Надворі, на променаді Беннета, Стоук спробував сісти. Частково витяг з води свого тулуба… а тоді ліг, розкинувшись на всю довжину, неначе крижана багниста вода була постіллю. Здійняв обидві руки до неба в якомусь майже закличному жесті, тоді дав їм упасти. Усі відступи від цього світу в цих трьох рухах: лягти на спину, здійняти руки — і подвійний сплеск, коли вони впали додолу, широко розкинуті обабіч. Це було останнім «пішло все нахер, робіть, що хочете, я здаюся».

— Ходімо, — промовив Скіп, усе ще сміючись, проте абсолютно серйозно. Я чув серйозність у його здушеному від сміху голосі, бачив її на істерично перекошеному обличчі. І зрадів. Господи, як я їй зрадів. — Ходімо, поки цей дурний довбойоб не втопився.

Ми зі Скіпом пліч-о-пліч протислися крізь двері вітальні й прожогом кинулися коридором третього поверху, зіштовхуючись і відскакуючи один від одного, наче кульки в гральному автоматі, заточуючись, майже так само неконтрольовано, як і Стоук на доріжці. Майже всі інші бігли слідом. Єдиний, хто, я точно знаю, залишився, був Марк. Він пішов до себе в кімнату зняти наскрізь мокрі джинси.

На майданчику другого поверху нам трапився Нейт. Ми мало не збили його з ніг. Він завмер з оберемком книжок у пластиковому пакеті, дивлячись на нас з деякою тривогою.

— Боже мій! — вигукнув він. «Боже мій» було найсоковитішим висловом, на який був здатен Нейт. — Що це з вами?

— Ходімо, — вичавив Скіп. Голос у нього так сів, що слова пролунали швидше як гарчання. Якби я весь час не був поруч з ним, то подумав би, що він щойно плакав. — Не з нами, а з клятим Джонзом. Він впав. Йому потрібна…

Скіп урвався, тому що на нього, піднявшись із глибин нутра і струсивши все його тіло, знову накотив дикий регіт. Він привалився до стіни, закочуючи очі в якомусь комічному знесиленні. Скіп затряс головою, немов забороняючи собі сміятися, але, звичайно ж, цього собі не можна заборонити. Коли сміх приходить, він кидається у ваше улюблене крісло і залишається скільки заманеться. Східці над нами задудніли під вагою картярів з третього поверху.

— Йому потрібна допомога, — закінчив Скіп, витираючи очі.

Нейт глянув на мене геть спантеличено.

— Якщо йому потрібна допомога, то чому ж ви смієтеся?

Я не міг йому пояснити. Чорт, я і сам собі не міг пояснити. Я схопив Скіпа за лікоть і смикнув. Ми побігли по сходах на перший поверх. Нейт побіг за нами. Усі інші теж.

34

Перше, що я помітив, коли ми вихопилися крізь північний вихід, був прямокутник жовтої парусини. Він лежав на землі, залитий водою з плавучими грудочками болота. Тут мені в кросівки почала хлюпати вода, і я забув про розглядини. Стояв собачий холод. По моїй незахищеній шкірі сікли голочки дощу, що мало чим відрізнялися від льоду.

На перегоні Беннета вода сягала по кісточки, і мої ноги з холодних стали просто задубілими. Скіп послизнувся, я схопив його за ліктя, а Нейт підтримав нас обох ззаду і не дав гепнутися навзнак. Попереду почувся огидний звук: наполовину кашель, наполовину захлинання. Стоук лежав у воді, ніби намокла колода, навколо його тіла плавала шинель, а навколо обличчя — маса чорного волосся. Кашель був густий, бронхіальний. З кожним здушеним, хлипливим спазмом з рота йому пирскали дрібненькі крапельки. Одна милиця лежала поряд, застрявши між рукою і боком. Друга пливла в бік Беннет-голлу.

Вода накочувала на бліде обличчя Стоука. Кашель переріс у придушене булькання. Його очі непорушно дивилися прямо в дощ і туман. Стоук ніяк не показав, що чув, як ми наближаємося, та коли я став на коліна по один бік, а Скіп по другий, він почав відштовхувати нас руками. Стоуку в рот затекла вода, і він забився всім тілом. Він тонув перед нашими очима. Мені було вже не до сміху, та все одно я, мабуть, і далі сміявся. «Починали жартома, — казала Керол. — Починали жартома. Увімкни радіо, Піте, я люблю старі пісні».

— Підіймімо його, — наказав Скіп і вхопив Стоука за плече. Стоук слабко ляснув його рукою, як у воскової фігури. Скіп не звернув на це уваги, може, навіть не відчув. — Та швидше, Бога ради.

Я схопив Стоука за друге плече. Він хлюпнув мені в обличчя водою, так, наче ми дуріли в басейні на чиємусь задньому дворі. Я думав, що він змерз так само, як і я, та від його тіла віяло якоюсь хворобливою гарячкою. Поверх намоклого тіла я глянув на Скіпа. Той кивнув.

— Готуйсь… давай… взяли!

