Щедрі гроші змастять будь-яке колесо. Після полудня все було готове. Під вечір він уже піднімався трапом літака. Озирнувся. Рейчел сиділа на руках у Саллі, й обидві ридма ридали. Антуанетта стояла, взявши руки в боки. Її обличчя трохи кривилося. Від гніву, подумав він. [Помилявся.]

Люк зачинився позаду Лотто — хлопця, вигнаного за його гріхи.

Він не запам’ятає цієї поїздки на північ, лише шок. Прокинутися вранці в сонячній Флориді й того ж дня лягати спати в холодному мороці Нью-Гемпшира. Гуртожиток, запах хлопчачих ніг. Біль у кишечнику від голоду.

Того ж дня за вечерею в їдальні шматок гарбузового пирога ляпнув йому на лоб. Він підвів голову й побачив хлопців, які сміялися з нього. Хтось крикнув: «О, бідненький гарбузовий пиріжок». Інший сказав: «Бідний флоридський пиріжок». А ще хтось додав: «Чортзна-звідки пиріжок». Це викликало найбільший сміх і стало його прізвиськом. Він, який звик до вологої спеки й усе життя гуляв, де заманеться, наче господар [а він і був господарем], нині відчував, що його вуха затиснуті власними плечима і він поспішно тікає, посковзуючись на холодній твердій землі.

«Чортзна-звідки пиріжок», селюк для цих хлопців із Бостона й Нью-Йорка. Прищавий, дитячу привабливість давно забуто, занадто високий, занадто худий. Південець, другосортний. Його багатство, яке колись допомогло йому вирізнитись із загалу, серед цих багатіїв не важило нічого.

Він прокинувся вдосвіта, тремтячи сів на край ліжка й дивився, як розвиднюється за вікном. БУХ-бу-бух, БУХ-бу-бух, билося його серце. Їдальня з холодними млинцями й недовареними яйцями, далі в каплицю холодною, мерзлою землею.

Щонеділі о шостій вечора він телефонував додому, та із Саллі слова не витягнеш, Антуанетта в ці дні нікуди не виходила й могла розповісти хіба що про телепрограми, а Рейчел була занадто мала, щоб зібрати докупи кілька речень. За п’ять хвилин уже не було про що розмовляти. До наступного дзвінка він ще мав перепливти неприступне темне море. В Нью-Гемпширі не було нічого теплого.

Навіть небо було холодне, мов риба. Щойно о п’ятій тридцять відчинялася спортзала, Лотто приймав гарячу ванну біля басейну, намагаючись витопити лід зі своїх кісток. Він плавав, уявляючи, як його друзі покурюють травичку, ніжачись на сонці. Якби він був поряд із Гвенні, вони б уже перепробували всі відомі засоби «зв’язку», навіть апокрифічні. Лише Чоллі надсилав листи, та це були просто жарти на порнолистівках.

Лотто уявляв гімнастичні трампліни заввишки не менше п’ятнадцяти метрів. Стрибок ластівкою в мілку частину басейну поклав би край цьому всьому. Або ні, краще він вилізе на самісінький верх обсерваторії, зав’яже мотузку навколо шиї й стрибне. Ні. Він украде в завгоспа отой білий порошок, яким чистять басейн, їстиме його, як морозиво, аж поки всі його нутрощі не перетворяться на піну. В його фантазіях уже з’явився елемент театральності. Йому не дозволили повернутися додому ні на День подяки, ні на Різдво.

— Я все ще покараний? — запитав він. Хотів, щоб його голос звучав мужньо, але він затремтів.

— О, ні, любий, — сказала Саллі, — це не покарання. Твоя мама хоче, щоб у тебе було краще життя.

Краще життя? Він був тут «Чортзна-звідки пиріжком»; він ніколи не лаявся, тому він не міг навіть поскаржитися на своє прізвисько. Його самотність завила голосніше. Усі хлопці займалися спортом, і він був змушений гребти у вісімці початківців. На його руках росли пухирі, що перетворювалися на мозолі, наче на захисний панцир.

