитрий лис — ледве згадував твоє ім’я. Але хитрість нині в моді.

Пробач, якщо я забагато тут наговорила, і прошу — не викреслюй мене зі списків тих, кого запросиш до Пемберлі. Я не знатиму щастя, доки не обдивлюся цілий той парк. Гадаю, низький фаетон, запряжений двійкою зомбі, для того цілком підійде.

На тім завершую. На вулиці якийсь гамір — здається, зомбі знову проломили східні ворота.

Щиро твоя,

М. ҐАРДІНЕР