За вікном шурхотів дощ. Із горища час від часу долинало розмірене гудіння ліфтового двигуна. Щоб не думати про Терлецьку, а також про те, що, заблокувавши його, вона лишила останнє слово за собою, Марк зосередився на Соні та її історії з ліфтом. Чи знала Соня, що він спостерігає за нею? Навряд. Однак якщо знала, то як, не відчиняючи дверей, послала ліфт на десятий поверх? Хлопець перекинувся на бік і визирнув у вікно, проте не побачив нічого, крім розсипу крапель на шибці. Невже Соня розповідала правду?

Марк лежав і прислухався. Ось знову: хтось поїхав ліфтом. Тихе гудіння з піддашшя дражнило. Хлопець сів на ліжку. Електронний годинник на столі показував п’ять хвилин по півночі. Марк подумав: він же однаково не засне найближчим часом, то чому б не спробувати?

(ти ж знаєш, як працює наука?)

(пропонує гіпотези, які перевіряють експериментом)

Хлопець підвівся, вскочив у джинси, одягнув на голе тіло кофту. На кілька секунд завмер і прислухався. Серце все ще стугоніло у скронях, але у квартирі панувала тиша: батьки вже спали. Марк навшпиньки вийшов з кімнати, перетнув коридор. Біля дверей взув на босі ноги кросівки. Коли прочиняв двері, серце закалатало так, що на мить потемніло в очах. Хлопець мусив притулитися плечем до одвірка й віддихатися. Зрештою перед очима прояснішало, тож Марк кинув останній погляд за спину, в наповнене тінями мовчазне черево квартири, й переступив через поріг.

Він збіг на перший поверх. На дворовому майданчику було порожньо, лише під навісом над входом до під’їзду ховалася від дощу якась компанія. Крізь металеві двері до Марка долинали уривки розмови й час від часу сміх. Тихий шерех дощу та людські голоси підбадьорювали. Нічого там немає, на десятому поверсі — десятий поверх, і все! Хлопець витягнув із кишені аркуш із цифрами, який йому вручила Соня, і розгорнув його. Він проїде поверхи — все, як написано, — а потім розповість їй, що нічого не сталося. Знайдеться привід почати розмову, тільки цього разу він не напосідатиме. Скаже лише, що її «процедура» не працює.

Марк натиснув кнопку виклику. Коли ліфтові двері відчинилися, ступив до кабіни. Натиснув четвірку, виїхав на четвертий поверх, звідти — на другий. Голоси від дверей під’їзду до майданчика другого поверху не долітали, і на хлопця зненацька навалилася самотність. Невиразна тривога електричним поколюванням прокотилася нервами. Марк опанував себе, піднявся на шостий, опустився на другий, дістався восьмого. Цього разу, коли двері розчахнулися, на майданчику ніхто не чекав. Хлопчак здивувався, відчувши розчарування. Тиша в будинку здавалася неприродною. Напруження наростало. Марк востаннє спустився на другий і, нікого не зустрівши, рушив на десятий.

На десятому поверсі він на мить затримався. Хлопець практично переконав себе, що Соня морочила йому голову, проте у свідомості так багато всього нуртувало…

(ліфт не працює, і мені немає куди піти)

(на п’ятому на тебе чекатиме істота)

(не можна дивитися… затямив?)

(отже, ліфт не може рухатися без пасажира… ти задоволений?)

(що б не трапилося: не озирайся…)

(не озирайся і мовчи)

…що він засумнівався у власній здатності відокремлюватити факти від вигадок. Зрештою ще нікому не погіршало від того, що потримався за ґудзик, коли чорна кішка перебігла дорогу, чи схрестив пальці, тягнучи екзаменаційний білет. Крім того, Марк розумів, що його ніхто не бачить, тож ніхто й не дізнається, якщо він на хвилину стане спиною до дверей ліфта.

Хлопець розвернувся на 180° і лівою рукою натиснув кнопку із цифрою п’ять. Дверні стулки зійшлися, ліфт почав опускатися.

На п’ятому, коли двері за спиною відчинилися, Маркову потилицю, спину, сідниці та ноги обдало хвилею пронизливого холоду, а ніздрі защипало від кислуватого смороду. Широко розплющеними очима хлопчак дивився на стіну перед собою та не ворушився. Спершу здалося, наче за спиною розчахнулися дверцята велетенської морозильної камери, заповненої давно зіпсованими продуктами. Наступної миті мозок проштовхнув у свідомість думку, що навряд чи в холодильнику з таким холодом продукти могли так зіпсуватися, після чого в уяві на місці вкритої пліснявою морозилки зринуло напівзасипане гнилим сміттям провалля. Хоч яке, в дідька, провалля! Яке сміттєзвалище?! Він у ліфті, на п’ятому поверсі десятиповерхового будинку за кілька метрів від головної вулиці Рівного.