Його викликав декан. Він чув, що в Ланселота проблеми. Оцінки в нього були чудові, він був тямущий. У нього якісь неприємності? Брови декана були схожі на гусені, які ночами об’їдають яблуні. Так, сказав Лотто, у нього неприємності. Гм, сказав декан. Лотто був високий, розумний, багатий. [Білий.] Такі хлопці мали бути лідерами. Можливо, ризикнув припустити декан, якби він користувався спеціальним милом для обличчя, він зміг би піднятися вище в хлопчачій ієрархії. У нього був друг, який міг би виписати йому рецепт; він шукав блокнот, щоб записати номер телефону. У відкритій шухляді Лотто мимохіть помітив знайомий маслянистий відблиск пістолета. [Нічна тумбочка Гавейна; шкіряна кобура.] Ця картинка так і стояла в нього перед очима, коли він, зашпортуючись, плентався крізь наступні сірі дні, — цей короткий зблиск зброї, відчуття її ваги в руці.

У лютому двері кабінету англійської мови відчинилися, і зайшла жаба в червоному плащі. Обличчя, схоже на черв’яка. Жирна шкіра, рідке волосся. Приглушене гиготіння в класі. Маленький чоловічок різко зірвав плащ із плечей, написав на класній дошці: Дентон Трашер.[1] Він заплющив очі, а коли розплющив, його обличчя перекосила судома болю, він витяг руки вперед, ніби тримав щось важке.

Тиша. Сміх припинився. Хлопці затихли.

Лотто відчув, що перед ним зненацька розчинилися двері до залитої світлом невідомої досі кімнати. Так ось же відповідь на всі питання. Можна, залишаючись собою, перетворитися на когось іншого. Можна, навіть без слів, підкорити найстрашніше у світі — кімнату, повну хлопчаків. Після смерті батька Лотто жив, наче в тумані. У цей момент чіткість повернулася знову.

Чоловік зітхнув і став самим собою.

— Ваш учитель раптово захворів на якусь хворобу. Плеврит. Чи водянка. Я його заступатиму. Мене звуть Дентон Трашер. А тепер, — запитав він, — скажіть-но мені, отроки, що ви зараз читаєте?

— «Убити пересмішника», — прошепотів Арнольд Кабот.

— Боже збав, — промовив Дентон Трашер, узяв кошик для сміття, пройшовся рядами й повкидав у нього книжечки в м’яких обкладинках, які позбирав на столах у хлопців.

— Хто лиш торкнувся Поета, вже не має права звертати увагу на простих смертних. Перш ніж ми з вами попрощаємося, ви будете пітніти Шекспіром. І це вони називають освітою... Та за двадцять років нами правитимуть японці.

Він сів на край столу, склавши руки під пахвами.

— Передусім, — почав він, — скажіть, яка різниця між трагедією й комедією.

Франсіско Родрігес відповів:

— Поважність проти гумору. Пиха проти легкості.

— Дурниця, — заявив Дентон Трашер. — Обман. Немає ніякої різниці. Це — питання перспективи. Оповідь — це пейзаж, а трагедія — це і комедія, і драма. Все залежить від того, як ви кадруєте зображення, яке бачите. Ось подивіться, — сказав він і склав руки в подобу камери, якою почав водити по класу, поки в «кадр» не потрапив Джем-Рулет, сумний хлопчик, у якого шия випирала з коміра. Дентон проковтнув те, що збирався сказати, й перемістив «камеру» на Семюела Харріса, меткого успішного смаглявого хлопця, стернового човна Лотто, і промовив:

— Трагедія.

Хлопці засміялися, Семюел — голосніше за всіх. Його впевненість у собі була стіною, яка поверталася за вітром. Дентон Трашер перемістив кадр і навів на обличчя Лотто. Лотто відчув на собі погляд очей-намистинок чоловіка.

— Комедія, — сказав він.

Лотто сміявся разом з усіма, і не тому, що став кульмінацією уроку, а із вдячності Дентону Трашеру за те, що той відкрив для нього театр. Єдиний шлях, яким Лотто міг іти в цьому світі і який він нарешті знайшов.

Він грав Фальстафа у весняній виставі, але з-під гриму проглядало його власне жалюгідне «я».

— Браво! — сказав Дентон Трашер у класі, коли Лотто продекламував монолог із «Отелло», одначе він лише несміливо посміхнувся, повертаючись на своє місце. У веслуванні його вісімка новачків перемогла команду школи на тренуванні, і його підвищили: тепер він задавав темп веслувальникам. Проте він і досі відчував тугу, навіть коли дерева вкрилися бруньками і повернулися птахи.