Усе місто спостерігало, як удову вивертає в азалії, а її гарненький синок гладить її по спині. Такі ж високі вилиці, червоно-золотаве волосся. Краса викликає більше співчуття горю, поціляє в саме яблучко. Хамлін плакав за вдовою та її хлопчиком, а не за кремезним Гавейном — своїм рідним сином.

Та її нудило не тільки від горя. Антуанетта знову була вагітна, їй прописали постільний режим. Протягом кількох місяців місто спостерігало, як від будинку від’їжджали женихи у своїх шикарних автомобілях, у чорних костюмах, із портфелями, і губилося в здогадках: кого ж вона обере. Хто б не захотів одружитися з такою багатою і вродливою вдовою?

Лотто опускався все нижче. Він спробував прогулювати уроки, але вчителі звикли до того, що він був відмінником, і закривали на те очі. Він спробував разом із матір’ю слухати релігійні програми, тримаючи її спухлу руку, але Бог зіпсувався у ньому. Він пам’ятав тільки якісь основні поняття: історії, моральну стійкість, маніакальну праведність.

Антуанетта поцілувала його долоню й відпустила, лежачи, як морська корова, у своєму ліжку. Її емоції ховалися десь глибоко всередині. Вона дивилася на все наче з величезної відстані. Вона повніла, дуже повніла. І нарешті, як великий плід, луснула. І з неї випала кісточка — крихітна Рейчел.

Коли Рейчел прокидалася вночі, саме Лотто першим підходив до неї, вмощувався в кріслі й годував її молочною сумішшю, заколисуючи. Вона тримала його увесь цей перший рік — його сестра, яка була голодна і яку він міг погодувати.

Його обличчя вкрилося пухирцями вугрів, запаленими й пульсуючими під шкірою. Він більше не був хлопчиком-красунчиком.

Та дарма. Дівчата зі шкіри пнулися, аби тепер його поцілувати, чи то з жалю, чи тому, що він був багатий. Він зосереджувався на м’яких, вологих ротах дівчат, із виноградною жуйкою й гарячим язиком, і розчиняв жах, який оселився в ньому. Нічні вечірки у вітальнях, в парках. Він велосипедом повертався додому у флоридській темряві, щосили крутячи педалі, наче хотів випередити свою печаль, але вона завжди була прудкішою й легко наздоганяла його.

За рік і один день після того, як помер Гавейн, на світанку чотирнадцятирічний Лотто зайшов у кімнату для сніданків. Він збирався прихопити кілька круто зварених яєць, щоб поснідати, їдучи велосипедом до міста, де на нього чекала Тріксі Дін, батьки якої поїхали на всі вихідні. У нього в кишені була прихована пляшечка аерозольного мастила WD-40. Хлопці в школі сказали йому, що без змазки не обійтися.

Із темряви пролунав голос матері:

— Любий. Я маю новини.

Він здригнувся, увімкнув світло й побачив, що вона сидить за дальнім кінцем столу, з високо зачесаним волоссям, що язиками полум’я вінчало її голову.

Бідна матуся, подумав він. Така неприбрана. Така товста. Вона думала, ніхто не знає, що вона продовжує приймати знеболювальне після народження Рейчел. Усі знали.

За кілька годин Лотто стояв на пляжі, кліпаючи очима. Чоловіки з портфелями були не женихами, а адвокатами. Все зникло. Слуги зникли. Хто тепер працюватиме? Будинок на плантації, його дитинство, завод напоїв, басейн, Хамлін, де віками жили його предки, — все зникло. Привид його батька зник. Все продане за непристойно велику суму. Це місце було гарне, Кресент-Біч, хоча будинок був крихітний, рожевий, встановлений на опорах над дюнами, схожий на бетонну коробку конструктора Леґо на сваях. Нижче все було вкрите заростями карликових пальм і рослин-пеліканів, які хилилися під гарячим солоним вітром. Це був пляж, яким можна було їздити. Треш-метал ревища пікапів приглушували дюни, але в будинку його все одно було чути.

— Оце? — здивувався він. — Та ти могла б купити кілька миль пляжу, матусю. Навіщо нам ця іграшкова коробка? Чому саме тут?

— Дешево. Без права викупу. Ці гроші не для мене, любий, — сказала мати. — Вони для тебе й твоєї сестри. Все переписане на вас. — Вимучена посмішка.

Та що йому ті гроші? Він їх ненавидів. [Усе життя він уникав думати про них, лишаючи цю мороку іншим, припускаючи, що їх достатньо.] Гроші не були його батьком, землею його батька.

