Наступні хвилин сорок чи близько того вони розмовляли. Бажаючи, щоб Тед залишався активним, а заразом і якось убити час, Донна запропонувала «двадцять запитань». Тед із захватом погодився. Ця гра йому ніколи не набридала. Єдиною проблемою завжди було змусити когось із батьків пограти в неї. Вони були вже на четвертому колі, коли почалися судоми.
Ще за п’ять запитань до цього Донна здогадалася, що загаданою особою був Фред Реддінг, товариш Теда з дитячого табору, але вирішила потягти час.
— У нього руде волосся? — спитала вона.
— Ні, в нього… в нього… в нього…
Несподівано Теду забракло повітря. Він вдихав із хапливим, уривчастим хлипанням. До її горла стрімко підскочив страх, наповнюючи рот терпким, мідним присмаком.
— Теде? Теде?
Він задихався, вп’явшись нігтями в горло і залишаючи на ньому червоні сліди. Очі закотилися, так що було видно лише краєчок райдужки і сріблясті білки.
— Теде!
Вона схопила його і потрусила. Його адамове яблуко швидко ходило вгору-вниз, як механічний ведмедик на паличці. Якусь мить руки безцільно тріпалися в повітрі, а тоді знову метнулися до горла і заходилися його роздирати. Тед почав видавати здушені, тваринні звуки.
На мить Донна зовсім забула, де перебуває. Схопившись за ручку, вона потягла її вгору і натисла на двері, так ніби це сталося на паркінгу в супермаркеті і хтось от-от прийде на допомогу. Куджо вмить був на ногах: він стрибнув на авто, не встигло воно відчинитися ще й наполовину, можливо, цим рятуючи Донну від власних зубів. Він ударився в напівпрочинені дверцята, впав, а тоді з глухим гарчанням знову кинувся на авто. Рідкі випорожнення стікали на дрібний гравій доріжки.
Донна заверещала і рвучко зачинила дверцята. Куджо стрибнув на бік машини, роблячи вм’ятину ще глибшою. Похитуючись, відійшов назад, а тоді знову кинувся на вікно, вдаряючись у нього з глухим тріском. Срібляста тріщина на склі вмить розділилася на півдесятка приток. Куджо знову стрибнув, і на міцному склі з’явилося ціле павутиння тріщин. Скло ще трималось, але вже вгиналося. Зовнішній світ раптом став молочно-каламутним.
«Якщо він кинеться ще раз…»
Та Куджо відступив, чекаючи, що вона робитиме далі.
Донна повернулася до сина.
Усе його тіло трусилося, ніби в нападі епілепсії. Спина вигнулася. Сідниці то припіднімалися над сидінням, то знову падали. Обличчя набрало синюшного кольору. Жили на скронях туго напнулися. Три роки, два в середній школі і влітку після першого курсу в коледжі, Донна працювала медсестрою-волонтеркою і знала, що зараз відбувається. Тед не проковтнув язика — таке було можливе лише в надмірно закручених трилерах, — але язик запав у горло і перекрив дихальні шляхи. Тед душився в неї на очах.
Лівою рукою Донна схопила його за підборіддя і рвучко смикнула. У паніці вона зробила це надто грубо і почула, як хруснули щелепи. Пальці намацали кінчик язика неймовірно далеко, аж там, де мали бути зуби мудрості, якщо вони коли-небудь виростуть. Донна спробувала його схопити, але не змогла. Язик був мокрий і слизький, як новонароджений вугор. Вона намагалася затиснути його кінчик між великим і вказівним пальцями, майже не помічаючи скаженого биття свого серця. «Здається, я його втрачаю, — думала вона. — О Боже мій, здається, я втрачаю сина».
Раптом зуби Теда зціпилися, прокусивши до крові її пальці і свої пошерхлі, спухлі губи. По підборіддю закрапала кров. Донна майже не зауважувала болю. Ноги Теда заходилися відбивати на килимку несамовитий барабанний дріб. Вона відчайдушно намагалася спіймати кінчик його язика і вже була схопила, та він знову вислизнув з-під пальців.
(собака собака клятий собака це він у всьому винен клятий собака пекельна тварюка Я ВБ’Ю ТЕБЕ клянуся БОГОМ)
Зуби Теда знову зімкнулися на її пальцях, та нарешті Донна схопила його за язик. Цього разу вона не вагалася. Впившись нігтями в його губчасту поверхню зверху і знизу, вона смикнула язик до себе таким рухом, ніби опускала жалюзі. Узявшись другою рукою за підборіддя, задерла голову Теда назад, створюючи максимальний притік кисню. Тед почав із хрипким свистом втягувати повітря, ніби хворий на емфізему старий. Потім знову закашлявся.
