Він походив із великої бідної білої сім’ї. Разом із трьома братами й двома сестрами вони жили в нужденному, напіврозваленому будинку на Суботній дорозі на околиці містечка Лізбон. Його брати й сестри цілком відповідали нормальним — або ж ненормальним — місцевим стандартам. Тільки Енді і наймолодшому братові Марті вдалося закінчити середню школу. Деякий час здавалося, що її подолає і Роберта, та після вечора танців у випускному класі вона залетіла далі, ніж бачила. Вона покинула школу й одружилася з хлопцем, який у двадцять дев’ять усе ще мав вугрі, пив «Нараґансет»[81] прямо з бляшанки і товк її й дитину. Марті загинув в автокатастрофі на шосе № 9 у Дархемі. Він і якісь його п’яні друзі на швидкості сімдесят миль за годину спробували вписатись у вузький поворот на пагорбі. «Камаро», у якому вони їхали, двічі превернувся й загорівся.

У сім’ї Енді був зіркою, та мати його недолюблювала. Вона його трохи побоювалася. Друзям мати казала, що її Енді холодний, як риба, та він був чимось значно більшим. Він завжди був надзвичайно стриманий і застебнутий на всі ґудзики. Ще з п’ятого класу Енді знав, що мусить якось закінчити коледж і стати юристом. Юристи багато заробляють, а ще мають справу з логікою. Логіка була його божеством.

Кожну подію він розглядав як точку, від якої лінійно відходить певна кількість можливих варіантів. На кінці кожної з цих ліній стоїть іще одна подія-точка, і так далі. Така точкова модель життя виявилася вельми помічною. Школу Енді закінчив на суцільні А і отримав почесну відзнаку, а разом з нею можливість навчатися майже в будь-якому вищому освітньому закладі. Він зупинив свій вибір на Мейнському університеті, відмовившись від Гарварду. Енді вирішив розпочати кар’єру в Оґасті і не хотів, щоб якесь дитя соснових борів у гумових чоботах і робі лісоруба плювало тим Гарвардом йому в обличчя.

Цього спекотного липневого ранку все йшло чітко за планом.

Він поклав слухавку на телефон Віка Трентона. У Кембера ніхто не відповідав. Баннермен і детектив із поліції штату все ще були тут, очікуючи інструкцій, як добре натреновані пси. З Таунсендом, хлопцем із поліції штату, Мейсен уже працював. Він належав до того типу людей, з якими Мейсен почувався комфортно. Коли йому казали «апорт», Таунсенд слухався. З Баннерменом він не був знайомий, і той не дуже припав йому до душі. У нього були розумні очі, трішечки занадто. І те, як він вискочив із припущенням, що Кемп міг змусити жінку їхати за ним за допомогою дитини… Якщо вже такі припущення висловлюються, то їх повинен висловлювати Енді Мейсон. Усі троє сиділи на канапі й мовчки пили каву, чекаючи на прибуття агентів ФБР для встановлення прослуховування на телефон Трентонів.

Енді міркував над справою. Це могла бути просто буря в склянці води, та могло бути і щось серйозніше. Чоловік переконаний, що це викрадення, і не надає жодного значення зниклому авто. Він зациклився на тому, що його дружина і син в руках у Стівена Кемпа.

Енді Мейсон у цьому впевнений не був.

Кембера не було. Удома взагалі нікого не було. Можливо, всі поїхали відпочивати. Таке було цілком імовірним. Пік відпусток припадав на липень, і вони обов’язково мусили натрапити на когось, хто поїхав відпочивати. Чи залишив би Кембер машину на ремонт, якби збирався їхати? Навряд чи. Узагалі малоймовірно, що «пінто» у Кембера, але слід перевірити. Та був ще один варіант, про який він не сказав Вікові.

А якщо припустити, що вона все-таки відвезла машину в гараж Кембера і хтось запропонував підкинути її назад до міста? Не друг, не знайомий, не Кембер чи його дружина, а хтось зовсім сторонній. Енді вже чув слова Віка: «Що ви, моя дружина ніколи не сяде в машину до незнайомця». Але вона вже, як кажуть у народі, кілька разів дозволила проїхатися на собі Стівену Кемпу, що теж був практично незнайомим. Отож, якщо цей гіпотетичний чоловік був люб’язним, а вона дуже хотіла якомога швидше відвезти сина додому, то могла й погодитись. А якщо той милий усміхнений незнайомець виявився маніяком? Раніше тут, у Касл-Року, вже був один, такий собі Френк Додд. Можливо, цей милий, усміхнений чоловік покинув їх у кущах із перерізаним горлом, а сам щасливо поспішив своєю дорогою. У такому разі «пінто» виявиться в Кембера.

