Голос старого слюсаря тремтів. Ех, якби всю поколоти Ембу скважинами. от як поколоте Баку, тут було б стільки ж, було б більше нафти, ніж в Азербайджані!

Нафтовики — особливий народ. Найстрашніший гріх для них — це байдужість. Інженерові Сисоєві не можуть простити не те, що він любить м'ясо і що він тюхтій, а те, що він виїздить у відпустку перед цементуванням скважини, що він байдужий до нафти.

Є любов і пристрасть і в усякій іншій роботі в Країні Рад, але тут вони, мабуть, дужчі. Інженер механічного заводу в Доссорі гірко жалівся, як він навчав і виховував молодого казака і зробив з нього першорядного токаря — і що ж! Він був уже токар сьомої категорії, робив тонку, відповідальну роботу і пішов з заводу у бурильники.

Весною, коли грязь, коли страшно вийти на вулицю, юнак технік Пахоленко, повернувшися з відпустки, пробивається на Кос Чагил. Він везе устатковання, але поверх фрикціонів і долот лежить очерет, цілі гори очерету. Цей очерет буде підмощено під колеса, коли машини зав'язнуть у сору, технік вкупі з робітниками витягатимуть з багна затоптаний колесами очерет і знов і знов і знов підкладатимуть його під машину. Старий майстер Спірін, коли одвіку безплідне Искине нарешті дало нафту, обливав себе нафтою з пляшки, плачучи казав, що нарешті він скупається в нафті.

На Кос Чагилі багата нафта, але вся вона на засувках. Вивезти її нема ніякої змоги. Нафтопровід ще не готовий. Сам Кос Чагил може дати, імовірно, тисячу тонн на добу, може й більше. На Доссорі, який раніше вважалося за вичерпаний, Костя Селезньов викачує на добу, триста тонн єдиної в Союзі дорогоцінної, безпарафінової нафти.

Доссор лежить у горбах, між горбами — сори. Доссор суворіший і вітряніший, ніж Гур'єв, і прісної води тут зовсім немає. За Нобеля люди звалювали в глибокі ями сніг і ціле літо пили одстояну грязюку. Під осінь води не вистачало, починалася втеча з Доссора. огульні пошесті від гнилої води і швидко виростали кладовища.

Тепер Доссор — чистенький присілок, поміж корпусами насаджено садки і є теж один великий сад, його бережуть як око. Більша частина води, яку качають за сто кілометрів з Гур'єва, іде на поливання дерев. Літом змагаються за садки з вітром, за одну ніч пісок засипає деревця по пояс, цілими тижнями доссорці, з лопатами в руках, боронять дерева від піску. В той же час треба обороняти від піску машини: затикають найменші шпарки в вікнах, замазують кватирки і все ж таки доводиться весь час розбирати і обтирати контактні частини.

Експлуатаційна площа Доссора схожа на годинниковий механізм — ступаєш поміж рухливих штабів, вертких котків, розгойдуваних важелів, розподільних ексцентриків. Двоє мастильників-казаків підтримують порядок на всій широченній площі, у мисливських чоботях перелазячи через незчисленні канали сорів.

Уночі Доссор сияє вогнями веж як зоряне небо, вогні і зорі одбиваються в широких сорах і на десятки кілометрів в усі сторони видно сяйво Доссора.

XX. Жінка пере білизну. Спів над милом. Цебра погано почувають себе на плиті. Ночви, гітара і комбінація. Шкарпетки і кальсони. Беручкі баби. Дівчина коло парового молота.

Женщина пере білизну. На примусі вариться білизна. Два цебра з гарячою водою займають велику частину невеликої комунальної плити; інші женщини, приходячи з чайниками, отруйним поглядом дивляться на її цебра; вони самі не знають, що утримує від того, щоб ізсунути, зняти, викинути в Урал цебра цієї мерзавки. Вони стримуються до часу, боячись сильного скандалу.

Женщина пере білизну. Її оцинковані ночви стоять на ванні у загальній ванній кімнаті. Двоє чоловіків, що оце приїхали з степу, з рушниками на плечах чекають, щоб піти під душ. Вона знає про це, вона також пам'ятає, що її цебра на плиті готові вибухнути й вилетіти, наче в них не вода, а порох.

