— Я тобі дещо покажу, якщо не роздаси до кінця кляті карти, — відрубав Скіп.

— Мені дузе, дузе стласно, — сказав Ронні голосом Елмера Фада, що тільки йому одному здалося смішним. Він притулився головою до ліктя Марка Сент-П’єра, зображуючи переляк.

Марк різко відсмикнув руку.

— Здрисни, твою маму. Сорочка зовсім нова, Мейленфанте, гною з твоїх прищів мені на ній не тре’.

Перш ніж обличчя Ронні весело засяяло і він зайшовся своїм крякливим сміхом, я вловив, як на ньому промайнув відчайдушний біль. Однак це залишило мене байдужим. Проблеми Ронні могли бути справжні, але симпатичнішим вони його не робили. Для мене він був просто хвалько, що вмів грати в карти.

— Не телися, — поквапив я Біллі Марчента. — Роздавай. Я хочу ще встигнути повчитися.

Але цього вечора ніхто з нас, звісно ж, не вчився. Замість того щоб спасти за канікули, лихоманка тільки подужчала і стала ще палючішою.

Десь о чверть на десяту я попрямував коридором по нову пачку курива і ще за шість дверей до нашої кімнати зрозумів, що Нейт повернувся. «Любов палає, де моя Розмарі гуляє» долинало з кімнати, яку Нік Прауті ділив з Баррі Марджо, але ще далі Філ Окс співав «Реґ втікача від мобілізації».

Нейт, залізши в шафу майже весь, розвішував одяг. Він був не тільки єдиний серед моїх знайомих у коледжі, хто спав у піжамі, а й єдиний, хто користувався плічками. Сам я повісив у шафу тільки свою шкільну куртку. Витяг її і заходився нишпорити по кишенях у пошуках цигарок.

— Привіт, Нейте, як справи? Наївся на семестр журавлинної підливи?

— Я… — почав був він, та раптом зауважив на спині куртки малюнок і розреготався.

— Що? — запитав я. — Невже це так смішно?

— У певному сенсі, — сказав він і майже зник у шафі. — Ось подивися! Він виринув, тримаючи в руках старий бушлат, і повернув його так, щоб я побачив спину. На ній красувався горобиний слід, куди акуратніший, ніж мій вільний малюнок. Нейт скористався блискучою, сріблястою липкою стрічкою. Тепер зареготали ми обидва.

— Два ідіоти — одна робота, — зауважив я.

— Маячня. Великі розуми думають в одному річищі.

— То он що це, по-твоєму?

— Ну… принаймні мені хочеться так думати. Тобто це означає, що ти змінив думку про війну, Піте?

— Яку ще думку? — поцікавився я.

30

Енді Вайт і Ешлі Райс в університет не повернулися. Мінус вісім. Для тих же, хто залишився, за три дні до першої зимової хуртовини відбулася очевидна зміна на гірше. Точніше, очевидна для всіх інших. Для тих же, хто варився в цій каші й палав у лихоманці, це виглядало лише як два-три кроки на північ від нормального.

До канікул квартети картярів у вітальні протягом навчального тижня мали тенденцію розпадатися і складатися наново, а іноді й зовсім припиняли існування, поки народ розходився на заняття. Тепер вони стали майже статичними. Зміни траплялися тільки тоді, коли хтось, похитуючись, ішов спати або перебігав за інший стіл, щоб опинитися подалі від вправності Ронні та його безугавної єхидної балаканини. Така сталість пояснювалася тим, що здебільшого гравці з третього поверху повернулися не для здобуття подальшої освіти; Баррі, Нік, Марк, Гарві — і не знаю, скільки ще — практично махнули рукою на заняття і повернулися, тільки щоб продовжити боротьбу за абсолютно даремні «турнірні очки». Багато хлопців на третьому поверсі Чемберлена тепер, по суті, здобували диплом із «чирви». Як не сумно, Скіп Кірк і я теж до них належали. У понеділок я посидів на двох лекціях, потім послав усе до біса і решту прогуляв. У вівторок прогуляв усі, всю ніч грав у «чирву» уві сні (в якийсь момент, пригадую, я перевернув «стерво» і побачив, що в неї обличчя Керол), потім усю середу грав наяву. Геологія, соціологія, історія… одні безглузді поняття.

У В’єтнамі ескадрилья В-52 розбомбила базу в’єтконгівців під Донґ-Ха. Також вона примудрилася розбомбити роту морської піхоти США, убивши дванадцять і поранивши сорок людей. Чорт, промазали. А прогноз погоди на четвер — густий сніг, що по обіді перейде в дощ із градом. Мало хто з нас звернув увагу на цей прогноз. У всякому разі, у мене не було ніяких причин очікувати, що обіцяний снігопад змінить напрямок мого життя.

У середу я вклався за північ і спав міцним сном. Якщо мені снилася «чирва» або Керол Джербер, я цього не пам’ятаю. Коли прокинувся о восьмій ранку в четвер, сніг падав так густо, що я ледь розгледів світло у вікнах Франкліна навпроти. Я пішов у душ, потім почалапав коридором глянути, чи вже почалася гра. Один столик був зайнятий. Ленні Дорія, Ренді Еколлз, Біллі Марчент і Скіп. Вигляд у всіх був блідий, неголений і втомлений, ніби вони просиділи тут усю ніч. Може, так і було. Я притулився до одвірка, стежачи за грою. Надворі в снігу відбувалося дещо значно цікавіше. Але ми всередині дізналися про це тільки пізніше.

31

Том Гакебі жив у Кінгу, другому чоловічому гуртожитку нашого комплексу. Бека Ауберт мешкала у Франкліні. За останні три-чотири тижні вони дуже зблизилися, що передбачало і спільні походи в їдальню.

Цього сніжного ранку наприкінці листопада вони поверталися після сніданку і раптом побачили, що на північній стіні Чемберлен-голлу з’явився напис. Ця стіна була звернена до студмістечка, зокрема до Східного крила, де великі корпорації проводили інтерв’ю щодо прийняття на роботу.

Вони звернули туди, зійшли з доріжки в свіжий сніг — на той час його нападало приблизно чотири дюйми.

— Глянь, — сказала Бека, киваючи на сніг. На ньому тяглися дивні сліди: не відбитки підошов, а ніби борозни, а з боків — ланцюжки глибоких круглих дірочок. Том Гакебі сказав, що це схоже на сліди лиж і лижних палиць. Ні він, ні Бека не подумали, що сліди ці могла залишити людина на милицях. Тоді не подумали.

Вони підійшли до стіни гуртожитку. Літери були великі й чорні, але до цього моменту сніг падав так густо, що тільки з десяти кроків вони зуміли розібрати слова, які хтось вивів фарбою з балончика… до того ж у стані цілковитого сказу, судячи з кострубатості літер (знову-таки їм не спало на думку, що людина, яка розбризкує фарбу з балончика, одночасно утримуючи рівновагу на милицях, не може піклуватися про акуратність літер).

На стіні був напис:

32

Я читав, що існують злочинці — можливо, навіть чимало злочинців — які підсвідомо хочуть, щоб їх піймали. Думаю, саме так виглядали справи зі Стоуком Джонзом. Хоч заради чого він вступив до Мейнського університету, там цього явно не знайшов, тож, очевидно, вирішив, що час піти, а раз так, то перед цим зробити найграндіозніший жест, на який тільки здатна людина на милицях.

Том Гакебі направо і наліво розповідав, який напис прикрашає стіну нашого гуртожитку, і Бека Ауберт теж. Однією з тих, кому вона це розповіла, була староста другого поверху Франкліна, худорлява, дуже правильна дівчина на ім’я Марджері Статтенгеймер. До 1969-го Марджері стала помітною фігурою в студмістечку, засновницею і президентом Американської спілки студентів-християн. АССХ підтримувала війну у В’єтнамі, і її кіоск у студентському відпочинково-розважальному комплексі продавав шпильки з прапорцями, що набули такої популярності завдяки Річардові Ніксону.

У четвер у мене за розкладом було обіднє чергування в Палаці прерій, і хоч я прогулював заняття, мені й на думку не спало б не вийти на робоче чергування, так уже я влаштований. Поступившись своїм місцем у вітальні Тоні Делукка, близько одинадцятої вирушив до Голіоуку виконувати свої обов’язки в посудомийні. Побачив, що в снігу зібрався чималий натовп студентів і всі дивляться на північну стіну нашого гуртожитку. Я підійшов, прочитав напис і одразу зрозумів, хто його написав.

На Беннет-роуд біля стежки, що вела до бічних дверей Чемберлена, стояли блакитний університетський седан і одне з двох університетських поліційних авто. Там же стояла Марджері Статтенгеймер у компанії чотирьох копів зі студмістечка, заступника декана з роботи зі студентами і голови дисциплінарної комісії Чарльза Еберсоула.