І це правда. Звісно, їй треба працювати, а Тед на пенсії. От тільки Тед мусить остерігатися ницих людей у жовтих плащах, а це робота на повну зайнятість. Те, що їх не існує, суті не міняє. Тед же в них вірить… Однак усе одно прийшов подивитись, як він грає.

— Певно, старий збоченець хоче, щоб якийсь малий йому відсмоктав, — сказав Гаррі Шоу. Гаррі був невисокий, жилавий хлопець, що йшов по життю з випнутим на милю підборіддям. У товаристві Гаррі та Білла Боббі несподівано відчув тугу за Саллі-Джоном, що в понеділок, о п’ятій ранку (просто в голові не вкладається) вирушив автобусом у табір «Вінні». Ес-Джей був не дуже норовливий, а ще він був добродушний. Іноді Боббі думав, що добродушність — його найкраща риса.

З поля С долинуло потужне «геп». Авторитетний звук повноцінного удару, на який ніхто з хлопців на полі В ще не був здатен. Почулося дике, схвальне ревіння. Білл, Гаррі та Боббі дещо стривожено озирнулися на звук.

— Сентґебівці, — сказав Білл. — Думають, що поле С належить лише їм.

— Католицькі покидьки, — кинув Гаррі. — Католики — баби, я міг би натовкти пику будь-кому з них.

— А як щодо п’ятнадцяти чи двадцяти? — поцікавився Білл, і Гаррі стулив пельку. Попереду, виблискуючи, наче дзеркало, з’явився візок з хот-догами. Боббі намацав у кишені зеленого. Тед дістав його з конверта, що залишила мама, а потім поклав конверта за тостером, сказавши Боббі брати, скільки потрібно й коли потрібно. Від ступеня довіри Боббі був на сьомому небі.

— Дивися на речі позитивно, — зауважив Білл. — Можливо, хлопці з Сент-Ґеба відчухрають збоченого старигана.

Коли вони підійшли до візка, Боббі купив тільки один хот-дог замість двох, як збирався. Апетит чомусь пропав. Коли вони повернулися на поле В, де вже з’явилися тренери «Вовків» з візком для інвентаря, лавка, на якій сидів Тед, була порожня.

— Сюди, сюди! — вигукував тренер Терол, плескаючи в долоні. — Хто хоче пограти в бейсбол?

Того вечора Тед приготував свою славетну запіканку в пічці Ґарфілдів, знову з сосисками, та влітку 1960-го Боббі Ґарфілд був готовий їсти сосиски тричі на день і ще одну перед сном.

Поки Тед чаклував над вечерею, Боббі читав йому газету. Тедові захотілося послухати лише кілька абзаців про майбутній бій-реванш між Паттерсоном і Йоганссоном, який усі називали поєдинком століття, та він ловив кожне слово зі статті про завтрашню дуель Албіні і Гейвуда в нью- йоркському «Ґардені». Боббі це трохи дивувало, та він був надто щасливий, щоб навіть коментувати це, не те щоб скаржитися.

Він не пригадував жодного вечора, коли б мами не було поряд і йому її не вистачало, та водночас Боббі відчував полегшення, що вона поїхала бодай на трохи. Тижнями, а може, й місяцями в квартирі висіла дивна напруга. Це було ніби гудіння електричних дротів, таке безперервне, що до нього звикаєш, і поки гудіння не обірветься, навіть не усвідомлюєш, як глибоко воно проникло в твоє життя. Ця думка викликала в пам’яті ще одну мамину примовку.

— Про що задумався? — поцікавився Тед, коли Боббі підійшов узяти тарілки.

— Про те, що і зміни, і стабільність однаково корисні, — відповів Боббі. — Так каже моя мама. Сподіваюся, їй добре так само, як мені.

— І я теж, Боббі, — промовив Тед, нахилився і відчинив пічку перевірити, як там їхня вечеря. — Я теж.

Запіканка була просто пальчики оближеш: консервована квасоля фірми «Б & М», єдина, що була Боббі до смаку, і екзотичні, пряні сосиски, не з супермаркету, а з м’ясної крамнички неподалік площі. Боббі припустив, що Тед придбав їх, коли був закамуфльований. Усе це полито соусом із хріном, від якого вогнем пекло в роті, а потім на обличчі ніби виступав піт. Тед з’їв дві порції, а Боббі — три, заливши їх кількома склянками грейпфрутового напою «Кул-Ейд»[12].