А тоді з-за спини долинув нерозбірливий одноманітний шепіт, від якого кров здійнялася гарячим фонтаном, а впевненість у тому, що ліфт знаходиться на п’ятому поверсі багатоповерхівки на Квітки-Основ’яненка, зменшилася та деформувалася, ніби зіжмаканий у кульку аркуш паперу. Від страху хлопець замружився, сховав голову між пліч і прикусив губу. Холодний сморід липкими щупальцями прослизав у легені. Хлопчак ледве стримувався, щоб не обмочитися.

Підлога ліфта гойднулася, і Марк збагнув, що до кабіни хтось уступив. Хлопець судомно, по-риб’ячому заковтнув повітря та заледве не верескнув «ма-а-а!», проте вчасно схаменувся.

(що б не трапилося: не озирайся і мовчи)

Мовчати! Якщо це хтось із сусідів, його покличуть. На очі наверталися сльози. Хлопчак стиснув коліна й напружив м’язи внизу живота. Це не допомагало: сечовий міхур пропікало вогнем. Марк тремтів, відчуваючи, як за спиною щось ворушиться. Він стискав у кулаці Сонину записку й гарячково пригадував, що вона казала.

Свідомість ніби розкололася.

(на п’ятому на тебе чекатиме істота)

Яка істота?

«Тільки б не обісцятися!»

Хто це може бути? Що там, за спиною?

«Або якщо вже обісцятися, то так, щоб трошки, ну, щоб непомітно…»

А раптом… Хлопець стрепенувся. Що як це Соня? На кілька секунд тіло затопило млосне відчуття полегшення. Як він одразу не здогадався? Це розіграш, для цього все й було влаштовано! Мозок, учепившись за більш-менш раціональне припущення, взявся похапцем вибудовувати логічний ланцюжок на пояснення всього, що відбувалося: Соня стежила за ним, вижидала, доки він піде перевіряти її придуркувату історію, а тоді побігла на п’ятий поверх і зараз стоїть за його спиною. Глузує, хоче налякати його, а потім зняти на відео, як він дзюрить у штани! Після такого про нього заговорять не лише у 15-й школі, але й в усьому Рівному. На мить дивне відчуття — суміш огиди, гіркоти й полегкості — заблокувало страх. Марк майже прошепотів: «Це ти?» Розтулив рота, слова піднялися горлянкою, проте з-поміж губ випорснуло лише притлумлене схлипування. Цього разу хлопця зупинив не страх, а легке постукування за спиною: двері ліфта рушили з місця й зачинилися.

«Що за… — Марк навіть не відразу зрозумів, що сталося, а потім запанікував: — БЛЯ-А-А-А! Цього не може бути, не може бути, не може, не може неможенеможеее…»

(вони зачиняться, повір)

(двері зачиняться, і ліфт стоятиме на місці)

Кабіна стояла на місці, світло не згасало. Тільки шепіт змістився ліворуч.

Неначе грабіжник, який, увірвавшись до будинку, квапливо нишпорить із ліхтариком у темних кімнатах, Марк длубався в закапелках пам’яті, вишукуючи, вириваючи зі спогадів Сонину розповідь. Ліворуч?.. Праворуч?.. Через ліве плече?.. Як же вона говорила?

(постійно спиною)

Марк пригадав: він має триматися спиною до того, що вступило до кабіни хвилину тому. Дивлячись строго перед собою, спустивши руки до промежини, хлопець почав повертатися через праве плече. Шепіт зсувався ліворуч. Соня нічого не говорила про торкатися, та Марк про всяк випадок притиснувся до стінки, щоб навіть випадково не зачепити істоту за спиною.

За чверть хвилини хлопець зупинився обличчям до зачинених дверей ліфта. Шепіт стишився до майже нечутного жебоніння, проте нікуди не зник. Хтось стояв позаду нього в кабіні. Марк подумав, що віддав би своє ліве яйце за те, щоби двері ліфта відчинилися й він міг утекти. Він навіть заплющив очі й уявив, як вискакує з триклятої кабіни та мчить геть, не розбираючи дороги.

Хрін там, вони не відчиняться. Що далі?

(ти маєш натиснути одиницю)