Ми потягли. Тіло Стоука вище пояса трохи виринуло з води, але тільки й усього. Мене вразила його вага. Сорочка висмикнулася зі штанів і плавала навкруг його талії, немов пачка балерини. Під нею я угледів білу шкіру і чорний кульовий отвір пупка. А ще були шрами — загоєні рубці розбігалися в усі боки плетивом сплутаної мотузки.

— Нейті, допоможи! — закректав Скіп. — Підтримай його, заради всіх херів!

Нейт упав навколішки, обхляпавши всіх трьох, і обійняв Стоука зі спини. Ми силкувалися повністю випрямити його і витягти зі сніжної каші, та на вкритих болотом цеглинах годі було втримати рівновагу, і нам не вдавалося діяти злагоджено. Та й Стоук, хоч напівпотонув і все ще кашляв, опирався нам щосили, намагаючись вирватися. Стоук хотів повернутися назад у воду.

Підійшли інші на чолі з Ронні.

— Сраний Рви-Рви, — видихнув він, усе ще хихочучи, але вигляд у нього був аж наче трохи зачудований. — Ну ти, Рви, й дав країні вугілля. Нічого сказати.

— Та не стій, як стовп, штурпаку! — крикнув Скіп. — Допоможи нам!

Ронні стояв ще якусь мить, не сердячись, а просто зважуючи, як буде найкраще, потім озирнувся подивитися, хто ще прийшов. Ноги йому роз’їхалися в болоті й Тоні Делукка, теж ще підсміюючись, вхопив його і втримав на ногах. Вони збилися на затопленому променаді, всі мої приятелі-картярі з вітальні на третьому поверсі. Більшість ще й досі не могла перестати сміятися. Вони були схожі… не знаю, на що. Та так, напевно, ніколи б і не здогадався, якби не різдвяний подарунок Керол… та, звісно, це було пізніше.

— Тоні, ти, — скомандував Ронні, — Бред, Ленні, Баррі. Беремо його за ноги.

— А я, Ронні? — запитав Нік. — А що я?

— Ти дрібнуватий, щоб його підіймати, — відповів Ронні, — але, може, його розвеселить, якщо йому посмоктати.

Нік позадкував. Ронні, Тоні, Бред і Баррі Марджо з двох боків прослизнули попри нас. Ронні і Тоні підсунули руки під гомілки Стоука.

— Господи Ісусе! — заверещав Тоні з огидою і все ще трохи посміюючись. — Вхопити ні за що! Ноги, як у страшила!

— Ноги, як у страшила! Ноги, як у страшила! — злісно передражнив його Ронні. — Підіймай давай нахер, макароннику вошивий! Це тобі не виставка мистецтва. Тоді ви, Ленні і Баррі, підхопите його під злиденну дупу, будете підтримувати знизу…

— …коли решта його піднімуть, — підхопив Ленні. — Второпав. І не обзивай мого пайзана[45] макаронником.

— Не чіпайте мене, — прокашляв Стоук. — Пустіть, забирайтеся геть… невдахи недобиті… — Він знову зайшовся кашлем. Моторошні блювотні звуки. У світлі ліхтаря його губи були сірі й слизькі.

— Дивіться-но, хто тут шепоче про невдах? — спалахнув Ронні. — Дистрофіку ти сраний безногий, педику недотоплений. — Він глянув на Скіпа, з хвилястого волосся по прищавому обличчю стікала вода. — Рахуй давай, Кірку.

— Раз… два… три… взяли!

Ми випросталися. Стоук Джонз виринув з води, неначе піднятий на поверхню затонулий корабель. Ми заточувалися під його вагою.

Одна рука Стоука звисла і якусь мить теліпалася перед моїм носом, а тоді прикріплена до неї кисть описала дугу і боляче заїхала мені по обличчю. Лясь! Я знову вибухнув сміхом.

— Покладіть мене! Виродки, покладіть МЕНЕ!

Ми спотикалися, виробляли па в сніжному місиві. З нього стікала вода, з нас стікала вода.

— Еколлзе! — зарепетував Ронні. — Марченте! Бреннене! Господи Ісусе, може б ви, ануси потерплі, трохи допомогли, га?

Ренді та Біллі зачалапали до нас. Ще троє чи четверо, чию увагу привернули крики і хлюпанина, здебільшого любителі «чирви» з третього поверху, підхопили Стоука. Ми незграбно його перевернули. Мабуть, ми були схожі на найнездарнішу в світі групу підтримки, що з якогось дива практикується під зливою. Стоук перестав пручатися. Він застиг у наших руках, його руки звисали по боках, долонями догори, і в них, як у чашечки, скрапував дощ. Водоспади з його мокрої як хлющ шинелі та заду штанів дедалі меншали. «Він узяв мене на руки і поніс, — казала Керол, розповідаючи про хлопчика зі стрижкою-їжачком, хлопчика, що був її першим коханням. — Ніс вгору через всю Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Він ніс мене на руках». Я не міг викинути її голос з голови. В якомусь сенсі, так ніколи і не зміг.