Вона добре знає, що тут таки, на ембенській стороні є велика дешева пральня. Економка, убиральниця сусіднього будинку теж можуть задешево випрати білизну.

Але женщина пере сама. Вона співає: «Я вас ждала с безумной жаждой счастья!» Її муж не повинен носити білизни, що пахне дешевим милом. Вона з жахом згадує, що праля не вміє правильно складати випрані шкарпетки її чоловіка. Вона сама почуває себе жінкою тільки в тій сорочці, що вона випрала своїми руками.

Вона цілий день стоїть біля ночов і співає, співає вряд всі паскудні романси, ухвалені кобеляцькою культурою і засвоєні царевококшайською цивілізацією*.

Коли її чоловік прийде додому з роботи, ночви заміняться на кастрюлю, вночі кастрюля заміниться на штору, перед сном штора заміниться на комбінацію, все під звуки тих самих гугнявих романсів.

Чоловік її — нафтовик, імовірно, такий самий справжній, мужній, темпераментний чоловік, як усі нафтовики. Все його лихо в тому, що він приїхав на Ембу парубком і оженився ненароком із товстоногою гур'євською баришнею. А він заслуговує на справжню жінку, коли не рівного товариша в житті, то хоч на живу людину.

Вона ж задоволена й щаслива. У неї єсть муж, а в нього є шкарпетки і кальсони, якими вона може займатися досхочу. Вона страшенно буде здивована і вражена, коли він почне пити чорно або зраджувати її з іншими.

Тоді вона почне худнути абож зробиться, говорячи її мовою, «стрункіша» і «елегантніша», ніж це бажано, особливо для тих хвилин, коли гітара замінюється на комбінацію. Нарешті вона зробиться просто таранею, але все буде співати: «вернись, я всё прощу», схилившись над оцинкованими ночвами.

Ця жінка — уральська козачка. Це останній дарунок старого Гур'єва ясному радянському ойл сіті на зауральній стороні. Тут женщин менше, ніж чоловіків, а справжніх женщин зовсім мало. Всі вони на вилік*, їх можна перерахувати.

Вони оточені атмосферою обожнення і ненависті, а старе життя нетлінно зберігається в двох десятках беручких гур'євських баб — баби були б давно поза штатом у великому місті, але тут вони щасливо повиходили заміж і давлять на нове життя.

У трьох стах п'ятидесятьох метрах від них, біля парового молота стоїть дівчина-казачка. Її поставлено на молот не тому, що вона казачка, а тому, що вона працює на ньому краще від усіх. Тяжкий паровий молот під її рукою слухняніше, ніж тонкі пальці скульптора, плющить, відтягує, вирівнює розпечене лезо долота. Вузькі, немов прорізані осокою, очі спокійно стежать за металом, двоє робітників по одному рухові її брів угадують, коли треба повертати долото.

Вона майже нічого не говорить, подекуди здається, що вона німа. Але губи її злегка ворушаться, рот напіврозкритий, не відразу догадуєшся, що вона наспівує під гуркіт падучої маси тиху пісеньку.

Бер Кенові було доручено дізнатись, що вона співає. Це, виявилося, було нелегким ділом, вона тільки посміхалася й червонілася, вона забула, що співала, І вона співає різне, не все те саме. Але Бер Кен був такий милий і дружній, яким тільки може бути цей найввічливіший з людей, і вона почала пригадувати.

Записавши слова, Бер Кен раптом одмовився перекладати їх: вони так просто і сильно звучали по казакському, в перекладі виходило дубувато й сухувато. Якось пощастило так розстановити слова, щоб віддати хоч приблизний зміст її пісні.

«Дужче дави, молоте, ніж глину давила нога,

Гостріше ставай, долото, гостріше, ніж шабля була,

Скоріш свердли, долото, скоріш, ніж шабля рубала,

Повернешся знов, долото, будеш ще гостріше,

Повернешся в степ, долото, будеш свердлить скоріше».

XXI. Де справжні жінки? Лебеді над Кос Чагилом. Вовк-рибалка. Директор у воді. Про шахтарів Саликова і Муковню. Тараня, що спинилася на землі. Злинялі верблюди/ Машина катається по двору. Бронзовий чоловік.

Женщини – геологи, інженери, геофізики, хеміки, лікарі тут майже не живуть. Які є, ті в степу на роботі.