— Ну, так. А що?

— А оцінки?

— Так поставлять. Контрольні потім напишу, типу, індивідуально.

За Марковою спиною тихо пілікнув домофон, і ще до того, як двері під’їзду відчинилися, Соня сполохано сіпнулася. Її вилиці напружилися, а очі метнулися до входу в будинок. Марк озирнувся. На ґанок вийшов їхній сусід із п’ятого поверху. У правій руці він тримав ключі від машини, в лівій — кілька пластикових папок, плечем притискав до вуха телефон. Не глянувши на підлітків, чоловік попрямував до гаражів.

— Ти чого? — Марк повернув голову до дівчини.

Соня знову проігнорувала запитання.

— Перейдеш до іншої школи? — Її вилиці розслабилися; дівчина проводжала поглядом сусіда.

Хлопчак пригадав розмову з мамою та вже розтулив рота, намірившись буркнути «ага, до п’ятої», коли раптом, схаменувшись, сердито пирхнув.

— Я ж тобі говорив уже: до вересня мене тут не буде. — Соня мовчала, тому він додав: — Я на тебе чекав.

— Я зрозуміла.

Марк закинув голову, зиркнув на десятий поверх.

— Ти була там учора?

Дівчина вирішила, що це чергове прохідне запитання, й відповіла майже недбало:

— Ні. Вчора не заходила.

Марк насупився.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Але я бачив тебе.

Соня заніміла. Риси її обличчя ніби зависли в повітрі. Вона перепитала:

— За ліфтом?

— Ага.

Дівчина замотала головою.

— Мене там не було.

Марк зрозумів, що Соня не жартує, і продовжував мовчазно супитися, намагаючись відновити у пам’яті, що саме він помітив із вершини хребта.

— Ти гониш! — вирячилася дівчина. — Кого ти там бачив? Там була я? Ти серйозно?

Хлопчак поводив у повітрі руками.

— Та ні… не знаю. Я видерся на хребет, що праворуч від будинку, дійшов до вершини. Там за ним пустеля, якісь наче випалені землі. Сам хребет майже прямовисно обривається, але, думаю, спуститися десь можна. Потім я сів відпочити й оглянувся назад, і мені здалося, нібито хтось стоїть під деревом, під дубом, і дивиться на мене. Але я не впевнений, може, просто приверзлося. Коли взяв бінокль, то вже нікого не побачив.

Соня відвела погляд, обмірковуючи почуте.

— Чувак, мене там не було.

— То мені здалося. Я без окулярів був.

Вони помовчали.

— Добре, тоді я пішла, — мовила Соня.

— Зачекай, — попросив Марк. — Ти питала у матері про Анну Ярмуш?

— Питала, але вона, мабуть, забула.

Хлопець розчаровано зітхнув.

— Нагадаєш?

— Скажу сьогодні.

— Тільки не забудь!

— Добре.

63

Упродовж наступних двох днів Марк вирушав до світу за ліфтом не раніше ніж друга пополудні. Причин було дві. Перша: хлопець відчув, що Арсен щось запідозрив. Дід нічого не говорив, однак чуття підказувало Маркові, що його тривалі зникнення насторожили старого. У неділю ввечері, коли хлопчак — у пилюці, з обдертими долонями та жахливо обвітреним обличчям — повернувся з вилазки в гори, Арсен не поставив жодного запитання, але, зустрівши онука, роздивлявся його так, наче Марк побував на навколоземній орбіті. Воно й недивно: надворі періщив холодний дощ, а хлопцеве лице аж пашіло жаром. У вівторок зовсім розпогодилось, але Марк більше не хотів випробовувати дідову проникливість чи батькове терпіння та вирішив скоротити вдвічі час, який проводив по той бік ліфта. Друга причина — це домовленість із Яною про те, що щодня до обіду Марк готуватиметься до підсумкових контрольних з алгебри і геометрії. Задачі на тригонометричні тотожності, формули доповнення, квадратний тричлен, розкладання тричлена на лінійні множники, розв’язування рівнянь, що зводяться до квадратних… Хлопчак тим не надто переймався, бо заняття забирали зовсім мало часу. Йому вдавалося закінчувати вправи до полудня, після чого протягом двох годин він потай від діда рубався в «Героїв» або читав інтернет-статті про розведення кролів.

У середу, 13 квітня, Марк марудився із черговою нуднуватою темою з геометрії — значення тригонометричних функцій для кутів 30°, 45°, 60°. Він упорався з усіма вправами задовго до обіду, проте поніс показувати їх дідові лише після першої. Пообідавши, хлопчак неквапом одягнувся та почав узуватися. Арсен сидів у вітальні й читав. Не встаючи з крісла, чоловік озвався до онука:

— Ти куди?

Марк надав голосу якомога більш байдужого відтінку.

— Гуляти.

— Добре. — І жодного слова більше.

У коридорі стояло дзеркало, в якому хлопчак міг бачити Арсена. Відповідаючи, дід навіть не підняв голови, проте щойно за Марком зачинилися вхідні двері, чоловік підвівся та подався на балкон. Став спостерігати за виходом із під’їзду.

Арсен прочекав хвилину й переконався, що онук із будинку не вийшов. Так само він не виходив учора. І позавчора теж. Марк перебував у під’їзді, от тільки дід не міг збагнути де.

Старий моряк залишив балкон, швидко взувся й вийшов на сходовий майданчик. Він затримався перед ліфтом, втупившись у табло, на якому висвічувалися зелені цифри. Кабіна поїхала на шостий, звідти — вниз, але до першого поверху не дісталася, бо зупинилася на другому. Це здалося Арсенові дивним, одначе він не зациклювався. Коли ліфт ожив знову, старий моряк побрів сходами на дах.

Арсен перетнув майданчик десятого поверху й став біля металевих східців, які вели до входу в горище та виходу на дах, а тоді почув зупинку ліфта на восьмому чи на дев’ятому поверсі (дід прикинув, що точно не нижче як на восьмому, інакше звук був би не таким виразним). Двері розчинилися й зачинилися, ліфт посунув униз. Арсен прислухався — зі сходового прольоту не долітало жодного звуку — і збагнув, що під час зупинки кабіну ніхто не залишав.

Старий моряк вибрався на дах і роззирнувся. Переконавшись, що Марка немає, почав спускатися. Він порівнявся з оббитими жерстю дверима, що затуляли вихід на горище, коли ліфт прибув на десятий поверх. Двостулкові двері розчахнулися — звідти, де стояв, Арсен бачив прямокутник світла на протилежній стіні, — далі дід почув, як хтось у кабіні натиснув на кнопку, після чого прошурхотіли двері та ліфт поповз униз.

Що коїться? Якийсь поганець знічев’я катається ліфтом? Арсен, певна річ, не міг знати напевне, та щось підказувало, що в кабіні засів його онук, тож він вирішив, що мусить якось зреагувати на це неподобство. Дід подався на майданчик десятого поверху та затримався навпроти ліфтової ніші. Кабіна загальмувала на п’ятому. Впродовж кількох секунд нічого не відбувалося, а тоді двері з легким стукотом зімкнулися. Зелена п’ятірка на табло погасла. Арсен сердито гмикнув, але до сходів не повернувся. Він раптом пригадав, як заскочив Марка в ліфті посеред ночі, а потім у пам’яті зринуло запитання, з якого почалася історія з «ліфтовим експериментом».

(наш ліфт може підійматися без пасажира?)

Місяць тому запитання здалось Арсену банальним продуктом допитливого Маркового мозку. Тепер воно несподівано набуло інакшого, більш таємничого змісту.

Чуття не підвело старого. За чверть хвилини з горища долинуло гудіння електричного двигуна, а ліфт рушив угору. Арсен опинився в такій самій ситуації, що й Марк місяць тому. Поки що нічого надзвичайного не сталося — можливо, ліфт викликав хтось із пожильців, — але час спливав, цифри на табло послідовно змінювали одна одну, а кабіна не зупинялася. Зрештою ліфт досягнув десятого поверху, двері розчинилися. Арсен, звівши кошлаті брови, окинув очима порожню кабіну.

Чоловікові знадобилося зовсім мало часу, щоби пройти в думках той самий логічний ланцюжок, який так спантеличив Марка: ліфт стояв із зачиненими дверима на п’ятому, отже, в кабіні нікого не було, однак, якщо кабіна порожня, з якого дива ліфт піднявся на десятий? Арсен усвідомлював, що натрапив на щось, що вже спостерігав його онук, хоч і не міг збагнути, на що саме. Що насправді сталося? Чому порожній ліфт ні сіло ні впало посунув на десятий поверх?

Ліфтові двері зачинилися, Арсен постояв іще трохи та спустився на восьмий. Зайшов до квартири, кілька хвилин без усякої конкретної мети тинявся кімнатами, зрештою взяв до рук мобільний телефон і набрав Марків номер. Виклику довго не було, і лише десь за півхвилини безкровний голос операторки повідомив, що абонент у цей момент перебуває поза зоною досяжності.