У квітні зателефонувала Саллі, вся в сльозах. Лотто не зможе приїхати додому на літо.

— Тут є… небезпеки, — намагалася пояснити вона, й він зрозумів, що малися на увазі його друзі, які все ще вештались поблизу. Він уявив, як вони йдуть по шосе, Саллі бачить їх і її руки самі по собі повертають кермо, щоб їх збити. О, як йому хотілося потримати на руках сестричку; вона росла, вона ж забуде його. Хотілося поїсти домашньої їжі, яку готує Саллі. Хотілося почути запах материних парфумів, послухати, як вона розповідає своїм мрійливим голосом про Мойсея або Йова так, ніби то були якісь її знайомі. Будь ласка, будь ласка, він навіть не виходитиме з дому, шепотів він, а Саллі пообіцяла, втішаючи його, що вони втрьох приїдуть до нього і всі разом влітку поїдуть до Бостона. У його уяві вся Флорида була залита сонцем. Йому здавалося, що він осліпне, якщо дивитиметься прямо на неї. Його дитинство потопало в сяйві, крізь яке його неможливо було побачити.

Він поклав слухавку. Безнадійно. Самотній. Покинутий. Шкода себе, хоч плач.

План остаточно визрів за обідом, після кидання м’ятними тістечками. Коли стемніло і квіти на деревах почали нагадували блідих метеликів, Лотто вийшов надвір.

В адміністративній будівлі був кабінет декана, в кабінеті була шухляда, в якій був пістолет. Він уявляв, як уранці декан відчиняє двері, бачить бризки, здригається й відсахується назад.

Саллі й мама розриватимуться від горя. От і добре! Він хотів, щоб вони ридали до скону. Він хотів, щоб вони, й помираючи, плакали через те, що вони з ним зробили. Тільки сестричку йому було шкода. Але ж вона ще така маленька. Вона й не знатиме, що втратила. Будівля нависала чорною брилою. Він сіпнув двері — незамкнені, вони легко відчинилися від поштовху його руки. Удача була на його боці. [Хтось таки був.] Про всяк випадок не вмикав світла. Він ішов навпомацки вздовж стіни: дошка оголошень, вішак для верхнього одягу, дошка оголошень, двері, стіна, двері, куток. Край великого чорного провалля — здоровенної зали. Він бачив його в уяві, наче при денному освітленні: подвійні вигнуті сходи на дальньому кінці. Вузький прохід на другий поверх, вдовж якого висіли картини, написані маслом, із зображеннями вгодованих білотілих чоловіків. Старий човен, підвішений на кроквах. Удень сонце мандрувало високими вікнами. Зараз, уночі, вони були чорними дірками.

Він заплющив очі. Він відважно дійде до кінця. Зробив один крок, другий. Відчуваючи приємний шурхіт ніг об килим і запаморочливу порожнечу попереду, зробив три рішучі кроки.

Удар в обличчя.

Він упав на коліна, нишпорячи по килиму. Знову удар — по носі. Простяг руку — нічого; ні, знову удар, він відсахнуся, відчув, що «воно» зачіпає його зверху. Поводив навмання руками, намацав тканину. Під тканиною — щось дерев’яне, ні не дерев’яне, таке, як піна зі сталевим сердечником, і не піна; пудинг із жорсткою шкіркою? Помацав нижче. Наче шкіра. Шнурки? Черевик? У нього зацокотіли зуби.

Він порачкував назад, вухо вловило якесь пронизливе голосіння. Минула вічність, поки він гарячково намацував на стінах вимикач. І ось у жахливо яскравому світлі бачить човен, що звисає зі стелі, перехняблений на один бік, на якому погойдується найстрахітливіша різдвяна прикраса. Хлопчик. Мертвий хлопчик. Посиніле обличчя. Висолоплений язик. Перекошені окуляри. Вмить прийшло усвідомлення: о-о, це ж бідолаха Джем-Рулет звисає з носа летючої вісімки. Це ж він виліз нагору, зав’язав вузол. Стрибнув. М’ятні тістечка з обіду розмазані по всій сорочці. Крик застряг у Лотто в грудях. Він помчав геть.

Після того, як поліція й швидка допомога поїхали, прийшов декан. Він приніс Лотто пончики й чашку какао. Брови здригалися на обличчі декана, коли він думав про судові процеси, про можливих послідовників самовбивці, писанину в газетах. Він провів Лотто до його гуртожитку. Та щойно спина декана зникла, Лотто знову вийшов. Йому важко було залишатися серед хлопців, які безтурботно спали собі й невинно снили дівчатами й літньою практикою.