— Зрада! — вигукнув Лотто, плачучи від люті.

Мати взяла його обличчя в долоні, намагаючись не торкатися прищів.

— Ні, любий, — сказала вона. Її усмішка сяяла. — Свобода.

Лотто був обурений. Він сидів один на піску. Тицяв палицями в мертвих медуз. Пив коктейль із замороженим соком за міні-маркетом униз по трасі.

Потім він пішов по тако до кіоску, де обідали «круті» діти, такі собі міні-яппі в сорочках поло, смугастих шортах і грубих мокасинах, хоча місцеві дівчата бігали в магазин у ліфчиках від купальників, а хлопці ходили й зовсім без сорочок, щоб сонце вкривало бронзою їхні м’язи. Він уже вимахав за метр вісімдесят, йому було чотирнадцять, у кінці липня мало виповнитися п’ятнадцять. [Лев за гороскопом, що цілковито його характеризує.] Обідрані лікті й коліна, настовбурчене на потилиці волосся. Обличчя, всипане прищами. Збентежений, мружиться, напівсирота; хотілося пригорнути його до себе й заспокоїти. Підійшли якісь дівчата, запитали, як його звуть, але він був настільки приголомшений, що навіть не звернув на них уваги, й вони пішли собі.

Він їв на самоті за вуличним столиком. Шматочок кінзи пристав до його губи, що розсмішило лиснючого хлопця-азіата. Поряд із азіатом сиділа патлата дівчина з підмальованими очима, нафарбованими губами, з англійською шпилькою над бровою і штучним смарагдом, який виблискував у неї в носі. Вона дивилася на нього так пильно, що Лотто відчув поколювання в ногах. Вона була б гарна в ліжку, зрозумів він, сам не знаючи як. Біля дівчини сидів товстий хлопець в окулярах з лукавим обличчям, копія дівчини. Хлопця-азійця звали Майкл. Дівчина з пильним поглядом була Гвенні. А ось товстун буде найважливішим. Його звали Чоллі.

Того дня біля тако-кіоску був ще один Ланселот, якого звали Ланс. Що ж тут дивного? Ланс був кістлявий, блідий, бо не їв овочів, ходив якимись ривками, носив капелюх набакир і таку довгу футболку, що вона складками збиралась у нього ззаду на литках. Він пішов у вбиральню, зображуючи дорогою бітбокс, а коли повернувся, за ним тягся шлейф смороду. Хлопець позаду нього сіпнув його за футболку й звідти випав невеличкий шматочок екскрементів.

Хтось заверещав:

— Ланс наклав у свою одежину!

І цим певний час усі тішилися, аж поки хтось не згадав, що тут був іще якийсь Ланселот, отой переляканий новачок, якийсь чудний. І до Лотто почали чіплятися:

— Ну що, салаго, надув у штани від страху?

Або:

— Яке ваше повне ім’я, сер Лувсало?

Він знічено зсутулився. Покинув їжу, поплентався геть. Близнюки і Майкл наздогнали його під фініковою пальмою.

— Це справжнє поло? — запитав Чоллі, мацаючи рукав його сорочки. — Такі штуки коштують вісімдесят баксів у роздріб.

— Чолл, — сказала Гвенні, — зав’язуй із цим споживацтвом.

— Мабуть, підробка, — відповів Лотто, здвигнувши плечима, хоча було зрозуміло, що це не так. Якийсь час вони уважно дивились на нього.

— Цікаво, — сказав Чоллі.

— А він милий, — зауважив Майкл. Вони глянули на Гвенні, яка дивилася на Лотто, примружуючи очі, поки вони не перетворилися на щілинки, обліплені згустками туші.

— О, гаразд, — зітхнула вона. — Думаю, можемо його взяти.

Коли вона всміхалася, на щоках у неї з’являлись ямочки.

Вони були трохи старші — ходили в одинадцятий клас. Вони знали те, чого він не знав. Тепер він жив пляжем, пивом, наркотиками; крав материне знеболювальне, пригощав друзів. Удень печаль від втрати батька стихала, хоча ночами він усе ще прокидався в сльозах. Настав його день народження. У вітальній листівці він знайшов щотижневі кишенькові гроші — тупо для відзначення п’ятнадцяти років. Літо плавно перейшло в навчальний рік. Пам'ять у нього була хороша, тому дев’ятий клас — це так, легка прогулянка. Після школи й до ночі він пропадав на пляжі.

— Ану, нюхни це, — пропонували йому друзі. — Ану, курни оце. — Він нюхав, курив, забувався на якийсь час.