Енді не думав, що подібний сценарій імовірний, але така можливість була. У будь-якому разі потрібно послати когось у гараж Кембера. Це було рутинною справою, та Енді Мейсон любив, коли розумів доцільність кожної своєї дії. Він вважав, що з практичних міркувань гараж Джо Кембера можна викреслити зі стрункої, логічної конструкції, яку він вибудовував. Енді припускав, що вона могла поїхати до Кембера і з’ясувати, що його немає вдома, але машина більше не завелася. Та міська дорога № 3 — це ж не Антарктида. У цьому випадку їм із дитиною досить було прогулятися до найближчого будинку і попросити скористатися телефоном. Але вони цього не зробили.

— Містере Таунсенд, — покликав він м’яким голосом, — вам із шерифом Баннерменом потрібно з’їздити до того Джо Кембера і перевірити три речі: чи немає там синього «пінто» з номерами 218–864, Донни і Теодора Трентонів та родини Кемберів. Зрозуміли?

— Гаразд, — відповів Таунсенд. — Ви хочете…

— Я хочу тільки ці три речі, — спокійно урвав його Мейсен. Йому не сподобалося, як Баннермен дивився на нього з втомленим презирством. Це псувало йому настрій. — Коли щось із переліченого виявиться там, дзвоніть мені сюди. Якщо мене тут не буде, я залишу контактний номер. Зрозуміли?

Задзвонив телефон. Баннермен відповів, послухав і простяг слухавку Мейсену.

— Це вас, розумнику.

Їхні погляди схрестилися над телефоном. Мейсен думав, що Баннермен опустить очі, та він цього не зробив. За мить Енді взяв телефон. Дзвонили з відділку поліції в Скарборо. Затримали Стіва Кемпа. Його фургон було виявлено на території маленького мотелю в містечку Твікінгем у штаті Массачусетс. Ні жінки, ні хлопця з ним не було. Після того як йому зачитали права, Кемп назвав своє ім’я і вирішив скористатися правом зберігати мовчання.

Енді Мейсен вважав, що нічого доброго це не віщувало.

— Таунсенде, ви поїдете зі мною, — наказав він. — Шерифе Баннермен, гадаю, з питанням Кембера ви розберетеся самі, добре?

— Це моє місто, — кинув Баннермен.

Мейсен запалив цигарку і крізь тремтливий димок подивився на Баннермена.

— Ви маєте якісь проблеми зі мною, шерифе?

Баннермен посміхнувся.

— Жодних, яких я не міг би вирішити.

«Господи, як я ненавиджу цих селюків, — думав Мейсен, дивлячись услід Баннермену. — Але він уже й так поза грою. Боже, дякую тобі за маленькі милості».

Баннермен сів за кермо свого крузера, завів двигун і заднім ходом виїхав з під’їзної доріжки Трентонів. Було двадцять хвилин на восьму. Його майже захоплювала елегантність, із якою Мейсен відсунув його на задній план. Вони прямують до самих витоків справи, він прямує в нікуди. Зате старий Генк Таунсенд цілий ранок вислуховуватиме всіляку Мейсенову дурню, тож, можливо, в цьому він ще легко відбувся.

Джордж Баннермен повільно виповз на 117-ту і поїхав у напрямку Кленової дороги. Сирена й мигалка були вимкнені. День був гарний. І він не бачив причин поспішати.

Донна і Тед Трентони спали.

Обоє в схожих, незручних позах, у яких сплять люди, змушені багато годин провести в міжштатному автобусі. Голова Донни впала в заглибинку біля лівого плеча, Тедова — біля правого. Руки Теда лежали на колінах, як викинуті на берег рибки, час від часу посмикуючись. Тед дихав хрипко й натужно. На губах поробилися пухирі, повіки набули фіолетового відтінку. Цівка слини, що збігала з кутика рота до м’якої лінії підборіддя, почала засихати.

Донна спала не дуже міцно. Хоч вона й була неймовірно виснажена, та скорчена поза, біль у нозі, животі й пальцях, які Тед прокусив до кістки, не давали їй поринути глибше. Волосся прилипло до голови пітними пасмами. Пов’язки на лівій нозі знову промокли, а плоть навколо поверхневих ран на животі огидно почервоніла. Її дихання теж було хрипке, але не таке переривчасте, як у Теда.