За вечерею Теда перемкнуло лише раз. Спочатку він сказав, що відчуває їх під очними яблуками, потім збився чи то на якусь іноземну мову, чи то на звичайнісіньку тарабарщину, та інцидент був короткий і анітрішки не відбив у Боббі апетиту. Провали були просто частиною Теда, ось і все. Так само, як човгання і нікотинові плями між вказівним і середнім пальцями на правій руці.

Вони разом прибрали зі столу. Тед сховав решту запіканки в холодильник і вимив посуд, а Боббі витирав і клав на місце, бо знав, що де стоїть.

— Як ти дивишся на те, щоб завтра прокататися зі мною до Бріджпорта? — поцікавився Тед, прибираючи. — Ми могли б піти в кіно на ранковий сеанс, а потім у мене буде одна маленька справа.

— Ще б пак, чорт забирай! — вигукнув Боббі. — А на що хочеш піти?

— Готовий вислухати пропозиції, але думав, що може на «Прокляте селище»? Це британський фільм за мотивами дуже хорошого науково-фантастичного роману Джона Віндема. Що скажеш?

Спершу Боббі аж мову відібрало від захвату. Він бачив анонс «Проклятого селища» у газеті, всі ці моторошні діти з палючими очима, та не уявляв, що коли-небудь випаде нагода подивитися цей фільм. Це не те кіно, яке показують на суботньому денному сеансі в кінотеатрі «Гарвіч» на площі чи в «Ашер Емпайр». На цих сеансах показували здебільшого стрічки про велетенських комах-монстрів, воєнні фільми з Оді Мерфі і вестерни. І хоч мама зазвичай брала його з собою на вечірній показ, вона не любила фантастику (Ліз подобалися настроєво-меланхолійні історії кохання, на зразок «Темряви нагорі сходів»). Та й кінотеатри в Бріджпорті зовсім не схожі на прадавній «Гарвіч» чи ніби-то діловий «Емпайр» з його простеньким навісом без оздоб. Кінотеатри в Бріджпорті скидалися на казкові палаци. Велетенські екрани, які поміж показами затуляли пишно прикрашені фестонами, кілометрові оксамитові завіси, на стелі миготять цілі сузір’я крихітних ліхтариків, яскраві електричні лампи на стінах… і два балкони.

— Боббі?

— А ти сумніваєшся? — нарешті вимовив Боббі, подумавши, що цієї ночі, напевно, не зможе заснути. — Я з превеликою радістю, але ти не боїшся… ну, ти знаєш…

— Ми поїдемо на таксі, а не автобусом. А потім я телефоном замовлю таксі назад. Усе буде чудово. Здається, вони віддаляються. У всякому разі, я вже не відчуваю їх так виразно.

Однак, кажучи це, Тед відвів погляд. У Боббі склалося враження, що він намагається самому собі розповісти казочку, в яку не дуже й вірить.

«Якщо все частіші провали трапляються не просто так, то Теду є чого відводити погляд», — подумав Боббі.

Припини! Ницих людей не існує. Вони реальні не більше, ніж Флеш Ґордон і Дейл Арден. Речі, на які він просив тебе звертати увагу, — просто… просто речі. Запам’ятай, Бобику, просто звичайні речі.

Прибравши, вони сіли дивитися «Дикого коня» з Таєм Гардіном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернів» фільм не входив — такими були «Шаєн» і «Волоцюга» — втім він був непоганий. Насередині фільму Боббі доволі голосно пукнув. Тедова запіканка почала діяти. Він крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться і не затуляє носа. Нічого подібного: Тед не відривав погляду від екрана і, здається, був цілком захоплений дійством.

Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббі не хоче шипучки. Боббі погодився.

— Думаю, мені слід пригоститися «Алка-Зельтцером», який я бачив у тебе в ванній. Схоже, я трохи переїв.

Встаючи, Тед видав довгий, дзвінкий пук, схожий на звук тромбона. Боббі затулив рот долонею і розреготався. Тед винувато всміхнувся і вийшов з кімнати. Регіт спровокував нову серію пуків, а точніше, цілу трубну руладу. Коли Тед повернувся з двома склянками в руках, в одній з яких шумував «Алка-Зельтцер», а в іншій пінилася шипучка, Боббі сміявся так, що по його щоках лилися сльози, дощовими краплинами зависаючи на підборідді.

— Повинно допомогти нам відійти, — сказав Тед. Коли він нахилився, щоб подати Боббі склянку, з-за його спини почувся ще один гучний салют. — У мене з дупи щойно вилетіла гуска, — констатував він буденним тоном.

Від реготу Боббі не всидів на стільці. Він сповз додолу і обм’яклим мішком повалився на підлогу.