Донна дала йому ляпаса. Що ще робити, вона не знала.
Тед востаннє різко хапнув повітря, тоді його дихання стабілізувалося до ритму важкого сапання. Вона й сама засапалася. На неї стрімко накотила хвиля запаморочення. Вона примудрилася якось вивернути хвору ногу, і по ній знову вологою цівкою потекла тепла кров.
— Теде, — вона різко ковтнула. — Теде, ти мене чуєш?
Його голова кивнула. Ледь-ледь. Очі лишалися заплющеними.
— Заспокойся, наскільки зможеш. Я хочу, щоб ти розслабився.
— Мам, я хочу додому. Чудовисько…
— Ш-ш-ш. Теде, не розмовляй і не думай про чудовиськ. Ось.
Слова проти чудовиськ впали на підлогу. Вона підняла жовтий папірець і подала Тедові. Він панічно вчепився в нього з усієї сили.
— Тепер зосередься на тому, щоб дихати повільно й рівномірно. Це допоможе нам повернутися додому. Дихай повільно й рівномірно.
Донна ковзнула поглядом повз Теда, і знову її очі наштовхнулися на надтріснуту битку з замотаною липкою стрічкою ручкою, що лежала у високому бур’яні праворуч від автомобіля.
— Тільки розслабся, Тедді. Можеш спробувати?
Тед злегка кивнув, не розплющуючи очей.
— Ще трішки, любий, ще трішечки. Я обіцяю, обіцяю.
Надворі займався день. Ставало тепліше. Температура в маленькому авто почала підніматися.
Вік дістався додому за двадцять хвилин до шостої. У той час як його дружина витягувала синові язика, він ходив вітальнею, повільно й відсторонено розкладаючи речі на місця. Баннермен, детектив із поліції штату і слідчий із прокуратури штату сиділи на довгій канапі й пили розчинну каву.
— Я вже розповів вам усе, що знаю, — сказав Вік. — Якщо її немає в тих людей, з якими ви зв’язувалися, то її немає ніде.
Він приніс із комірчини віник, совок і цілу упаковку сміттєвих пакетів і тепер з немелодійним дзенькотом висипав в один із них скалки.
— Хіба що вона з Кемпом.
Запала незручна тиша. Вік не пригадував, щоб коли-небудь він був такий утомлений, як зараз, проте не думав, що зможе заснути, хіба тільки якщо хтось дасть йому укол. Мислити ясно не вдавалося. Через десять хвилин після того, як Вік приїхав додому, задзвонив телефон, і він кинувся до нього, як звір, проігнорувавши м’яке зауваження представника прокуратури, що це, мабуть, до нього. Та телефонували не йому. Це був Роджер. Хотів поцікавитись, як Вік доїхав і чи є які-небудь новини.
Новини були, але всі вони були до божевілля невизначені. По всьому будинку було знайдено відбитки пальців, і бригада дактилоскопістів з Оґасти зняла кілька комплектів відбитків у житлових кімнатах за маленькою майстернею, де донедавна працював Стівен Кемп. Найближчим часом проведуть експертизу, і можна буде з’ясувати достеменно, чи тією людиною, що сплюндрувала перший поверх, був Стів Кемп. На думку Віка, все це було зайвим: він нутром відчував, що то — Кемп.
Детектив із поліції штату з’ясував прикмети фургона Кемпа. Це був світло-сірий «форд еконолайн» 71-го року випуску з мейнськими номерами 641–644. Від господаря будинку, якого витягли з ліжка о четвертій ранку, поліцейські довідалися, що фургон по боках був розписаний пустельними пейзажами: скелі, плато, піщані дюни. На задньому бампері були дві наліпки. Одна з написом: «РУБАЙТЕ ДРОВА, НІ АТОМУ», друга — «РОНАЛЬД РЕЙГАН ЗАСТРЕЛИВ ДЖ. Р.» Кумедний хлопець той Стів Кемп. З такими наліпками й розписом фургон буде легко впізнати. Якщо він їх не зняв, то, швидше за все, його засічуть іще до кінця дня. Орієнтування було розіслано по всій Новій Англії і на північ, до Нью-Йорка. Крім того, про можливе викрадення попередили ФБР у Бостоні й Портленді, і ФБРівці пробили Кемпа по своїй центральній базі даних у Вашингтоні. Його затримували тричі: в 1968-му, 1969-му і 1970-му за дрібні порушення під час протестів проти війни у В’єтнамі.