Він опинився на сцені в шкільному театрі, коли дзвони каплиці пробили третю годину ночі.

Сидіння, що розходилися віялом, зберігали пам’ять про глядачів. Він витяг косяк, який збирався викурити перед тим, як вставити ствол пістолета собі в рот.

Ні в чому не було сенсу. Праворуч почулося легке насвистування. Дентон Трашер, без окулярів, у потертій картатій піжамі, ішов сценою, тримаючи дорожній косметичний набір Dopp.

— Дентоне? — покликав Лотто.

Чоловік вдивлявся в темряву, притискаючи сумку до грудей.

 — Хто там? — спитав він.

— «Ні, перше ти назватися повинен»,[3] — промовив Лотто.

Дентон підійшов ближче.

— О, Ланселоте. Мені аж дух забило з переляку. — Він кашлянув і спитав: — Невже я чую задушливий аромат коноплі?

Лотто вставив косяк у випрямлені пальці, і Дентон затягнувся.

— А що ви робите в піжамі? — поцікавився Лотто.

— Питання в тому, дорогий, що ти тут робиш. — Він сів поруч із Лотто, потім спитав, криво посміхнувшись: — Може, ти мене шукав?

— Ні, — відповів Лотто.

— А, — промовив Дентон.

— Але ж ви тут, — сказав Лотто.

Коли від косяка вже нічого не лишилося, Дентон розповів:

— Економлю свої копійки. Прилаштувався тут у костюмерній. Пішов у відставку в злиденну старість. Та й це ще не найгірше. Тут нема клопів. До того ж я люблю, коли дзвонять дзвони.

Наче навмисно, дзвони пробили пів на четверту. Вони засміялися.

Лотто сказав:

— Сьогодні ввечері я знайшов хлопчика, який повісився. Повісився. Повісився.

Дентон завмер.

— О, дитино, — промовив він.

— Я його зовсім не знав. Вони називали його Джем-Рулет.

— Гарольд, — сказав Дентон. — Цей хлопчина. Я намагався розговорити його, але він був такий сумний. Ви, хлопці, жахливі. Просто дикуни. О ні, не ти, Лотто. Тебе я не мав на увазі. Мені так шкода, що саме ти його знайшов.

У Лотто стиснулося горло, й він побачив, як сам висить на стерновому веслі, поки двері не відчиняються й не спалахує світло. І відчув, що навіть якби він дістався сходів, і якби двері кабінету декана виявилися відчиненими, і якби він відкрив шухляду й відчув вагу пістолета в руці, все одно щось у ньому опиралося б. І такого кінця не було б. [Точно. Це був не його час.]

Дентон Трашер обхопив Лотто обома руками й витер його обличчя полою своєї піжами, відкривши зарослий волоссям білий живіт. Лотто відчув, що він стоїть на краю сцени і його заколисують, а ще він чув запах гамамелісу, лістерину й піжами, яку давно не прали.

Цей Ланселот — дитина на колінах Дентона. Такий юний, його плач уже перейшов межу печалі й перетворився на щось глибше. Дентон злякався. Четверта година. Чарівний Ланселот, такий талановитий, та це було щось інше, навіть якщо Дентон і бачив у ньому рідкісну іскру. Він мав перспективну зовнішність, і водночас здавалося, ніби якась важлива обіцянка втекла, лишивши по собі сліди руйнування, що було дивно, бо хлопцеві було не більше п’ятнадцяти. Що ж, краса ще може повернутися. Років за десять він стане дуже привабливим, змужніє, стане кремезним, набуде чарівності: коли він виступав на сцені, в ньому вже відчувався великий актор. Та Дентон знав також, що акторів вистачало і в реальному житті. Боже, пробило вже четверту тридцять, у нього зараз голова лусне. Він уже не міг витримувати цю печаль. Він був занадто слабкий. [Горе — це для сильних, вони використовують його, як пальне для руху вперед.] Я тут назавжди застрягну із цим хлопцем, злякався він. Він знав лише один спосіб зупинити цей потік сліз. І тоді, у паніці, він ривком випрямив хлопця, вліз між його коліна й витяг із його джинсів здивованого блідого черв’яка, і він вражаюче виріс у нього в роті, дякувати Богу, і вже цього було досить, щоб зупинити ридання. Юнацька плоть! І по-юнацьки швидка. О, ця тверда, дуже тверда плоть танула, м’якла, перетворюючись у гарячу росу. Дентон Трашер витер рот і випрямився. Що він накоїв? Очі хлопця зникли в темряві: