Я дозволив забрати взятку Нікові. Відіграли ще три незначущі взятки: спершу Нік, а за ним і Ленні почали вичерпувати дзвінкову жилу, а потім у хрестовій взятці я отримав чирвову десятку.

— Чирва полізла і Райлі одну вже заковтнув! — зловтішно затрубів Ронні. — Ляжеш на обидві лопатки, село!

— Може, й так, — озвався я. А може, подумав я, посмішка Ронні Мейленфанта скоро зітреться. Якщо все вийде, я зажену ідіота Ніка Прауті за сотню і відберу в Ронні партію, яку він мав намір виграти.

Через три взятки мій маневр став уже очевидним. Як я і сподівався, вишкір Ронні змінився виразом, який я найбільше любив бачити в нього на обличчі: досадливою гримасою.

— Нічого в тебе не вийде, — сказав він. — Не вірю. Не в партії без підкидання. Де в тебе, нахер, такі козирі?

Проте він знав, що таке цілком можливо. Це чулося в його голосі.

— Що ж, подивимося, — відповів я і пішов чирвовим тузом. Тепер я йшов напролом, але чому б і ні? Якщо чирва розподілена порівну, я міг виграти зараз же. — Ось побачимо, що ми…

— Дивіться! — вигукнув Скіп, що сидів найближче до вікна. В його голосі бриніла недовіра і аж якесь ніби захоплення. — Господи Боже, це ж засранець Стоуклі!

Гра обірвалася. Ми всі блискавично крутнулися на стільцях і виглянули в залитий дощем сутінковий світ під нами. Четвірка з кутка теж схопилася на ноги. Старі ліхтарі з кованого заліза уздовж променаду Беннета просвічували туман слабким електричним світлом, і мені уявився Лондон: Тайн-стрит і Джек-різник. Голіоук на пагорбі більше, ніж будь-коли, скидався на океанський лайнер. Він немов погойдувався в потоках дощової води, що заливала вікна вітальні.

— Засранець Рви-Рви поперся в таке лайно… очам своїм не вірю, — видихнув Ронні.

Стоук швидко прямував стежкою, що вела від північного входу в Чемберлен до місця, де всі асфальтові доріжки зливалися в найнижчій точці перегону Беннета. На ньому була його стара шинель, і було очевидно, що він не щойно з гуртожитку: шинель промокла наскрізь. Навіть крізь залите водою скло можна було розгледіти знак миру в нього на спині, такий же чорний, як і слова, що тепер частково затуляв прямокутник жовтої парусини, якщо він і досі там висів. Його буйне волосся промокло до стану упокорення.

Стоук ні разу не озирнувся на своє графіті «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ», а просто дибав на милицях до променаду Беннета. Я ще ні разу не бачив, щоб він так швидко йшов. Пірив дощ, але ні його, ні все густішого туману, ні місива під милицями Стоук не помічав. Чи хотів він впасти? Невже кидав виклик бридкому болоту, звалить воно його чи ні? Не знаю. А можливо, він так заглибився в роздуми, що не помічав, ні як швидко рухається, ні мерзенної погоди. Так чи інакше, в такому темпі він не міг дійти далеко.

Ронні заіржав і цей звук розбігся в різні боки, неначе іскра по сухому труту. Я не хотів приєднуватися до реготу, та нічого не зміг з собою вдіяти. Та й Скіп, як я помітив, теж. Частково тому, що сміх заразливий, але ще й через те, що видовище дійсно було смішне. Знаю, як жорстоко це звучить, так, знаю. Але я зайшов задалеко, щоб ховати правду про той день… та й про цей, що на пів людського життя пізніше, теж. Бо мені й тепер смішно, бо я і тепер усміхаюся при згадці, який у нього тоді був вигляд. Навіжена накрутна іграшка в старій шинелі, що пробивається крізь зливу, розбризкуючи воду милицями. Ти знаєш, що трапиться далі, просто знаєш і все. Це й було найсмішніше. Питання було лише в тому, скільки він все-таки зуміє пройти до неминучого краху.

Ленні аж завивав, притискаючи долоню до обличчя і витріщаючись крізь розчепірені пальці. З очей у нього струменіли сльози. Г’ю Бреннен тримався за доволі об’ємний животик і ревів, як осел, що загруз у болоті. Марк Сент-П’єр, не в змозі стриматися, аж вищав, повторюючи, що от-от упісяється, він перепив кóли і зараз обпісяє свої кляті джинси. Я реготав так, що не втримав карти; нерви на правій руці паралізувало, пальці розтулилися, й останні виграшні взятки посипалися на коліна. У голові в мене калатало, ніс геть заклало.

Стоук дістався до кінця улоговини, де починався променад. Там він зупинився і невідь чому зробив скажений поворот на триста шістдесят градусів, немов балансуючи на одній милиці. Іншу милицю він виставив вперед, неначе автомат, ніби в уяві решетив кулями ціле студмістечко: «Убивай конгівців! Гати старост! На багнет старшокурсників!»

— І-і-і… олімпійські судді присвоюють йому… ВСІ ДЕСЯТЬ ОЧОК! — проголосив Тоні Делукка, бездоганно наслідуючи спортивного коментатора. Це виявилося останньою краплею, і вітальня негайно перетворилася в дурку. Карти полетіли на всі боки. Попільнички перекидалися, й одна зі скляних (здебільшого тут стояли невеличкі алюмінієві, схожі на десертні тарілочки на конференційних столах) розлетілася на друзки. Хтось звалився зі стільця і почав качатися по підлозі, ревучи і дригаючи ногами. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.

— Ну ось! — завивав Марк. — Я таки обмочив свої джинси! Нічого не міг вдіяти!

Позаду нього Нік Прауті на колінах повз до вікна, по його палахкому обличчю збігали сльози, він простяг обидві руки — німий, благальний жест людини, що намагається сказати: «Припиніть, припиніть, бо в мене в мозку нафіг лусне судина і я помру на місці».

Скіп схопився, перекинувши стільця. Я теж схопився. Регочучи так, що аж мізки вилазили, ми наосліп знайшли один одного і, обнявшись, допленталися до вікна. Внизу, не знаючи, що за ним сміючись спостерігає майже два десятки подурілих картярів, Стоук Джонз усе ще, всім на подив, був на ногах.

— Давай, Рви-Рви! — завів Ронні.

— Давай, Рви-Рви! — підхопив Нік. Він дістався до вікна і притис чоло до скла, все ще сміючись.

— Давай, Рви-Рви!

— Давай, малюче!

— Вперед!

— Вйо, Рви-Рви! Поганяй своїх собачок!

— Працюй милицями, красеню!

— Вперед, клятий Рви-Рви!

Це скидалося на останні хвилини футбольного матчу з майже рівним рахунком, тільки всі викрикували: «Давай, Рви-Рви», а не «Тримай позицію» чи «Блокуй удар». Майже всі, бо я не кричав, і Скіп, гадаю, теж, проте ми сміялися, сміялися так само нестримно, як і решта.

Раптом мені згадався вечір, коли ми з Керол сиділи на ящиках з-під молока за Голіоуком, вечір, коли вона показала мені своє фото з друзями дитинства… а потім розповіла, що зробили з нею ті інші хлопці. Що вони зробили бейсбольною битою. «Починали, думаю, жартома», — говорила Керол. А сміялися? Це вже напевно. Тому що так завжди буває, коли люди дуріють і розважаються, — вони сміються.

Стоук ще секунду постояв на місці, повиснувши на милицях і похиливши голову, а потім заходився форсувати пагорб, неначе морські піхотинці, що висадилися в Тараві45. Він рвонув променадом Беннета, розбризкуючи воду навсібіч шаленими помахами милиць. Здавалося, ніби спостерігаєш за скаженою качкою.

Скандування стало оглушливим:

— ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ!

«Починали вони жартома, — казала Керол, коли ми сиділи і палили там, на ящиках з-під молока. Тоді вона вже плакала і її сльози сріблилися в білому світлі, що лилося з вікон їдальні. — Починали вони жартома, а потім… уже ні».

Ця думка поклала для мене край жартові зі Стоуком, присягаюся. І все-таки я не міг припинити сміятися.

Стоуклі здолав десь третину схилу до Голіоуку, майже дістався до непокритої водою цегли — і тут ковзка грязюка його таки запопала. Він викинув милиці занадто далеко вперед, занадто далеко навіть для сухої погоди, і коли хитнувся слідом за ними, вони вирвалися з-під його рук. Ноги зметнулися вгору, ніби в гімнаста, що проробляє якийсь запаморочливий переворот на перекладині, й він зі страшенним плюскотом беркицьнувся на спину. Ми почули його навіть у вітальні на третьому поверсі. Ідеальний завершальний штрих.

Вітальня стала схожою на божевільню, всіх мешканців якої одночасно накрило харчове отруєння. Ми, заточуючись, безцільно блукали по кімнаті, реготали, хапалися за горло, а з очей нам фонтаном текли сльози. Я повис на Скіпові, бо ноги відмовлялися мене тримати, а коліна перетворилися на локшину. Я сміявся дужче, ніж будь-коли раніше, і, мабуть, дужче, ніж коли-небудь опісля, та я весь час думав про Керол, як вона сиділа поруч зі мною на ящику з-під молока, схрестивши ноги, з цигаркою в одній руці та фото — в другій. Про Керол, що казала: «Гаррі Дулін бив мене… Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла… Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні».